Прототипи бікіні зʼявились іще в античні часи. У І ст. до н. е. в текстах давньоримського поета Овідія згадується, що довга смуга тканини, обгорнута навколо грудей, була непоганим місцем, аби ховати любовні листи. На Сицилії на мозаїці III—IV ст. н. е. зображені жінки, яких науковці назвали «дівчатами в бікіні». Припускають, що це спортсменки або танцівниці.
Розкопки давньоримської мозаїки з «дівчатами в бікіні» на Сицилії, 1954 рік.
Getty Images / «Бабель»
Після падіння Риму християнська мораль запровадила табу на бодай найменше оголення людського тіла. Купання у відкритих водоймах засуджувалось, тож потреба в жіночому купальному костюмі відпала аж до XVIII століття. Тодішній купальний наряд був максимально пуританським: сорочка довжиною до щиколотки з довгими рукавами.
Та навіть у такому вбранні не всі жінки зважувались прилюдно заходити у воду. До початку ХХ століття на пляжах побутували «купальні кабінки» на колесах з люком у підлозі, в яких жінок завозили у воду. Нормально поплавати в таких умовах, звісно, було неможливо, хіба що плескатися на мілководді.
Французька поштова листівка з жінками в купальних костюмах та «купальними кабінками» на пляжі Булонь-сюр-Мер, 1900-ті роки.
Getty Images / «Бабель»
У ХІХ столітті купальні спідниці стали трохи коротшими. Однак ноги прикривали панчохами та взуттям. У ті часи для жінки вийти на пляж босоніж було майже те саме, що зараз — голою.
На початку ХХ століття поділ жіночого купального костюма піднімався все вище, аж поки в моду не увійшов облягаючий цільний купальник з шортами внизу і короткими рукавами зверху. У 1920-х рукава замінили на бретельки. Однак революція давалась нелегко. Жінок у таких «непристойних» купальниках заарештовували просто на пляжах. На допомогу прийшли зірки тоді ще німого кіно, які зʼявились на екрані у відвертому купальному наряді.
Американки демонструють еволюцію купального костюма на пляжі Антлантик-Сіті, кінець 1920-х років.
Getty Images / «Бабель»
Протягом 1920—1930-х у моду увійшло не лише купання, а й засмагання на пляжах. Змінився дизайн цільних купальників: з вирізами по боках або ж взагалі з відкритою спиною. На європейських, зокрема й на українських, пляжах відбулася чергова революція — роздільні купальники з шортами, які прикривали пупок, і бретельками, які можна було опускати для засмаги.
Кадри українських пляжів із документального фільму режисера Дзиґи Вертова «Людина з кіноапаратом» 1929 року.
YouTube / «Бабель»
А от США в перші десятиліття ХХ століття утримували першість за пуританськими нормами для жіночих купальних костюмів. В окремих штатах жінкам у купальниках забороняли співати, щоб не привертати до себе увагу. Або ж не можна було зʼявлятися в купальнику на дорозі без супроводу щонайменше двох поліцейських.
Арешт жінки в Чикаго за занадто відвертий купальний костюм, 1922 рік. Поліцейський заміряє довжину купального костюма на пляжі у Флориді, 1935 рік.
Getty Images / «Бабель»
Якщо під час Першої світової обмеження на тканини запровадили наприкінці війни, то під час Другої світової економити стали від самого початку. Тканини були в дефіциті й у перші повоєнні роки. Мода швидко підлаштувалася під такі обмеження. Новий тренд торкнувся й жіночого купальника.
Уже в перший повоєнний рік на передову вийшли два французькі дизайнери. Жак Хейм почав працювати в хутряній крамниці своїх батьків на початку 1920-х. А вже у 1930 році перетворив її на модний дім. Його конкурент Луї Реар був автомобільним інженером. Але в 1940 році він успадкував від матері бізнес із продажу жіночої білизни й переключився на дизайн одягу.
У травні 1946 року Хейм презентував купальник під назвою «Атом». Його рекламували як «найменший у світі купальний костюм». Верхня частина справді була доволі мінімалістична. А от відкрити жіночий пупок Хейм не наважився.
Роздільний купальник 1945 року.
Getty Images / «Бабель»
Луї Реар вирішив піти ще далі. Він спостерігав, як жінки на французьких пляжах підгортали краї купальників, аби отримати кращу засмагу. Тож вирішив просто обрізати зайве. Дизайн його купальника складався з чотирьох невеличких трикутників, зʼєднаних смужками, з тканини з газетним малюнком. Назву «бікіні» купальник отримав завдяки атолу в Тихому океані, де в 1946 році США випробовували ядерну бомбу. За задумом Реара, назва купальника мала асоціюватися з ядерним вибухом.
Із презентацією у Реара виникли проблеми. Жодна з моделей не наважилась вийти на публіку в такому відвертому купальнику. Єдиною, кого вдалось умовити, була 19-річна танцівниця Мішлен Бернардіні. Презентація відбулась 5 липня 1946 року в громадському басейні Piscine Molitor у Парижі. Бернардіні одразу ж стала відомою на весь світ, а чоловіки надіслали їй понад 50 тисяч листів зі шлюбними пропозиціями.
Мішлен Бернардіні під час презентації бікіні демонструє маленьку коробочку, в яку вміщується новинка, 5 липня 1946 року.
Getty Images / «Бабель»
Реар виявився й умілим маркетологом. Він обіграв рекламний слоган свого конкурента: «Менший навіть за найменший купальник». А згодом вигадав ще один сміливий слоган: «Справжнє бікіні — це те, яке можна просунути крізь обручку».
Та й без того бікіні справило ефект атомного вибуху. Після появи ядерної зброї одразу ж зʼявились громадські рухи за її заборону. Так само було й з новим купальником. Газети й модні журнали наввипередки писали, що «жодна порядна дівчина ніколи таке не носитиме». Популярним став уїдливий коментар, що бікіні «відкриває в дівчині все, крім дівочого прізвища її матері». Носити бікіні заборонили на пляжах Франції, Бельгії, Італії, Іспанії, Португалії, Австралії, а також у деяких американських штатах. Навіть тодішній Папа Римський Пій XII оголосив купальник грішним. На деякий час Реару довелося згорнути продажі бікіні та повернутись до менш відвертих моделей.
Луї Реар в оточенні моделей, 1957 рік.
Getty Images / «Бабель»
Тоді на допомогу вкотре прийшли кіноакторки. На початку 1950-х зірка французького кіно Бріжіт Бардо в бікіні влаштувала справжній фурор на пляжі під час Каннського кінофестивалю. У США амбасадоркою бікіні стала кінозірка Мерилін Монро. До кампанії на підтримку купальника, ясна річ, долучились і чоловіки.
Мерилін Монро в бікіні на пляжі Каліфорнії, 1946 рік. Бріжіт Бардо в бікіні на пляжі в Каннах, 1953 рік.
Getty Images / «Бабель»
Наприкінці 1950-х років країни одна за одною почали скасовувати заборону на бікіні, аби залучити якомога більше туристів. Вирішальний удар пуританській моралі завдала швейцарська актриса і модель Урсула Андресс. У 1962 році вона знялась у білому бікіні в першому фільмі кіносаги про Джеймса Бонда «Доктор Ноу». Сцену, в якій Андресс виходить з моря, і досі вважають однією з найпамʼятніших у бондіані. Згодом Андресс зізналась, що завдячує своєю карʼєрою цьому білому бікіні. У 2001 році цей культовий купальник продали з аукціону за $61 500.
Урсула Андресс у білому бікіні в фільмі «Доктор Ноу», 1962 рік. Омаж на Андресс у виконанні Холлі Беррі, яка зіграла дівчину Джеймса Бонда у фільмі кіносаги «Помри, але не зараз» 40 років потому, 2002 рік.
Getty Images / «Бабель»; Wikimedia / «Бабель»
Купальник-бікіні остаточно перетворився на один із символів сексуальної революції 1960-х у західному суспільстві та міцно вкоренився у поп-культурі. В середині 1960-х років популярні журнали писали, що не носити бікіні було «майже непристойно». У ті часи зʼявитись на пляжі в закритому купальнику вважалося відвертим проявом несмаку. А Реар не пожалкував, що після перших років критики не продав патент на бікіні. Він торгував купальниками до самої смерті у 1984 році та заробив чималі статки.
Західні туристки на відпочинку в Пакистані, кінохроніка 1960-х.
Getty Images / «Бабель»
Зараз існує багато модифікацій бікіні. За аналогією називали й інші, навіть геть відмінні за дизайном купальники. Приміром, буркіні. Бікіні пройшло непростий шлях — йому дякували за емансипацію жінок і звинувачували в сексуальній обʼєктивації. Утім, воно популярне й досі. Цього сезону в тренді бікіні з перехрещеними на талії шнурками.
Ще один тренд цього літа — підтримувати «Бабель» донатом: 🔸 Buy Me a Coffee, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].