Рожає, Чорногорія на межі з Косовом, 5 квітня 1999 року
У Мехіє мертві очі. Вона сидить на купі старих простирадл у кутку облаштованої під притулок фабрики й мовчки спостерігає, як я йду кімнатою. Окрім очей, її обличчя нерухоме. Коли я сідаю біля неї, вона вдивляється в мене, не промовляючи ні слова, хоча біля ніг капризує її дворічна донька Дука.
У фабричній будівлі холодно, але на Мехіє лише светр, забрьохані домашні капці й тонкі бавовняні шкарпетки ― рожеві. Уздовж спини звивається довга заплутана коса. У відповідь на мою невпевнену усмішку вона дістає з-за спини оберемок ганчірʼя, перевʼязаний блакитною стрічкою. Рухами вказує мені розкрити його ― коли я це роблю, то бачу, що цей жмуток живий. Це немовля, що, ніби пташеня в пошуку їжі, роззявляє свого маленького рота. Утім, малюк теж робить це беззвучно. Це сьома дитина Мехіє ― хлопчик, народжений чотири дні тому в лісі, крізь який жінка тікала від сербів.
Біженці з Косова на території колишнього склозаводу в Рожає, Чорногорія. Знімок зроблено 10 травня 1999 року, за цю та попередню добу на завод прибули 2 700 біженців.
Getty Images / «Бабель»
Мехіє бачить мій шок і починає розповідь про свою втечу з Косова. Вона етнічна албанка з села Мойстир, щоб згадати свій вік, вона задумується ― 38 років. Заміжня за Абдулою, фермером. Коли вона залишала Мойстир, село палало.
До березня 1998 року, коли в Косові дійшло до війни, Мехіє вела просте життя: свині, корови, діти у школі, Абдула заробляє на скромне життя. Але останні кілька років, коли сербських військових довкола більшало, а цивільні серби ставали все ворожішими, албанцям було важко знаходити роботу. Під час останньої вагітності її мучило неприємне, зловісне відчуття.
― Було очевидно, що щось не так, що щось дивне витає в повітрі, ― намагається описати це відчуття сестра Абдули Сеня, яка сидить на ковдрі поряд із Мехіє.
Мехіє не в курсі військової стратегії, маневрів НАТО чи політичних конфліктів. Вона не знає, що щогодини чотири тисячі людей перетинають межу Косова і, можливо, ніколи вже не повернуться у свої села. Вона не памʼятає шаленої промови президента Югославії та сербського лідера Слободана Мілошевича перед сербською меншиною в Косові 24 квітня 1987 року. Це була промова, яка натисла на численні больові точки сербів ― як свіжі, так і задавнені. Це була промова, яка запустила жахливе коло націоналізму й етнічної ненависті ― спершу в Словенії та Хорватії, потім у Боснії, а тепер стрімко виходить з-під контролю в Косові.
Їй байдуже на все це. Усе, що Мехіє будь-коли знала, ― це як бути дружиною й матірʼю, як пекти хліб і доїти корів.
Ось що з нею сталося: у неділю, 28 березня, ішла пʼята доба бомбардувань НАТО ― кампанія, якої вона та її сусіди не зрозуміли. Їхні життя були простішими, коли НАТО не втручалося, кажуть вони. Також це був Курбан-байрам, важливе для мусульман свято. Традиційно цього дня дітей вдягають у найошатніше, а родини збираються на трапезу з особливими стравами на кшталт запеченого ягняти. Мехіє була на кухні, коли двері відчинились, і її сусіди-серби ― люди, яких вона знала все своє життя ― наставили пістолети їй в обличчя і наказали сімʼї залишити будинок. Сусіди були без масок. Вона бачила їхні обличчя, бачила злість і чіткий намір.
― Нічого не беріть. Просто йдіть якнайшвидше, ― сказали вони, розмахуючи пістолетами. Мехіє і Абдула зібрали дітей, поклали в кишені трохи хліба ― і побігли.
― Я відчувала перейми, коли бігла, ― розповідає вона.
Автівки сімʼя не мала, однак їм вдалося знайти сусідів, які тікали на тракторі. Разом вони зупинились у густому лісі під Мойстиром і намагалися зробити тимчасові хижі з гілля. Інші селяни ― на думку Мехіє, близько двохсот ― теж були там, роздивляючись місиво під ногами в пошуках гілок для багаття, маленьких звірів на їжу, чистого снігу для води. Сімʼї розділилися, чувся дитячий репет. Люди все питали: «Ви бачили мого батька? Бачили мою сестру?» Документів у більшості з них не було: серби «звільнили» їх від документів, щоб вони точно не повернулися в Мойстир. А ще серби брали з біженців гроші за перехід кордону Косова.
Косовари з міста Печ тікають тракторами в Чорногорію, 29 березня 1999 року. Жінка з немовлям тікає з Косова на територію Албанії, 3 квітня 1999 року. Зруйноване війною містечко Джяковиця, Косово, червень 1999 року.
Getty Images / «Бабель»
У лісі керівник групи біженців, до якої входила Мехіє, повідомляв, що відбувалося в їхньому селі. Їхні будинки палали. Усе, що вони мали, або знищили, або завантажили на автівки й вивезли геть.
Мехіє залишалась у лісі три дні. Почалися пологи. Температура повітря впала до мінусової. Тоді ті ж серби, які змусили їх забиратися з рідного села, прийшли в ліс і наказали біженцям піднятись на гору, за якою починалась Албанія. Пішки цей шлях займає три доби.
― Повертайтесь у свою країну! ― насміхались вони. ― Ваше село згоріло! У вас нічого не лишилось.
― Я ніколи не була в Албанії, ― каже Мехіє. ― Моя сімʼя завжди жила в Косові.
Але вона не сперечалась. Жінка зібрала своїх шістьох дітей і почала йти. Вона намагалася враховувати ритм переймів, які ставали дедалі частішими.
Хлопчик, якого вона назвала Леотрим, зʼявився на світ, коли вони пробиралися крізь снігові замети до поясу заввишки. Мехіє ішла, поки могла, тоді впала на коліна. Чоловіки розчистили для неї місце, поклали на гілля. Сеня, маючи вісім класів школи й жодного медичного досвіду, стала повитухою. Не було ані води, ані простирадла, ані їжі чи приватності. Мехіє каже, що дитя народилося швидко ― протягом трьох годин. Сеня відрізала пуповину ножем. Пізніше, коли Мехіє передали малюка, вона подумала, що її остання дитина прийшла у повний терору світ під дивним чужим небом і ніколи не знатиме, де її дім.
― Він цього не памʼятатиме, ― каже тепер Мехіє, тримаючи Леотрима. Вона досі у стані шоку і виглядає як зранена тварина. Повторює сама собі ― так, ніби проговорення цього вже здатне зробити думку реальністю:
― Він не памʼятатиме нічого з цього.
Мехіє каже, що в дитини немає нічого, навіть підгузків. Каже, що не бачила Абдулу відтоді, як сімʼя прибула в Рожає, містечко на кордоні Чорногорії і Косова, за 50 кілометрів від її дому. Вона переживає, чи з її чоловіком усе гаразд.
― Ми чули, що вони забирають чоловіків і хлопчиків, ― наляканим голосом каже інша жінка, яка сидить поряд на тому ж матраці. Ця думка справді лякає, адже кожен у кімнаті памʼятає, що сталось у Боснії, у Сребрениці, коли анклав, який нібито перебував під захистом ООН, у липні 1995 року перейшов під контроль сербів. Тоді чоловіків зібрали й відправили до лісу, звідки ті вже не повернулись.
Я підвожуся й кажу, що піду до міста, спробую знайти Абдулу (як потім зʼясується, він у порядку ― їх мимоволі розділили в хаосі втечі) і знайти щось для малюка в аптеці. Залишаючи фабрику, я проходжу повз старого чоловіка з кривавим обрубком на місці руки. Він сидить у тачці й курить. Говорить сам до себе, постійно повторюючи щось албанською. Його ніхто не слухає.
Так воно й відбувається: байдуже, скільки разів ти чуєш і записуєш чиюсь історію, скільки бачиш біженців, які переходять гори, ховаючись під поліетиленовими пакетами від крижаного дощу ― ти ніколи до цього не звикаєш. Але коли цих історій та людей настільки багато, їх легко дегуманізувати. У всіх них однакові обличчя, однакові історії, вони спустилися дорогою з усім своїм життям у двох валізах. І доки їх, наче отару, зженуть у закинуту школу чи склад, ти вже й забудеш, що колись вони читали книжки, що в них є дні народження, річниці весіль, любовні романи. Ти забудеш, що в них було улюблене телешоу, собака чи кіт, яких вони любили.
Ось що етнічні чистки значать для них: вони втрачають свою історію, свою ідентичність, відчуття приналежності до чогось. Ніщо вже не здається безпечним. Статися може все.
Травнік, центральна Боснія, 12 жовтня 1992 року
Інший конфлікт, та ж війна. Реанімація польового шпиталю, запах крові й сечі. Низький, первісний крик ― ніби тваринний. Я йду на нього і зрештою опиняюсь біля 12-річного хлопчика, чий тулуб розсічено від підборіддя до пупка. В агонії він звивається на ліжку. У нього в кишках шрапнель. Мусульманин, він намагався врятуватися з палаючого села Турбе, коли солдати сербської армії жбурнули снаряд у натовп утікачів.
Хлопця звати Салко, його помилково розділили з батьком. Хтось привіз його до шпиталю, однак уже девʼять днів він тут сам, й у виснаженого лікаря знеболювального лишилося тільки на одну дозу на добу.
Бомбардування Сараєва у вересні 1992 року.
Getty Images / «Бабель»
― Ви не можете уявити, який біль він відчуває, ― каже лікар.
Я сідаю на ліжко поряд із ним. У Салка довге вузьке обличчя, сірі очі, тонке світле волосся, що через піт прилипло до обличчя. Він відкрив рота від болю. Здається, він не виживе.
― А чого тут очікувати? ― не без тепла в голосі каже медсестра, яка проходить повз. ― У нього хіба що шлунок лишився.
Загреб ― Дубровнік, 25 березня 1999 року
Того дня, коли [на Сербію, Чорногорію й Косово] впали перші натівські бомби, я сіла в літак із Лондону до Загребу, столиці Хорватії. Попри оголошення пілота, що через закриття авіапростору над Хорватією літак сяде в сусідній Словенії, ми таки приземляємось у Загребі. Там це перший рейс за дві доби, за аеропортом людей радісно зустрічають таксисти.
― Пасажири! Нарешті! ― каже мій водій Марко, потираючи руки. Переживши за вісім років три війни, він знає, що везунчикам війна завжди приносить дохід. Моя кінцева точка ― кордон між Чорногорією й Косовом, це десь 10 годин подорожі Хорватією, Сербією і Чорногорією. Марко каже, що як варіант він може повезти мене в напрямку Белграду і залишити на хорвато-сербському кордоні.
― Можете перейти кордон із Сербією пішки, ― каже він. ― Я туди більше ніколи не поїду.
Хорвати налякані. Не лише тому, що авіаудари руйнують шанси на нормальний туристичний сезон. Вони бояться, що їх знову засмокче ця чорна діра [війни], з якої вони щойно вибрались. Лише зараз, за шість років після оголошеного припинення вогню із сербами, хорвати починають відновлюватися психічно. Хорватам є у чому каятись: у 1995-му вони провели етнічні чистки в регіоні Країна, де поколіннями жили приблизно 170 тисяч сербів. Однак хорвати теж постраждали. Враження від хорватської війни складно перетравити: авіанальоти на Загреб, жорстокі битви у східній Славонії, 400 чоловіків, яких забрали із сільського шпиталю у Вуковарі, ― 260 із них убили й поховали у братській могилі.
Нічний авіаналіт на Дубровнік, грудень 1991 року.
Getty Images / «Бабель»
Марко довозить мене до хорватського Дубровніка. Мешканці цього середньовічного прибережного містечка, яке вісім років тому витримало девʼятимісячну облогу і щоденні бомбардування з боку своїх чорногорських сусідів, ставляться до теперішніх авіанальотів спокійніше, ніж їхні співвітчизники в Загребі.
― Це бомбардування ― божа справедливість, ― каже мені Місо, колишній хорватський воєначальник, який брав участь у захисті Дубровніка. ― Вони мають пробити цю жахливу повітряну кулю зі злом.
Місо не мстивий і каже, що хорвати «не войовничий народ». Проте він не може забути, що тут сталося. Такою, власне, і є історія Балкан. Це місце переслідують мертві. Занадто багато тут важить історія, забагато було руйнувань, образ і причин для кровної помсти, щоб просто все забути.
Наступного дня я прокидаюсь о пʼятій ранку і мене підкидає до Боснії працівник ООН із Данії, який їде до Сараєва через Республіку Сербську (контрольована сербами територія Боснії). Через кілька годин подорожі чуємо по радіо новину: у Годені, віддаленому косовському селі, 20 чоловіків виставили в ряд навпроти школи й вбили пострілами в голову. Чисте, методичне вбивство на кшталт інших недавніх масакр сербів у Косові: березень 1998-го ― 52 гроби лежать у ряд у селі Преказ; січень 1999-го ― 40 етнічних албанців убиті в селі Рачак.
Ми ще не знаємо, але цього дня в селі Мала Круса стається ще одне масове вбивство: сербські війська стратили близько сотні чоловіків. Ризикуючи життям, Мілаїм Белланіца, якому вдалося вижити, сімейною відеокамерою запише наслідки цього злочину. Потай він передасть плівку з жахливими записами BBC. А пізніше скаже: «Я зробив це, щоб мої син і онук ніколи не забули, що серби зробили албанському народу».
Хоча кампанія НАТО тільки почалась, уже є втрати. Десь біля дороги, якою ми їдемо, збили літак F-177А «Стелс», що мав би бути невидимим для ППО. У Белграді ― тріумф, наче після виграшу в лотерею. На демонстраціях люди тримають плакати з написом: «Вибачте, ми не знали, що він був невидимий!»
Листівка із Сербії з написом: «Вибачте, ми не знали, що він невидимий. Вітання із Сербії».
Getty Images / «Бабель»
Данець і я зупиняємось поїсти. У придорожньому кафе фермер-серб смажить ціле ягня, наскрізь проштрикнуте залізним прутом. Він дає нам тарілки з жирними шматками мʼяса. Ми їмо їх руками й мовчимо. Дитина без слідів усмішки на обличчі приносить нам хліб і пропонує лозу ― місцевий вид коньяку, який так люблять сербські військові. Зараз близько одинадцятої ранку, за сусіднім деревʼяним столом фермери перехиляють одну чарку лози за іншою. Я пригадую сербських кулеметників з окопів над Сараєвом: в обід вони вже були пʼяними. Найбезпечнішим часом для вʼїзду в місто тоді були ранні ранки, оскільки військові відсипалися через похмілля.
Я відмовляюся від напою.
Ми вʼїжджаємо в Боснію. Данець каже, що мусульмани з боснійсько-сербського кордону масово автобусами прибувають до Сараєва, тікаючи від бомбардувань НАТО.
― Вони бояться, що серби знов їх атакують, ― каже він.
Я ж думаю про дивну іронію ситуації: люди шукають прихистку в Сараєві. Памʼятаю, як за часів його облоги сімʼї, ризикуючи потрапити під вогонь снайперів чи наступити на міну, вночі тікали з міста по злітній смузі аеродрому. А перше, що бачили ті, хто вʼїжджав до міста, був напис графіті на спаленій будівлі: WELCOME TO HELL, «Вітаємо в пеклі».
Напис «Вітаємо в пеклі» в Сараєві, на так званій «алеї снайперів» — частині центральної вулиці Дракона, де в перехожих часто цілили сербські військові.
Getty Images / «Бабель»
Далі ми їдемо повз дорожні знаки, що вказують відстань до містечок у східній Боснії. Минаємо Олово ― колись фронтове поселення, почорніле, зрівняне з землею, минаємо дороги, що ведуть до Горазде і Сребрениці. Починаємо говорити про недавню страту. Данець тихо каже:
― Те, що вони забирають чоловіків, ― поганий знак.
У Сребрениці серби розділили чоловіків і жінок. Попри обіцянки командира миротворців, генерала Філіпа Морілона «ніколи не залишити» місцевих і попри те, що в ООН називали це місце безпечним притулком, у липні 1995 року туди ввійшли сербські війська. Пʼять тисяч людей досі не знайшли. Сім тисяч мусульман знищили. Складно уявити сім тисяч черепів, сім тисяч наборів кісток. Порахувати десять мертвих тіл ― уже доволі жахливе заняття.
Околиці Сребрениці, 17 квітня 1993 року
Курячи одну цигарку за іншою, я схилилась над аматорською радіостанцією ― єдиним засобом звʼязку, який я та ще кілька журналістів мають зі Сребреницею. Сербська піхота вже прорвала боснійські лінії оборони на південному і північному сході міста. У пастці опинилися 14 іноземних гуманітарних працівників і 30 тисяч переляканих цивільних.
Голос, відчайдушний і спотворений електромагнітними перешкодами, описує ситуацію в місті: «Це наче картина з пекла». На вулицях лежать мертві. Ідуть рукопашні бої. У командний пункт ООН влучила міна.
― Серби підходять усе ближче, ― каже голос. Щодня протягом двох тижнів ми спілкувались із ним. Я почувалась так, наче знаю цю людину близько. Якось він спитав, чи є в нас цигарки і яких марок. Тепер його з усіх боків оточили сербські війська. Невдовзі його вбʼють, а ми сидітимемо і чутимемо це, не маючи змоги щось змінити. Його голос тоді змінив тональність ― це були високі ноти паніки:
― Ми благаємо вас зробити щось ― усе, що ви можете. В імʼя Бога, зробіть щось!
У кімнаті ― тиша. Нас паралізувала власна безпомічність.
― Чи знає про нас світ? ― продовжує голос. ― Чи знає Клінтон? Чи знає Джон Мейджор?
Памʼятник Біллу Клінтону в Приштині, Косово. У Боснії та Косові колишнього американського президента вважають одним із головних захисників їхньої незалежності ― він підтримував авіаудари по силах сербської армії. Проамериканські гасла в містечку Гнілане, де містяни вітають військових НАТО, 30 червня 1999 року. Белград у квітні 1999 року: на задньому тлі димить будівля адміністрації президента Сербії Слободана Мілошевича, на білборді напис: «Просто уявіть! Зупиніть бомби».
Getty Images / «Бабель»
Утікачі зі Сребрениці, яким пощастило вибратися з міста, вештаються вулицями Тузли, наче зомбі. Ампутанти, зґвалтовані, ті, хто повільно божеволіє. І 13-річний Шед, осліплений шрапнеллю під час гри у футбол. Він знає, що під час того найжорстокішого бомбардування треба було б залишатись у підвалі, але день був чудовим, і йому кортіло вийти на вулицю.
― Я хотів грати, ― каже він мені. Тоді ніяково відвертається в ліжку. Він досі не звик до цього нового подарунка від армії боснійських сербів ― своєї сліпоти. ― Я б усе віддав, аби дізнатися, що сталося з моїми очима.
Рожає, 30 березня 1999 року (сьомий день бомбардувань НАТО)
Косовське місто Печ, глибоко символічне для сербів, у вогні. Його одночасно бомбардували сили НАТО і підпалили серби, які таким чином карають албанців за бомбардування, виганяючи їх також із довколишніх сіл. Усюди на околицях міста ― біженці, здебільшого піші. Стає кусюче холодно, у горах заморозки, а біженці до цього не готові. На них ― домашні капці й плетені светри. Лише у кількох ― шапки, рукавиці чи належний зимовий одяг. Залишаючи домівки, вони брали лише те, що могли нести в руках. Раніше я питала людей, що вони брали з собою, тікаючи з дому. Весільні фото? Світлини дітей? Свідоцтва про народження? Більшість із них дивилися на мене порожніми очима. «Ми не взяли нічого», ― казали вони. Тобто нічого особистого ― лише те, що було найближче.
Я стою на гірському прикордонному пункті пропуску, поки люди тягнуться повз мене на своєму шляху з Косова в Чорногорію. Анна чекає там на свого брата. «Де він? Де він?» ― питає вона, простягаючи до інших руки й вдивляючись в обличчя кожного перехожого. Анна плаче: каже, що стоїть біля переходу вже чотири години ― і в цій колоні її брата не видно.
― Я маю його знайти. Вони, певно, забрали його. Частину чоловіків вони забирали, а він молодий. Прошу, скажіть мені, де він? ― благає вона.
Ми їдемо дорогою в його пошуках. Повз нас ідуть сотні людей, групами по пʼятеро чи шестеро. Проходить жінка з візком із немовлям, довкола неї ― ще троє маленьких дітей зі стиснутими в кулачки долонями. Чоловік їде по снігу на велосипеді, падаючи кожні кілька хвилин. Щоразу він стоїчно підіймається і знову крутить педалі. Ми бачимо Анниного брата ― підліток, бліда шкіра, темне волосся. Він у джинсовій куртці, виглядає дуже виснаженим. Анна падає в обійми брата, цілуючи його. Тоді починає цілувати й обіймати мене.
Хтось іде сам.
― Чимало людей переходять [кордон], але багато хто мертвий! ― кричить мені жінка. Це вчителька, з міста Печ, у неї істерика. ― Люди мертві! Шпиталі горять! Вони вбивають учителів, лікарів ― усе, що живе. Вони ― тварини. Хоча, ні, тварини не роблять такого одне з одним.
Інші мовчазні. Стара жінка, огрядна, у шарфі, у стані глибокого шоку дивиться просто перед собою. Вона суне вгору в бік Чорногорії. Мій колега, британський журналіст, бере її в свою автівку, і ми підвозимо її до верхівки. Вона сидить у теплі годинами, не промовляючи жодного слова. Хлопчик із синдромом Дауна перебирає ногами в снігу і божевільно сміється. Він падає у сніг обличчям. Мати наздоганяє його, по її щоках течуть сльози. Інша мати сидить на снігу з чотирма дітьми ― вони тремтять, туляться одне до одного.
Біженці з Косова на кордоні з Чорногорією, квітень 1999 року.
Getty Images / «Бабель»
Коли я пропоную старій жінці, яка сидить в автівці, шматок хліба, вона дивиться на мене, але не бере його. Однак і руку не відштовхує. Таке враження, ніби вона вже померла.
Перехід Кула, кордон Чорногорії й Косова, 31 березня 1999 року
Іноді ця професія безсердечна. Коли репортери стають необережними й починають думати про себе як про незнищенних. Ми ж за межами конфлікту, спостерігачі ― легко забути, що ніяка вища сила нас не захищає.
Іноді ти починаєш відчувати дивне і маєш довіряти інстинктам. Іноді, якщо ігноруєш ці інстинкти, потрапляєш у халепу. Раніше цього дня фотограф сказав мені, що бачив на пункті переходу пʼяних сербських солдатів. Вони не мають вештатись біля кордону, підливаючи оливи у без того напружену обстановку. Чорногорія вже тиждень як у паніці, оскільки [сербський президент Слободан] Мілошевич змінив командира місцевої армії. Подейкують, що армія готує повстання проти прозахідного чорногорського уряду. (Чорногорія досі є частиною Югославської федерації, хоч багато хто з місцевих прагне відділитись.)
Пізніше того дня, використовуючи супутниковий телефон колег на верхівці гірського переходу, я побачила чотирьох чи пʼятьох сербських солдатів: агресивних, насуплених, у темних окулярах у цей хмарний сірий день. Їх не мало б бути на цьому переході. Це сюрреалістичне, загрозливе видовище. Але я маю залишатись на місці, щоб продовжити передавати інформацію ― і коли інші журналісти залишають гору, я все ще сиджу в броньованому автомобілі двох французьких телевізійників, намагаючись зігрітися.
Минає година. Цього разу сербські солдати дуже швидко збираються довкола нас. Від того, що я чую наступним, у мене мурашки по тілі. Це чоловічий крик: «Ні!» Визирнувши з вікна, я бачу одного з журналістів-французів, який напівлежить у снігу. Його руки над головою ― інстинктивний рух. Біля його голови солдат-серб тримає автомат Калашникова.
Їх близько десяти ― сербські солдати, які перейшли кордон із боку Косова. Вони витягають француза зі снігу і починають його бити. Я занадто шокована, щоб відчувати страх. Уперше за сім років висвітлення балканських воєн я бачу, щоб серби напали на журналіста.
Якщо вони побʼють його, думаю я, це недобре. У моїх зіткненнях із сербською армією я бачила злість, дурість, нахабність, жорстокість. Але зараз це інакше. У Боснії мене якось затримали на три години, обшукали та «звільнили» від трьох тисяч фунтів стерлінгів, які знайшли в моїх штанях. Сказали, що зможу забрати їх після війни ― у Белграді.
― Ви не можете зробити це, ― сказала я, коли вони відпустили мене вночі без транспорту й готівки.
― Ми можемо зробити все, що хочемо, ― сказав один із їхніх командирів, шкірячись. ― Ми перемагаємо в цій війні.
Однак зараз це щось інше: ці чоловіки взагалі не контролюють себе. Вони здаються набагато емоційнішими й стурбованішими, ніби це щось особисте. Ми вже не журналісти, спостерігачі. Ми ― частина НАТО.
― Ви бомбили Белград! Ви бомбили Печ! ― кричать вони. Один із солдат бачить мене й витягає з автівки. Вони вимагають наші паспорти: два французьких, один британський.
― Міраж! Міраж! ― верещить один, маючи на увазі французькі винищувачі. ― НАТО! Клінтон!
Я дивлюсь униз, щоб не зустрічатись із ними поглядом. Один із журналістів намагається пояснити, що ми не несемо відповідальності за дії влади наших країн. Серби плюють на землю і кричать. Схоже, поміж них немає керівника, що робить ситуацію ще менш контрольованою. Один із них говорить зі мною італійською, мігруючи від осмисленого «ми візьмемо вас до Приштини й заарештуємо за шпигунство!» до божевільного «ви загинете так само, як загинули люди в Белграді».
Вони запевняють, що ми зайшли на територію Косова.
― Ми зараз її залишимо, ― кажу я тихо. ― Повернемося до Чорногорії.
Кордони в цій частині світу дуже умовні, ніде немає знаків із написами: «Вітаємо в Косові. Будьте обережні за кермом».
― Ви шпигунка НАТО! Зараз ви дізнаєтесь, що це таке, коли вас бомблять і спалюють, ― гавкає італомовний військовий. Він наказує щось дуже молодому солдату. У того ― бліде руде волосся, ковбойський капелюх у камуфляжних кольорах і дикий, розфокусований погляд. Він періодично витягає пістолет і цілиться в переляканих біженців, які продовжують іти повз нас, ховаючи погляд у землю і намагаючись не помічати конфлікту.
Сербський патруль у Косові, січень 1999 року.
Getty Images / «Бабель»
Молодик повертається до мене.
― Вас арештовуємо ми, ― каже він ламаною англійською, показуючи на мене і зводячи мої запʼястя одне до одного, ніби вони в кайданках. ― Тому що у вас італійська кров. А французів ― ми вбʼємо.
Під час обшуку автівки вони знаходять фото одного з французів разом із представниками миротворчого контингенту ООН, зроблене ним у Боснії. Тоді був дощовий день, і фотограф позичив у військового китель, щоб захистити фотокамеру.
― Натівські шпигуни! Шпигуни! ― закричав молодий солдат. Схоже, він зрадів, що знайшлась підстава нас принижувати.
Згадуючи ці події пізніше, я розумію, що в солдатів не було плану, не було жодної ідеї, що з нами робити. Вони забрали наше обладнання ― камери, телефони, броньований автомобіль, паспорти та інші документи, і сказали нам повернутися до них спинами й спускатись у бік Чорногорії. Я не хочу повертатися до них спиною. У відповідь вони стріляють над нашими головами. Ми біжимо, застрибуємо в кузов вантажівки з біженцями. Джип сербської армії, який саме їде вгору до перевалу, блокує вантажівку. Солдати наказують нам вилізти та відводять туди, звідки ми почали втечу.
Тепер вони змушують нас сісти до автівки французького журналіста. Ми чуємо постріли ― цього разу не в повітря. Коли я обертаюсь, бачу, що вони поставили в ряд біженців. Вони крадуть їхні автівки та нишпорять по їхніх сумках. Один із французів каже мені не обертатись. Я бачу хлопця-косовара, який раніше вантажівкою перевозив біженців через перевал. Солдати бʼють його руками й прикладами, він скавчить, наче собака. Тоді падає на землю, як порожній мішок.
Інший постріл. У щось. Тепер я не оглядаюся через страх. Усі троє, ми сидимо ошелешені в очікуванні того, що з нами зроблять сербські солдати. Вони вирішують відвезти нас до Приштини, столиці Косова.
― Їдьте за нами, ― каже італомовний солдат. ― Але повільно, тримайтеся позаду. Зараз ви побачите, як це ― жити під бомбардуваннями. А що робити з вами ― вирішить наш командир. Тюрма, надовго, ― він стискає запʼястя, що символізує кайданки, і сміється.
Ми їдемо крізь сніг, спускаючись з іншого боку гори. Сотні біженців ідуть повз нас у протилежний бік. Це мовчазна поїздка. У моїй сумці досі є непрацюючий мобільний телефон і щоденник із записами про біженців, які я робила тиждень: телефонні номери їхніх рідних, розповіді про те, що сталося, імена та прізвища. Мене вже обшукували серби. Я знаю, як вони реагують, коли бачать щось написане про них. Мати записник із собою недобре ані для мене, ані для людей, які в ньому фігурують.
Дуже повільно я розриваю записник на шматки. Мій колега обережно викидає їх крізь прочинені двері, стежачи, щоб цього не побачили солдати, які їдуть попереду. Вони падають на сніг посеред дороги, лишаючись чорним цятками на білому тлі.
Ми їдемо близько 30 кілометрів. Уже десь на території Косова солдатам телефонують. Ми бачимо, як відповідає італомовний. Тоді він зупиняє джип, виходить і запалює цигарку. Каже нам вийти з автівки. Скоро вже вечір, ми у віддаленому місці, далеко від біженців чи будь-яких свідків. Якщо ми зникнемо, ніхто не дізнається. Про те, що мене можуть зґвалтувати, я не думаю ― більше переживаю, що вистрілять у потилицю.
Поки ми чекаємо, солдат замислено курить цигарку. Потім повільно підходить до свого джипа. Повертає нам наше обладнання.
― Геть звідси, ― каже він гарною англійською. ― Албанські терористи (так серби називали солдатів Армії порятунку Косова) тут повсюди. Це дуже небезпечно. Їдьте ― і ніколи не повертайтесь.
Військовий сербської армії залишає столицю Косова Приштину, 15 червня 1999 року.
Getty Images / «Бабель»
Після цього він робить максимально дивну річ. Він цілує мене в обидві щоки. Обіймає французів, ніби намагаючись продемонструвати солідарність: усі ми зараз там, де не хочемо бути. Він розчавлює цигарку каблуком, застрибує у свій джип і рушає в напрямку Печа.
Ми їдемо назад у Чорногорію. Коли добираємось до Рожає, чуємо, що приблизно в той же час, коли серби нас затримали, інші сербські солдати біля косовсько-македонського кордону взяли в полон трьох американських військових. Коли під зливою в багажнику нашої броньованої автівки я налаштовую супутниковий телефон, до нас підходить біженець.
― Дякувати богу, це ви, ― каже він ідеальною англійською. ― Ми бачили, як вони вас відводили. Бачили, що ви були під прицілом. Вам дуже пощастило, бог був із вами тоді.
Його звати Мустафа, і він каже, що він професор університету Приштини. Крім англійської, він чудово говорить французькою, італійською й данською. Він жив зі своєю сімʼєю в Данії та приїхав побачитись із сестрою в Печ. І почались авіанальоти.
Як інтелектуал, який часто приймав у себе вдома західних журналістів, він каже, що був мішенню для розстрільних груп, сербських воєнізованих формувань. Каже, що боявся Аркана ― увʼязненого сербського воєнного злочинця (його справжнє імʼя ― Зелько Разнатович), якого разом із його угрупованням «Тигри» звинувачують у частині найжахливіших злочинів боснійської війни. Ходять чутки, що Аркан прибув зі своїми людьми до Косова, щоб допомогти «сербським братам». Ця думка жахає місцевих.
Мустафа питає, чи можу я допомогти йому та його дружині й чотирьом дітям, які переховуються десь у горах, якомога швидше виїхати з Чорногорії.
― Якщо Мілошевич прийде з військами в Чорногорію ― а всі кажуть, що він це скоро зробить, мене вбʼють, ― каже він мʼяким голосом.
Ми сідаємо випити кави в галасливому барі, де крутять гучний хіп-хоп. Я не можу перестати труситись від холоду й перенапруження. Кажу, що зранку зателефоную в італійське консульство.
― Бог був із вами сьогодні, ― повторює Мустафа, додаючи цукру у свою каву по-турецьки. Його очі ― це очі людини, яку хтось переслідує. Як і всі біженці на кордоні, останніми тижнями він побачив забагато. ― Зазвичай серби просто стріляють. І своїх намірів не змінюють.
Мустафа вибереться. Він та його сімʼя сядуть на пором із Чорногорії в Італію і полетять до Данії. Зараз він у безпеці та, мабуть, уже ніколи не повернеться до Косова.
Рача, сербський анклав у Чорногорії, 4 квітня 1999 року (Великдень у римо-католиків)
«Якщо по-простому, Сербія уже втратила Косово. Втратила в найбільш простих людському і демографічному значеннях», ― написав британський історик Ноель Малкольм торік, до початку сербського наступу й бомбардувань НАТО. Але він, як і НАТО, не передбачав рішучого настрою сербів, який від бомбардувань лише зміцнів, і того, як неохоче вони відмовлятимуться від свого духовного центру, свого Єрусалиму.
Косово для сербів ― більше ніж просто спірна територія. Воно для них священне. Тут розташована частина їхніх головних монастирів і лежать мощі найбільш шанованих святих. Також тут Косово поле ― місце священної для сербів битви. У 1389 році їх тут перемогли турки. Це місце набуло міфічного значення. Протягом Балканської війни 1913 року, коли серби відвоювали Косово в турків, один сербський солдат написав: «Саме лише звучання цього слова ― Косово ― викликало неймовірне збудження. Воно показує усе наше темне минуле ― від трагедії принца Лазаря [який програв битву на Косовому полі] до страждань усього сербського народу. Кожен із нас створив для себе образ Косова, де ми досі в дитячій колисці. Наші матері колисали нас під пісні про нього».
Доля цього регіону стала очевидною лише недавно ― коли Мілошевич у квітні 1987 сказав у промові: «Югославії не існує без Косова! Югославія розпадеться без Косова! Югославія й Сербія не зрадить Косово!» У 1989-му він скасує автономію Косова в межах Югославської федерації, звільнить етнічних албанців із державних установ, заборонить викладання албанської мови й літератури.
У Рачі, населеному здебільшого сербами глухому селі неподалік столиці Чорногорії Подгориці, місцеві підтримують ідею вигнати з Косова кожного «турка» (албанця, мусульманина ― усі однакові в їхніх очах). Тут немає ані «натівської прислуги», ані «зрадників» ― сербів, які вважають інакше. Це однозначне місце, територія Слободана Мілошевича, населена простими людьми, які якщо й не підтримували його раніше, тепер готові загинути за велику єдину Сербію.
На вʼїзді до села, серед скелястих гір, я бачу моторошне графіті: ARKAN. І кириличний символ фрази «Тільки єдність врятує сербів», який часто малювали на спалених будинках у Боснії та Косові.
Сербка бавиться з дітьми в сербському анклаві Грачаниця в Косові. Серед графіті позад неї є символ «Само слога србина спасава» ― «Тільки єдність врятує сербів».
Getty Images / «Бабель»
У маленькому кафе я зустрічаюсь із фермером Райко, його дружиною і трьома дітьми. Вони сидять під портретом Слободана Мілошевича, дорослі пʼють пиво. Діти їдять цукерки, пʼють кока-колу і сміються. Райко, спершу налаштований вороже, згодом пригощає мене кавою і намагається пояснити свою позицію: його родина зроду-звіку жила на цих пагорбах. Він вважає себе не чорногорцем, а сербом, і якщо місцеві «сепаратисти» підуть шляхом інших югославських республік, він готовий загинути в боях за «Велику Сербію».
― Хтось має тут залишитися, ― каже він. ― І це будуть серби. Вони не можуть перестріляти нас усіх.
Райко не вірить у правдивість новин із Косова. Немає такого явища, як етнічні чистки, каже він: люди просто тікають від натівських бомб і «албанських терористів». Косово належить Сербії ― емоційно, історично й політично.
Я залишаю село, почуваючись гірше, ніж у будь-який інший день цього відрядження. Ці люди не просто живуть із відчуттям заперечення ― здається, косовський конфлікт стрімко дестабілізує і решту регіону. Того ж вечора в Подгориці проходить демонстрація прихильників Мілошевича. Її заявлено як мирну акцію, однак площа повна людей з антинатівськими й антиклінтонівськими гаслами. Мітингувальники начепили на груди зображення мішеней. Іноземним журналістам радять не йти туди, адже антизахідні настрої зростають. Протягом усього дня в місті відчувається напруга.
Я проходжу крізь натовп, слухаючи моторошний югославський рок. Підстаркуватий рокер вигукує: «Сер-бі-я! Сер-бі-я!» Я намагаюсь злитися з натовпом і не виглядати як журналістка. Момо, мій чорногорський друг, веде мене за руку і радить не говорити англійською.
Я роблю, що він каже. Стоячи посеред натовпу, я відчуваю оголену антипатію до всіх людей із Заходу, злість, підозру й ненависть. Ніколи раніше я цього не відчувала.
Подгориця, 7 квітня 1999 року
За два дні ― Страсна пʼятниця і роковини руйнівної атаки німецьких винищувачів на Белград у 1941 році (тоді Сербія була на боці США й Британії ― зараз це виглядає іронічно). Мілошевич просить про перемирʼя з поваги до православного Великодня. Це смішно: перемирʼя на Балканах означає спробу виграти час.
Я зустрічаю 80-річного чоловіка, який не погоджується назвати своє імʼя. За часів Йосипа Броза Тіто він був генералом. Тепер він провів за кермом усю ніч, їдучи з Белграду до Подгориці після чуток, що тут може бути антисербське повстання.
― Я старий, але щось та й пораджу, ― щиросердо пояснює він свій приїзд.
Він розповідає мені старі воєнні історії. У грудні 1941-го, маючи 21 рік, він керував партизанським батальйоном на 431 людину: «І ми воювали з раннього ранку до раннього вечора». Вони влаштовували засідки для італійських танків. Билися врукопашну. Уранці його роботою було порахувати жертви: 180 поранених, 82 вбиті. «І це був найсумніший ранок мого життя».
Але він мав якісь ідеали, тож боровся до кінця тієї війни й отримав купу нагород. Після звільнення Белграда у 26 років він став генералом, а пізніше ― поважним дипломатом.
― Тоді ми були так близько до смерті, що дорослішали й розумнішали вдвічі швидше, ― каже мені цей дідусь.
Наступного дня я бачу, як він пʼє каву на терасі кафе. Бомби НАТО впали на Чорногорію, влучивши по обʼєктах сербської армії. Белград, де залишається родина мого знайомого, у вогні. Пентагон знайшов докази наявності в Косові масових поховань. Усе більше біженців перетинають кордон, приносячи нові історії про злодіяння. Війна, яку в НАТО думали завершити за кілька днів, схоже, скочується в безодню.
Знайдене масове поховання в Косові, вересень 1999 року.
Getty Images / «Бабель»
Генерал збентежений. Чашка з кавою в його руці тремтить. Він пережив руйнацію своєї країни німецькими літаками, тоді розквіт «єдності й братерства» для всіх югославців за часів Броза Тіто. Він спостерігав війни у Словенії, Хорватії, Боснії. Зараз, у 80 років, він прибув запропонувати свої послуги чорногорським сепаратистам, яким, можливо, доведеться воювати із силами Мілошевича. Він нажаханий тим, свідком чого став.
― Усе зруйноване, ― каже він, його голос тремтить. ― Немає більше ні єдності, ні братерства. За останні десять років усе знищено. Я втратив стількох друзів у Другу світову війну, стільки молодих людей намагалися створити нову країну. Тепер усе розпадається через ідеї. Хто ці люди? Вони божевільні? Чому вони «очищують» Косово?
Десь на південному заході Косова, 10—12 травня 1999 року
Мені вдалося перейти в Косово з підрозділом спецпризначенців Армії визволення Косова (АВК). Серби зараз проводять велику наступальну операцію, щоб повернути територію, яку АВК зайняла два тижні тому. Також це виявилась ніч наймасивніших бомбардувань НАТО території Косова за понад місяць повітряної кампанії. Я лежу в окопі в шоломі без ременя, тоді як сербські літаки намагаються бомбити наші позиції, а літаки НАТО бʼють по сусідніх позиціях сербів. Снаряди й ракети падають без упину.
Зі мною молодий солдат ― народжений в Косово албанець, який донедавна жив у США й Канаді. Дардану 25 років, він освічений та любʼязний, під шоломом носить недешеву кепку Polo Ralph Lauren. Колись він жив у Лондоні, де настільки добре змішував коктейлі, що в результаті голосування став пʼятим у списку найкращих барменів Британії. Він пишається цим ― як і тим, що дорогу з канадського Ванкуверу сюди, на фронт, оплатив сам.
Раніше Дардан жодного разу не стріляв із пістолета. Тепер у нього китайський Калашников, і ним він має захистити свою країну від наступу сербів, що триває вже четвертий день. У темряві тут настає хаос: щоразу, коли в небі реве літак і з жахливим щільним гупанням скидає бомбу, ми не знаємо, чий він.
― Хто нас бомбить? Хто нас бомбить? ― кричить один із молодших солдатів іншому. Ніхто не знає, але хтось каже, що четверо загиблих раніше солдатів, по яких поцілили, коли вони лежали у своїх наметах, стали жертвами НАТО. Немає чітких даних про те, скільки людей загинуло, а скільки поранено. Це війна: безлад, непевність і незнання, звідки стріляють.
Дві ночі ми спали в окопах на пагорбах, вкритих екскрементами, оточених пораненими солдатами, чиї шматки плоті відірвала гаряча шрапнель. Я завжди думала про себе як про гидливу людину. Але коли ти під таким інтенсивним вогнем, деякі речі стають неважливими. Довкола мене на брудних ношах помирають люди, молоді люди.
Якось я спитала боснійського солдата, скільки йому.
Солдати Армії визволення Косова слухають по радіо про результати мирних переговорів, лютий 1999 року.
Getty Images / «Бабель»
― Вісімнадцять, ― відповів той. І швидко додав. ― Не дивіться так на мене. Я знаю, про що ви думаєте.
А я думала про те, що не знаю, чи ця дитина доживе до свого 19-го дня народження. І ненавиділа Слободана Мілошевича за те, що той змусив цього хлопця воювати, тоді як він мав би бути на вечірці чи спостерігати за дівчатами в кавʼярні. Один з його побратимів показав мені шолом із приклеєною всередині фотографією моделі Victoriaʼs Secret.
― Якщо я колись звідси вийду, моя дівчина виглядатиме так, ― сказав він.
Лежачи в окопі, ми з Дарданом говоримо так, наче це зустріч на вечірці з коктейлями.
― Я залишив Приштину в 1992-му, ― каже він. ― Усе моє покоління виїхало. Ми не хотіли, щоб серби мобілізували нас на війну проти босняків. Але зараз я повернувся, щоб воювати за свою країну. За свободу. Бути албанцем у Косові ― це не життя. Ось чому ми тут ― для звільнення.
Його голос тоне у звуках щільного кулеметного вогню. Серби намагаються оточити табір. На краю нашого окопу ― восьмеро солдат, які мають захищати нас від наступу піхоти.
― Розділяємось! Розділяємось! Відстань пʼятдесят метрів! Ідіть вниз у яр! ― кричить військовий, який узяв керівництво підрозділом на себе. Хоч уночі я недобачаю, хапаю рюкзак і шолом (який навряд чи допоможе мені при вибуху гранати) і біжу. Бронежилета в мене немає, як і в солдатів довкола.
― Розділяйтесь: якщо хтось із вас потрапить під удар, усі ви не загинете! А мені ви всі потрібні живі! ― вигукує командир. Молодий солдат плаче. Інший, із посіченими шрапнеллю тулубом і обличчям, сидить навпочіпки в окопі в очікуванні води від мене. Від страху та болю він схлипує. Він наклав у штани. Я витираю йому лоба, а тоді втискаю своє тіло в землю ― поблизу ще один «приліт».
Я лежу обличчям у багнюці. Тоді біжу вниз яром, доки не знаходжу дерево, спираюся на нього.
Бій триває до світанку. Під час невеликої паузи між обстрілами я ходжу довколишніми пагорбами й помічаю рештки сербського літака, який, схоже, збили сили НАТО. Біля річки, що межує з нашими позиціями, я бачу намети чотирьох солдатів, яких нібито вбито через «дружній вогонь». Це можуть бути й серби, ніхто не знає. Троє з них ― молоді, один ― старший бородань. Одне з тіл на військовому джипі відвозять у морг сусіднього містечка.
Я бачу тіло корови з відірваними задніми ногами, його вкрили мухи. Білого коня, заскоченого бомбами, ― схоже, він помер від серцевого нападу. Усюди, куди б я не глянула, бачу кратери від мінометних снарядів і бомб. І посеред цього всього ― маленька, біла, ідилічна хата. Її зовсім не зачепило. Хтось залишив випрані речі сушитися надворі, на мотузці висить постільна білизна.
Бомбардування військами НАТО позицій сербської армії в селі в Косові, травень 1999 року.
Getty Images / «Бабель»
Повертаюся на фронт. Солдати там, заховані в окопах і норах, виснажені, проте сильні. Дивним чином я впевнена в їхніх здібностях, хоч ми й не можемо поворухнутись через черговий невпинний обстріл. У закинутій стайні, що виконує роль бункера, я натрапляю на групу солдатів, натхненних недавньою перемогою. Вони обіймаються й плескають одне одного по плечах. Мені кажуть, що косоварам вдалося знищити два сербських танки та 60 солдатів. У війні Давида проти Голіафа це значна перемога.
Під час чергової паузи в перестрілках ми їмо бобовий суп і хліб. Це наша вечеря. У наметах моторошно тихо. Настрій відрізняється від того, який був перед початком учорашніх бомбардувань, коли солдати співали військових пісень. Тепер ми сидимо у спальних мішках, відчуваючи, як зростає напруга. Один із командирів радить мені приготуватися до жахливої ночі.
Хтось викладає план: коли почнеться бомбардування, ми маємо вибігти в яр, тому що серби точно цілитимуться по наших наметах, зафіксувавши інфрачервоними лазерами тепло тіл. Треба буде бігти в темряву, одне за одним, і бути готовими до повітряних, артилерійських і, можливо, навіть піхотних атак. Найбільше я переживаю за піхотну атаку: що серби зроблять, якщо побачать із цими бійцями мене?
Настає ніч, і наш старший воєначальник, якого я знаю ще з часів війни в Боснії, окреслює плани наступу. Солдат, відданий мусульманин, молиться. Інший ― швед, який колись був миротворцем ООН у Боснії, а тепер приїхав воювати за Армію звільнення Косова, ― тихо лається, намагаючись взутим залізти у спальний мішок. Один із молодих солдатів ледь чутно посопує. Я відчуваю запах подиху чоловіка, який лежить поряд. Близько першої ночі я провалююсь у сон, миттєво забувши, де перебуваю.
За дві години всі ми прокидаємось через свист і вибух бомби, скинутої сербським літаком. Я теж спала взута ― і обмацую все довкола, щоб вилізти зі спальника.
― Журналістка! Де ти? ― питає шведський солдат. ― Десять секунд і на вихід!
― Без світла! Ніяких сірників! ― кричить хтось.
Я відгортаю вхід до намету вбік і поринаю в темряву, сковзаючи вздовж пагорба, не в змозі стати на ноги.
Від третьої до шостої ранку, лежачи в болотистому окопі, я бачу, як світлішає небо, зорі в якому лише трохи яскравіші за бомби. На світанку хтось із солдатів розводить невелике багаття. Накрита ковдрою, я лежу в напівсні. Крізь цей сон бачу, як просто серед бомб стара селянка веде овець на пасовище. Вона незворушна. Я дивлюсь на неї із сумішшю жаху й захвату.
Близько сьомої ранку я остаточно прокидаюсь ― дякувати гуркоту бомби, що вибухнула неподалік. Бачу Дардана, молодого бармена, який дивиться в небо ― яскраво-блакитне з рожевими й помаранчевими прожилками, ніби картина Вільяма Тернера. Воно досконало, до болю прекрасне.
Дардан курить цигарку. Я бачу лише його силует. Зі своїм старим шоломом і автоматом Калашникова, що звисає через плече, він схожий на солдата Другої світової. Дардан захоплено дивиться в небо, його свідомість далеко від цього місця, цього часу і цієї війни. Він кричить, не адресуючи свої фрази нікому: «Подивіться! Гляньте на це прекрасне світло!»
Тоді він бачить, що я вже прокинулась, і каже вже до мене:
― Джанін! Подивись на це небо! Ми досі живі! Чи це не диво ― ми досі живі!
Кукес, північна Албанія, 14 травня 1999 року
Учора я залишила Армію визволення Косова й повернулася до Албанії. Масові бомбардування сербськими військами тривають. Я чую, що загони АВК обстрілюють із літаків, мінометів і танків, що серед косовських албанців багато жертв. Думаю про Дардана: невідомо, він мертвий чи живий.
Вісімдесят чотири роки тому американський репортер Джон Рід, автор відомої книжки про російську більшовицьку революцію «Десять днів, які вразили світ», обʼїздив понівечену війною Східну Європу. Якщо читати його репортажі з Балкан, зʼявляється жахливе відчуття того, що історія безкінечно повторюється: ніхто нічому не навчився з помилок минулого. Те, що Рід написав тоді, можна легко було б знайти в сьогоднішній пресі: «У сербських школах дітей вчать географії не лише старої Сербії, але й усіх сербських земель у порядку, в якому їх належить відвоювати: спершу Македонія, тоді Далмація, Боснія, Герцеговина, Хорватія… З Косовом і Македонією справу вже зроблено».
На Балканах завжди відчувається вага історії.
― Ми тут живемо в часовому вакуумі, ― якось сказав мені сараєвський поет Маріо Сушко. ― Ми в полоні жахливого циклу, де все повторюється знов і знов, і ми не можемо цього зупинити.
Перш ніж потрапити в Косово, я побувала в містечку Цетіньє, у столиці старої Чорногорії. Там я знайшла колишній літній палац родини Петрович, останньої чорногорської королівської династії. Чорногорію було визнано королівством у 1878 році на конгресі в Берліні. У 1918-му, після Першої світової війни, яка почалась з убивства в Сараєві, королівство Македонія перестало існувати внаслідок простого підпису на папері. Його анексувала Сербія, тоді проковтнула Югославія. Династія Петрович, яка керувала країною 222 роки, втратила все. Король Нікола втік до Італії й помер у вигнанні.
У цьому старому палаці я відчула непозбувний смуток. Місцевий історик пустив мене всередину і відчинив віконниці, заповнюючи запилюжені кімнати слабким сонячним світлом. Я бачила книжки короля Ніколи, його турецьку зброю, медаль від королеви Британії Вікторії. Бачила старі, ще відтінку сепії, фотографії, і шовкові сукні його дружини. Рояль, привезений сюди з Лейпцига. Зараз тут ніхто не буває.
― Наша історія неромантична, ― сказав чоловік, який похмуро водив мене кімнатами. ― Вона трагічна. У нас немає свободи самим обирати свою долю.
Слово «доля» тут часто вживають. Є відчуття, що це історія контролює Балкани, а не навпаки. Утім, британська письменниця Ребекка Вест із цим посперечалася б. Поїздивши Югославією напередодні Другої світової, вона вирішила, що події там завжди відповідали фатальному плану.
― Чому югослави обирають страждання? Важливо підкреслити, що це їхній вибір, цілком усвідомлений, ― пише вона. ― Вони знали, якими будуть наслідки їхніх дій.
Коли я зараз дивлюсь на карту старої Югославії, бачу не кордони країн, а людей, яких я знала і любила, або тих, кого бачила один день чи одну годину. Протягом воєн у Югославії 1991—1995 року з країни виїхали понад два мільйони людей з 24-мільйонного населення. Зараз Косово залишили понад 800 тисяч людей. Я думаю про їхні спорожнілі домівки, про залишені ними речі, про людей, які стали безхатьками, з яких знущались, які загинули. Про дантистку, яка жила під землею в центральній Боснії: якось я дала їй упаковку аспірину, від чого вона розплакалась. Про молоду матір, яка намагається втекти з Косова гірською стежкою, про підлітка — чемпіонку з плавання із Сараєва, яка через мінометну атаку втратила груди.
Недзаричі, район підконтрольного сербам Сараєва, 17 грудня 1992 року
Це мій найсильніший і найжахливіший спогад: дорога, всіяна вирвами від снарядів. Температура ― 15 градусів нижче нуля. На лінії фронту ― дім престарілих, який іронічно називається Центром захисту літніх людей. У будинку за 25 метрів від нього ― сербський снайпер.
«Бабель»
За три дні там померли десятеро, замерзли у своїх ліжках до смерті. Забрати їхні тіла нікому. Більшість працівників закладу, коли почались активні обстріли, утекли. ООН не може зарадити через активні бойові дії. Чоловік 78 років, коли вийшов із будівлі, щоб нарубати дров і якось підтримати тепло у приміщенні, отримав кулю між очі.
Я йду по розбитому склу, уламках цегли й обпалених ковдрах. Холодно настільки, що кожен мій видих ― це хмарка пари. Усі вікна в будинку розбиті, їх закрили пластиком від ООН.
Довгий, замерзлий коридор. Трупи, закутані у брудні ковдри. Порожні кімнати. Я відчиняю одні двері й нараховую шість трупів, досі у своїх ліжках, поки не загорнуті у тканину. Їхні обличчя завмерли з тим виразом, який був у них на момент смерті. Вони померли вночі, у найхолодніший час, на самоті.
На найдальшому ліжку ― купа шмаття. Я схиляюсь ― і до мене простягається тоненька рука, не більша за дитячу. Долонька хапає мою руку. Це не купа тканини, а старезна жінка, досі жива, з очима лавандового кольору і зламаними зубами. Її шкіра аж прозора від холоду.
― Зима, ― шепоче вона. Її губи потріскані. У неї замало енергії, щоб сфокусуватися, зосередитись на моєму обличчі.
Виснажена, вона випускає мою руку. Я намагаюсь поговорити з нею. Кажу: «Говори зі мною. Лишайся живою, принаймні, поки сюди прийде лікар». Але ми обоє знаємо, що ніякий лікар сюди не поспішає.
Жінка каже, що колись грала на скрипці. Вона не памʼятає, мусульманка вона, сербка чи хорватка. Вона із Сараєва, та й усе. Тоді вона натягає на голову шмаття і зникає під тканиною. Знову ставши, як і раніше, купою ганчірʼя.
Поховання в обложеному Сараєві, 1994 рік.
Getty Images / «Бабель»
Переклад з англійської, довідки й підписи до фото Антона Семиженка.
Навіть найтемніші сторінки історії треба детально висвітлювати. У цьому нам допоможе вашм підтримка: 🔸 гривнею🔸 криптовалютою🔸 на Patreon🔸 через PayPal: [email protected]