Селище Шевченкове. Фермер-колаборант
Селище Шевченкове — за годину їзди на схід від Харкова. У центрі тут три важливі точки ― ринок, банк і відділок поліції. О 8 ранку 26 квітня на ринку відчиняються магазини, біля банку збирається черга по гуманітарку ― а до поліції конвой заводить чоловіка у мішкуватому сірому спортивному костюмі.
У кабінеті відділку — слідча Юлія Бражко. Їй 27 років, з 2021 року вона керує відділом. Вона веде справу чоловіка, якого щойно завели в будівлю. Він фермер з села Семенівка неподалік. Підозрюють, що він продавав зерно росіянам і братався з ними: святкував 9 травня, ходив вулицями зі зброєю нібито для порядку, лікував поранених росіян.
Слідча Юлія Бражко.
Михайло Мельниченко / «Бабель»
Ось що це:
якщо людина публічно заперечує чи виправдовує агресію рф проти України, або підтримує її — суд визначає, як довго в період від 10 до 15 років не можна обіймати певні посади;
якщо людина працює на окупантів, але не на керівній посаді — так само 10—15 років не можна працювати на певних посадах, але можуть ще й конфіскувати майно;
якщо людина впроваджує в садочках, школах і вишах стандарти освіти рф, займається пропагандою — можуть призначити виправні роботи тривалістю до 2 років, арештувати на термін до 3 років і заборонити працювати на певних посадах 10—15 років;
якщо людина добровільно передає матеріальні ресурси окупантам — наприклад, годує окупантів або перереєстровує для них бізнес — можуть призначити штраф до 10 тисяч неоподаткованих мінімумів, арештувати на 3—4 роки або заборонити працювати на деяких посадах 10—15 років і конфіскувати майно. Станом на зараз штраф може бути до 13 млн 420 тисяч грн;
якщо людина добровільно працює на окупантів і обіймає керівну посаду — арешт на 3—5 років, конфіскація майна і заборона працювати на певних посадах 10—15 років;
якщо людина інформаційно та політично підтримує окупантів — 10—12 років увʼязнення, конфіскація майна і заборона 10—15 років працювати на деяких посадах;
якщо людина добровільно працює в судових органах або в поліції на окупованій території — 12—15 років увʼязнення, заборона працювати на певних посадах 10—15 років та конфіскація майна;
якщо людина вчинила якесь із трьох попередніх порушень і через це загинуло багато людей — увʼязнення довічне або на 15 років, заборона працювати на певних посадах 10—15 років і конфіскація майна.
Справу проти фермера внесли до єдиного реєстру ще 21 жовтня 2022 року, тобто через півтора місяця після деокупації Харківської області. Спершу її розслідувала Служба безпеки України. Через брак слідчих такі справи переходять від СБУ до поліції ― цю передали в січні. За три місяці, завдяки Юлі Бражко, фермеру вручили підозру. Це доволі швидко для таких справ — допомогло те, що односельці готові були свідчити. Юля і сама пів року прожила в окупації ― знає, хто з місцевих працював з росіянами, а хто може про це розповісти. Місцеві її добре знають, тож і довіряють більше.
Шевченкове окупували 26 лютого. Юля виїжджати не хотіла — лише сховала мішки з теками кримінальних справ у гараж. Росіяни спочатку не цікавилися селищем — надто маленьке, спершу треба було запровадити свої порядки в більших містечках, тому до села майже не заїжджали. Юля майже два тижні окупації «по формі» ходила у відділок поліції, вирішувала проблеми місцевих.
― Керівництво наказало виїжджати, але я не могла покинути батьків і чоловіка-АТОвця, ― каже Юля. ― Майже всі виїхали до кінця квітня. А ми вірили, що от-от звільнять.
Слідча Інна Кучеренко. Шпалери в її кабінеті поклеїли затримані росіянами місцеві злочинці. Вона також вела і продовжує вести їхні справи.
Михайло Мельниченко / «Бабель»
У квітні росіяни почали обшукувати хати поліцейських. Коли Юля дізналася про це, порізала своє посвідчення. У травні до неї прийшов колишній колега і запросив на «зустріч із ФСБ» 6 червня. Юля відмовилася й чекала на обшуки, але ефесбешники до неї не прийшли. Вона виїхала в серпні через росію і два місяці була в Латвії.
Юля стверджує, що з близько 40 людей у відділку на бік окупантів перейшли з десятеро. З керівництва — ніхто. Про тих, хто співпрацював з росіянами, Юля каже, що в них ніколи не було симпатій до росії. Але жінка думає, що вони просто хотіли зробити карʼєру. Так не вийшло — керівні посади отримали росіяни, а українці так і залишилися рядовими.
У Юлі зараз тільки одна підлегла — старша слідча, капітан поліції Інна Кучеренко. Вона розповідає, що обшук у фермера в Семенівці проводили вдосвіта — боялися, що його попередять місцеві.
— Родина не перешкоджала обшуку, але вони категорично не визнають вину, — каже Інна. — Хоча чоловік через шок зізнався, що вивозив зерно в росію. На жаль, ми не знайшли те, що шукали ― зброю та рублі.
Місцеві розповідали слідчим — мовляв, бачили, як єдиною дорогою, що йде через кілька сіл, фермер возив зерно і їздив з росіянами.
― Є один желєзняковий свідок ― він розказав, що підозрюваний у своєму коровнику зробив лєжбіще для поранених орків, там бинти закривавлені знайшли, ― говорить Інна.
Сорокарічний підозрюваний у мішкуватому костюмі стоїть у Юлиному кабінеті. Він мовчить і ховає погляд, Юля впевнено та швидко зачитує протокол затримання та підозру. Чоловік мнеться, але все підписує. Його адвокатка додає, що свідчити він не буде, чоловіка везуть у СІЗО. Юля задоволено впорядковує документи.
Слідча Юлія Бражко та прокурор готуються зачитувати підозру затриманому фермеру. Слідчі розмовляють у коридорі, поки із затриманим спілкується адвокатка.
Михайло Мельниченко / «Бабель»
Семенівка. Громада
Під Шевченковим — село Семенівка, де і жив затриманий колаборант. Село невелике, до повномасштабної війни тут жило 500 людей. На вулицях порожньо. У центрі села зачинений магазин, поряд пасуться корови і стоїть трактор. Дві жінки приблизно 50 та 70 років сідають на лавку під вишнею. Питаю, чи чули вони щось про вчорашнє затримання.
― Я б вам могла розказать, но вони мене так тут зʼїдають, шо я не могу, — хитає головою одна з них. — Хоч вибирайся отсюдова. Вони ж на рускіх робили, а я за Україну. От його забрали, і вони вже кажуть, шо то через мене і шо я його здала, хотя я вобше нічого ніде не писала.
На невдалий жарт про те, що треба перевозити хату, жінка серйозно відповідає, що свою землю не покине. Відчутно, що вона хоче все розповісти, але вагається. Врешті жінка каже, що її звати Ірина, телефонує кільком односельцям і сідає з нами в авто.
― Бувають такі колаборанти мєлкі, а ці вже до такої стєпєні робили все в откриту! І батько того Дімки, якого вчора забрали, такий же, ― починає розповідати ще в авто Іра. ― Вони себе так свободно чувствують, шо таке ощущеніє, що в нас рускій мір править по сій день. Досі ждуть, шо рускі прийдуть, — продовжує вона.
Іра просить зупинитися біля синьо-жовтого прапора, що висить поодаль одного з подвірʼїв. Стяг уже другий на цьому місці: перший після деокупації зняли прихильники росіян, а цей повісила дружина загиблого на фронті ― родині прапор вручили посмертно. Поки що його не зачіпають.
Вулиці Семенівки перед грозою. Прапор, який видали родині загиблого військового з Семенівки.
Михайло Мельниченко / «Бабель»
Під прапором чекають три жінки. За наступні кілька хвилин приходить та приїжджає ще з десяток селян. Бабусі в яскравих хустках, жінки в курточках і жилетках, чоловіки в старих костюмах і спортивках, мами з дітьми. Говорять наввипередки ― усім хочеться розказати про колаборантів. По одному говорити ще лячно, а от гуртом простіше.
― І кормили їх [росіян], і банилися з ними, і співали «Дєнь побєди», бо їм Україна запріщала! Казали, що Україна вже не прийде, ― найперше говорить Іра.
― Дімка [затриманий фермер] ходив тут у футболці «за єдіную расію», ― вигукує ще якась жінка з кола.
Коли село окупували, вчорашній затриманий ― для місцевих просто Дімка ― зустрічав росіян. Переконував односельців, що краще в руїнах при росії, ніж при Україні. Допомагав росіянам розміщувати «Гради» біля великого елеватора, який добре видно з Богодарівки. Своєю сільгосптехнікою розчищав їм дорогу. Здавав знайомих, чиї рідні служили в Збройних силах, їздив на авто з літерою Z і георгіївською стрічкою. Влаштував для росіян шпиталь у корівнику, а вдома приймав окупантів, годував їх, влаштовував їм баню, пив з ними і співав російських пісень. А ще приходив на катування і в формі окупантів з автоматом «патрулював» вулиці.
― Ми так боялися, ― каже Женя, худа жінка в синій шапці і білій жилетці. ― Дімка з автоматом приїхав і каже: «Ви на колінах будете стояти». А за шо це я маю на колінах стояти? Мій зять 10 вересня на фронті погиб. А цей ходить, як ні в чому не бувало!
Але для закону найважливіше, що чоловік продавав у росію зерно. Люди бачили, як російські зерновози везли збіжжя до кордону. Його техніку з добривами супроводжували росіяни, припиняли обстріли, поки фермер працював у полі. Інші ж не могли навіть обробити землю для себе.
Громада Семенівки зібралася, щоб розповісти про колаборантів у селі та про безкарність.
Михайло Мельниченко / «Бабель»
Співпрацював з росіянами не лише він. Його батько, інша фермерка, вчителька української мови й історії ― усіх їх односельці звинувачують у колабораціонізмі. Хтось їздив на збори окупантів, хтось погрожував дітям, що їх розстріляють росіяни, хтось називав росіян «наші». Та й досі називають.
Поліція зібрала свідчення ледь не у всього села. Проте їм треба ще фото та відео ― а ніхто не знімав. Довести провину тепер складно ― селяни бояться, що колаборанти відкупляться і їм доведеться жити пліч-о-пліч. Місцеві кажуть — «Дімка» вже хвалився, що «дав 500 тисяч на ЗСУ» і тепер його не посадять. Ніхто з колаборантів не вибачився.
― Та Дімка любив росію! ― переконує невисокий беззубий Коля у кашкеті.
Інший чоловік, фермер Олексій з сусіднього села, не такий впевнений.
— Я не знаю, чого він так робив, ― каже він. ― Він був за «Партію регіонів», потім за ОПзЖ ― навєрно, голову задурили. Вони нормальні хазяї були. Платили людям. А тепер їхня дочка в росії у футболці «Z» на прапор України плює. Подивишся на хату: ну чого їм не хватало? ― І сам відповідає: ― Та розуму, напевно.
― Вони як ходили по селу, так і ходять. І їм нічого, нічого! А ми восімь місяців ходили трусилися! ― вигукує жінка, чий зять загинув на фронті. ― Нам уже надоїло. Ми як в окупації жили в страху, так і зараз живем у страху. Ми хочем, шоб їх наказали по закону.
Селяни були раді давати свідчення поліції. Але минуло вже пів року, а нікого не посадили в тюрму. Тож тепер вони все частіше мовчать і бояться.
― Там в одному селі забрали колаборантів, в другому ― а в нас мовчать, ― розводить руками жінка з короткою темною стрижкою. ― За другі села ми раді, но нам треба, шоб наших наказали. Обідно ж.
Елеватор, біля якого росіяни під час окупації розміщували військову техніку.
Михайло Мельниченко / «Бабель»
― Їм [колаборантам] буде щастя, якшо вони отсюда поїдуть і їх посадять, — додає Олексій. — Як наші хлопці вернуться з войни, вони ж їх постріляють.
Решта людей схвально угукають.
― Буде лучче, як нашій громаді поможуть, — продовжує Олексій. — Бо як ми самі почнемо, то шо це буде? Ми не можемо самосуд, ми ж європейська держава.
Балаклія
Справи району, куди відносяться Шевченкове й Семенівка, має вести прокуратура в Купʼянську. Але його постійно обстрілюють, тож стабільно працювати вона не може. Доводиться звʼязуватися з харківською. Харківський слідчий Олександр Кобилєв пояснює:
― Цивільні не розуміють аспектів нашої роботи. Уявляють озброєних чоловіків у масках, які вибивають двері і кладуть на підлогу підозрюваних. Ми можемо це робити, але шкода має не перевищувати благо, на яке ми розраховуємо. Це все не екшн.
Слідчий Олександр Кобилєв у Харкові.
Михайло Мельниченко / «Бабель»
Наступний обшук в одного з колаборантів буде проходити в Балаклії. У місцевому відділку поліції ми знайомимося зі слідчим Саміром Гусейновим. Починається гроза, і він завмирає від розлогого звуку грому ― надто нагадує вибухи.
― Цей чоловік виконував функції дільничного в «народній міліції», ― розповідає Гусейнов про місцевого, у якого буде обшук. ― Таких людей у Балаклії було близько двадцяти. Є свідки, які бачили його за «роботою». Тож зайдемо додому, пошукаємо докази.
Гусейнов заповнює папери і чекає на слідчого Євгена Горлача, що буде головним на обшуку. Масштаби пошуку колаборантів уже не такі, як восени, але роботи вистачає. Самір каже — злочинці не тікають, бо вважають, що про них ніхто нічого не знає або ж не вірять у покарання. Нерідко Самір іде вулицями містечка і зустрічає тих, на кого готує справу. Але поспішати не можна ― чим далі, тим більше нюансів виникає під час суду, тим більше доказів вимагає прокуратура, окрім свідків. До того ж, самі свідки відмовляються говорити через страх, виїжджають або помирають.
Їдемо разом зі слідчими на околицю Балаклії. Розбитий міст відділяє великий приватний сектор від решти міста. Зупиняємося біля дому, де буде обшук. Перед воротами скошена трава, квіти, на вікні — вицвіла ікона-календар. Собака, зачувши незнайомців, аж надривається, і на гавкіт виходить високий сивий господар ― батько підозрюваного.
― Він кудись пішов. Позвонить? ― спокійно запитує він, відчиняючи хвіртку. З хати виходить матір, невисока круглолиця жінка з помітною крізь фарбу сивиною. Вона на ходу телефонує синові і поспіхом запитує:
― Драстє, шо ви, нашого сина будете забирать? Він же прийшов і в ДБР, і в СБУ, він нічого поганого не робив. Нам не було за шо жить. Не получав він тих грошей, він там тиждень побув. Ми даже пенсії їхні не захотіли получать. Він же не тікає.
Євген Горлач на обшуку на околиці Балаклії. Чоловікові зачитують рішення про обшук та його правила.
Михайло Мельниченко / «Бабель»
Слідчий і оперативники мовчать, поняті тиняються по дорозі перед хатою і курять.
― Шо ж ви за люди такі? ― вже менш врівноважено говорить мати, і знову за своє: ― То шо, ви будете забирать? Хоч би сказали, то вєщі якісь взяв.
― Та не будемо ми його забирать, ― не витримує один з оперативників. ― Ми просто подивимося.
― Він ходив у водоканал [щоб мати роботу під час окупації] ― не взяли. У ЖКХ ― не взяли. Людей не брали. Він в адміністрації тій тиждень посидів і нічого не робив, ― переконує мати і схлипує.
Жінка нарікає, як складно було жити в окупації, як удевʼятьох із хворою бабою ховалися в погребі, як діти хотіли їсти, як поховали діда в перші дні окупації, а син витягав тіла загиблих сусідів з-під уламків і привозив продукти під обстрілами. Він працював на заводі, де не виплатили зарплату за кілька місяців, і пішов у «міліцію» через скруту.
― Кость, шо, заберуть нашого Сашу? ― питає вона знайомого поліцейського. ― Ми ж нормальні люди, ти ж знаєш.
― Та ніхто його не забере! ― відмахується Костя.
― Були ми на кладовищі: думаю, які щасливі, хто там лежить, що вже цього не бачать, ― мати переходить на голосіння.
― Та перестаньте! ― ніяковіє Костя.
― Я питаю його, шо будем робить, а він каже, шо тікать не буде, бо нічого такого не робив, помагав людям…
― Бо не дали йому нічого зробить, ― перебиває її есбеушник. ― Якби ше пів годіка побув в окупації…
До гурту підходить невисокий смуглявий чоловік, якому ледь за тридцять. Потертий спортивний костюм, синя куртка, коротке чорняве волосся. Каже бадьоро й привітно:
― Драстє.
Обшук на околиці Балаклії. Підозрюваний не ховається та не тікає.
Михайло Мельниченко / «Бабель»
Обшук проходить швидко: підозрюваному зачитують постанову, йдуть до хати, за хвилин двадцять повертаються ні з чим. Весь час на вулиці порожньо. Лише бабуся з дому навпроти виходить подивитися, що сталося, і резюмує: «Хороші люди».
Коли правоохоронці з родиною виходять з двору, батько так само мовчазний. В одну з машин сідає і можливий колаборант ― їдуть обшукувати його розбиту артилерією квартиру. Коли авто відʼїжджають, мати вже плаче вголос.
На квартирі теж нічого не знаходять. За годину у відділку підозрюваний все такий же спокійний. Підписує протоколи, готується йти додому. Наостанок вже з коридору заглядає в кабінет і запитує фотографа «Бабеля»:
― А де фото потім дивитися? ― каже він і всміхається.
Євген Горлач просить підписати документи чоловіка, якого обшукували.
Михайло Мельниченко / «Бабель»
Слідчий Євген повертається до кабінету, каже, доказів не знайшли.
― Але справа піде далі. Є ще свідчення, документи. Суд вивчить і призначить покарання. А мати… Її слова теж врахують, але ж вона зацікавлена особа, ― говорить упевнено слідчий.
― А ви самі як думаєте, він справді колаборант? ― запитую.
― Я не можу думати. Я ж спираюся на докази, ― розводить руками Євген.
Слідчі. Люди
Слідчі неохоче говорять про колаборантів. Кажуть, що спираються тільки на закон. Тим не менш, по них видно, як вони ставляться до того, що відбувається після деокупації. Хтось каже, що цивільні були в скрутному становищі під час окупації, тож треба враховувати контекст. Багато хто знайомий з колаборантами особисто, бо всі живуть у маленьких містечках. Дехто з правоохоронців зізнається — колаборантів серед сусідів досі багато, і вони можуть загрожувати їхнім літнім батькам або малим дітям. Але зазвичай слідчі про це не говорять. По-перше, не бажано, по-друге, цивільні навряд чи зрозуміють.
Олександр Кобилєв каже — чим далі, тим складніше знаходити докази вини колаборантів. Тим більше, для неоднозначних випадків, де вчителі не впроваджують освітні стандарти окупантів, а працюють за вже затвердженими, або ж коли місцеві годують росіян ― це можна назвати передачею матеріальних ресурсів, але треба ж довести.
― Спершу через шок колаборантів слідчі швидко збирали доказову базу, направляли до суду, ― говорить Олександр. ― А ті, хто отримав підозру пізніше, знищували докази, заперечували вину, вигадували, що їх примусили. Адвокат у цьому випадку все одно діє так, як хоче клієнт, і займає його позицію.
Слідчий Олександр Кобилєв. Олександр Кобилєв та слідчі Купʼянського району в коридорі відділку в Шевченковому.
Михайло Мельниченко / «Бабель»
Ще одна річ, за словами Олександра, яку складно зрозуміти цивільним, це те, що їхні моральні уявлення про колабораціонізм відрізняються від визначення закону. Можливо, визнає він, закон надто лояльний. Але навіть якщо його змінять, старі справи за ним не відкрити. Тож Олександр сподівається ділитися досвідом і працювати, можливо, за оновленими правилами вже з колегами з наступних деокупованих областей.
Юля Бражко каже, що доказів стає все менше ― зараз нищать документи, які окупанти поспіхом не забрали під час відступу.
― Колаборанти спершу залягли на дно, думали, ми не дізнаємося, ― каже Юля. А її підлегла Інна додає:
― Але ми все про всіх знаємо.
Семенівці треба зловити всіх колаборантів, а нам ― зібрати всі ваші донати! Підтримайте «Бабель»: 🔸 у гривні🔸 у криптовалюті🔸 Patreon🔸 PayPal: [email protected]
Правоохоронці роблять фото для власних соцмереж перед відділком у Шевченковому.
Михайло Мельниченко / «Бабель»