Зустрітися з Адамом ми домовились у типовому містечку в Донецькій області неподалік від фронту. На одній з площ вранці смачно пахне шашликом — це місце зустрічі. Адам запізнюється. Поруч зі мною й фотографом стоять кілька бійців, пʼють каву, спілкуються. До них підходить жінка років пʼятдесяти, протягує картку зі своїми контактами. «Якщо потрібно щось підшити чи полагодити, я швачка, звертайтеся», — каже вона і йде. У таких містах роботи майже немає. Триматися на плаву місцевим допомагають військові. Також виручає гуманітарка. Її роздають недалеко від нас — видно хвіст великої черги. За чим вона, зрозуміти не встигаємо — приїжджає Межевікін, як завжди з посмішкою і жартами. Одразу попереджає, що часу мало. «Є інформація, що тут буде президент, можуть зірвати [з місця]». Вирішуємо, що спочатку зробимо фото, а розмовляти будемо, коли він знову звільниться. Попри те, що вже вісім років Межевікін — медійна й публічна людина, позувати йому складно, він робиться надто серйозним. Щоб трохи його розслабити, фотограф просить згадати про сімʼю, але в Адама правило: на війні думати виключно про роботу, а думки про дім сповільнюють і заважають. Безвідмовно спрацьовують запитання про танки. У Адама загоряються очі, і він миттю забуває про фотографа. Коли ми закінчуємо зйомку, Межевікін їде і повертається лише за кілька годин.
Як для тебе почалася велика війна? Вірив, що вона буде?
Я до кінця вірив, що росіянам вистачить здорового глузду цього не робити. До останнього всім пояснював, чому росія не зможе виграти у цій війні.
Я навчався і досі навчаюся в Національному університеті оборони України. Коли все почалося, я спав ― навіть не почув вибухів. О шостій годині ранку увімкнув новини. Дістав з шафи речі, броник, каску, підняв своїх [близьких], сказав, що почалась війна і я ― на роботу. Поїхав в університет. Багато хто з моєї групи ― там було багато командирів загальновійськовиків ― також приїхав з речами. Спочатку ніхто не розумів, що робити. У перші кілька днів у нас навіть продовжувалось навчання, був залік, це дивувало.
І ти таки не всидів за партою, зібрав групу офіцерів, запросив колишніх викладачів, ви взяли учбову техніку і поїхали воювати. Як це взагалі можливо?
В університеті на кафедрі підготовки офіцерів запасу є навчальна техніка: танки, БМП, гармати, бронетранспортери та інше. Нас цікавили танки і БМП. На третій день після вторгнення я запропонував хлопцям піти подивитися, в якому стані це все і чи можна на цьому воювати. Я знав, що там є проблеми, бо допомагав запускати техніку на показові виступи, а влітку 2021-го навіть трохи на ній проїхався.
Ян Доброносов / «Бабель»
Запропонував керівництву університету створити офіцерські екіпажі. Правда, не зізнався, що ми плануємо воювати під Києвом, сказав, що це для захисту університету. Тоді його будівлю перетворювали на фортецю ― закладали вікна мішками з піском, рили окопи. Мене підтримали. У нас було два танки і одна БМП. Через Центральне бронетанкове управління ми отримали запчастини, трохи підготували техніку, бо навчальні машини не призначені для бойової роботи. До ідеального стану довести не вийшло ― у нас не працювали дальноміри, танки стріляли з затримками. Спочатку я запропонував працювати за межами університету, наприклад підтримати аеропорт «Жуляни», якщо там висадиться російський десант. Потайки набрав [Валерія] Залужного, сказав, що є танки, екіпажі, під Києвом ситуація важка, ми готові працювати в ролі солдатів, танкового взводу. Залужний звʼязав нас із [Олександром] Сирським, і той вже давав завдання. В частині нам дали боєприпаси, заправили. А волонтери допомогли з джипами і пальним для них. І ми висунулись ― я вперше проїхався Києвом на танку.
І як відчуття?
Взагалі ще з перших днів повномасштабної війни кияни як бачили форму, пропускали мою машину, ну а на танку ― то взагалі (сміється).
Скільки часу вам знадобилося, щоб зібрати техніку?
А скільки часу знадобилося противнику, щоб дійти до Києва?
Я зараз не памʼятаю, але кінець лютого — початок березня.
Ну от і ми швидко працювали. Коли виїхали за межі університету, противник вже руйнував Мощун. Нашим завданням було підтримувати угруповання, яке там воювало. Безпосередньо на Мощуні ми не були. Якби село втримати не вдалося, ми мали б зупинити противника на шляху до Києва. Але Мощун втримали. До речі, під Гостомелем ми вперше застосували БпЛА. Цивільні хлопці запропонували нам свою допомогу. Потім ми їх призвали, і вони разом зі мною воюють досі. Вони справді молодці! Досягли того рівня, що зупиняють наступ противника під Бахмутом одними «бепеелашками». Один з них точно гідний звання Героя. Хочу подати його на цю нагороду.
Після Мощуна мене викликав Сирський і каже: «Є для тебе цікава робота». І відправив зачищати Ірпінь. Взагалі це мали робити гурівці, а ми і ще кілька підрозділів повинні були до них приєднатися. У нас вийшов такий офіцерський екіпаж: механік-водій ― полковник, я ― полковник, командир танка ― підполковник.
Коли ми зʼявилися там [в Ірпені] на танках — а на той час мені дали ще два танки ― росіяни переключилися на нас. Вони били артою, куди не станемо — всюди прилітало. Нам потім дякували, що ми взяли весь вогонь на себе, і піхота зайшла на визначені рубежі без втрат. Коли ми маневрували від прильотів, то виїхали на окуповану територію. Я жартую, що якби піхота за нами встигла, ми б захопили Ірпінь у перший день (сміється).
Оці перші бої, наскільки вони відрізнялися від того, з чим ти стикався в 2014-му?
Дуже відрізнялися. У 2014 році проти нас такої кількості техніки не використовували. Артилерія була. А от «Орланів», інших безпілотників не було. Не працювали так активно засоби радіоелектронної боротьби. І, звісно, не було авіації.
Ян Доброносов / «Бабель»
Наскільки добре підготовлені були росіяни під Києвом? Це справді була еліта?
Їхні танкісти були фахові. Та і взагалі ті, хто був під Києвом, були добре підготовлені. Це були елітні війська. Але вони були надто впевнені в собі і нас недооцінили. Чомусь вони вважали, що ми — непокірні зулуси з луком і стрілами, а вони приїхали на танках, тому зараз нас переможуть. Але їхні танки палали як свічки.
За рахунок чого їх вдалося перемогти в Київській області?
Вони не врахували, що піднімуться добровольці, які воювали в 2014—2015 роках. Хтось ішов навіть зі своєю зброєю, люди спочатку не були навіть оформлені. У нас були двоє пенсіонерів ― дядя Вова і Сан Санич, а ще Сергій Горачей з 2 групою інвалідності. Сан Санич був розвідником, ми з ним воювали ще у 2014 році, коли я був у 93 бригаді. Після служби у нього почалися проблеми з серцем, він пішов з армії. Але коли почалось повномасштабне вторгнення, Сан Санич запропонував воювати разом. Він запросив свого друга, 67-річного дядю Вову, його за віком би не призвали. Але попри це дядя Вова встиг замінувати мости, полазити по тилах росіян і попідпалювати їхні колони. Горачей теж воював у 2014-му, отримав поранення і через нього ― інвалідність. Оскільки в мене не було десанту, а вони дуже просилися, я їх узяв. Вони зі мною провоювали до середини квітня, а потім я їх відпустив додому. Коли ми отримали бойові у 2023 році, то скинулись і переказали зарплату дяді Вові і Сан Саничу на картки, бо жодних грошей вони не отримували. Сергій відмовився. Оці добровольці у поєднанні з військами, підрозділами ГУР, Теробороною і перемогли.
У Адама дзвонить телефон. Він дізнається, що ЗСУ втратили одну з позицій і потрібно придумати, як її повернути. Межевікін їде у штаб і повертається лише близько десятої вечора. Швидко зʼїдає салат і пропонує продовжити: «Краще зараз, бо ніхто не знає, що буде завтра». Неподалік від «нуля» це звучить резонно — ми продовжуємо.
Після цього ви поїхали на Запоріжжя. Чи справді навесні був план розблокувати Маріуполь?
Суспільство вимагало деблокувати захисників Маріуполя. Всі цього хотіли, але не розуміли, як це зробити через складну ситуацію у Збройних силах. Коли доходило до справи і в кожного запитували «Ви готові?» — люди відмовчувались, охочих було мало. Але ініціативну групу, яка була готова спробувати, таки зібрали.
Одна посилена рота мала рухатися з Запоріжжя на Маріуполь. Кістяк мав бути з «Азову», а ми з бійцями мали їх підсилити. З Маріуполя нам назустріч мала рухатися ще одна група. Згодом зʼясувалося, що автори операції планували все «на авось». Коли я це зрозумів? Коли на нараді перед самим виходом нам сказали, що завдання ― вивести захисників Маріуполя, але на питання «На чому їх вивозити?» відповіли, що вантажівок не буде. Виглядало так, що вони самі не вірили, що ми кудись дійдемо. Я думаю, вони розраховували на удачу: вийшло б — вони б отримали ордени; не вийшло б — їх би сильно не лаяли, бо суспільство ж вимагало звільнити з оточення бійців.
Ян Доброносов / «Бабель»
Потім по військових частинах нам збирали техніку, снаряди. У цей час мало бути бойове злагодження, планування завдання, але командир не мав на це часу. Я допоміг спланувати бій. Частина підрозділів мала створити коридор, яким би ми пройшли вглиб оборони противника, знищили резерви, артилерію і командний пункт. А після цього продовжити рух до Маріуполя. У свою чергу, захисники міста мали пробиватися з центру на околиці Маріуполя і виходити разом з нами. Якщо вихід був би неможливий, то ми б залишились у Маріуполі і підсилили оборонців.
Ми вирушили. Щоб не описувати все, що там відбувалося, скажу так: ми опинились попереду, піхота за нами не встигла. Підрозділи, які мали пробивати коридор, не змогли пробити оборону росіян, завʼязався бій, наші зазнали втрат. Тому нам дали завдання допомогти пробити коридор і знищити противника в селі, де йшов бій. У складі цього підрозділу, якому була потрібна допомога, був військовий, який мене впізнав ― ми воювали в Пісках у 2014 році. Він попросив прикрити підрозділ, поки забиратиме поранених і вбитих. Поки ми допомагали, наш танк натрапив на міну. На щастя, всі, крім машини, лишилися цілі. Я пересів на інший танк. Усіх поранених і вбитих евакуювали, але виявилося, що весь підрозділ, з яким ми йшли на прорив, поїхав звідти. Ми вирішили почекати, думали, хтось до нас повернеться. Потім нас почала сильно крити артилерія — треба було маневрувати. Ми ще чекали, що наші таки приїдуть виконувати завдання, але вони повернулись на вихідну точку. Ми ще почекали і під вечір отримали команду повертатися туди, звідки виїжджали.
У цей момент Адам отримує повідомлення в месенджері, уважно дивиться, посміхається і показує мені. На відео безпілотник скидає вибухівку в окоп росіян. На фоні речитатив — «росія ― держава терорист». Озвучка Межевікіну не подобається, він хоче, щоб була якась музика. Такі відео його підлеглі публікують на телеграм-каналі групи Адама. Я прошу пояснити, яка стратегічна мета таких «скидів». Євген пояснює: в таких окопах росіяни збираються групами і потім штурмують наші позиції. На цьому відео ніхто не вижив, отже наші штурм зірвали. Адам відправляє зауваження до ролика і повертається до інтервʼю.
Після цього ти був на півночі Харківщини. Кажуть, спочатку наші підрозділи мали звільнити меншу територію, але оскільки війська почали просуватись швидко, командування сказало рухатись до упору. В який момент наступ зупинився і чому?
Так насправді і було. Ми мали прорвати оборону, зайти у Вербівку, захопити мости. Якби з мостами не вийшло, повинні були кинути понтон і забезпечити проїзд іншим підрозділам, щоб ті рухались далі. Паралельно ми мали зачистити Вербівку, заблокувати Балаклію з півночі, щоб противник не вийшов з того боку. Крім того, 3 полк ССО і підрозділ «Кракен» мали захопити територію балаклійських складів з боєприпасами і не дати противнику їх знищити.
Ми працювали танками по дорозі, перехрестях, позиціях росіян, по їхніх блокпостах. Вони цього не очікували і почали тікати. Цим скористався підрозділ «Кракен». Вони заїхали в Балаклію і повісили український прапор ― це дуже деморалізувало росіян, вони почали тікати ще швидше.
Ян Доброносов / «Бабель»
Побачивши це, командувач наказав нам збирати своїх і просуватися далі. Так ми пройшли кілька сіл — просунулись кілометрів на сорок-шістдесят. Коли росіяни побачили рух нашої техніки, то покидали свою: самохідні артустановки, «Гради», танки, боєприпаси, міномети, «урали», бензовози. Багато наших підрозділів хотіли собі такі трофеї, а ми пішли далі вперед. Зупинились, коли з іншою бригадою, яка просунулась так само далеко як і ми, ледь не почали френдлі фаєр. Тоді командувач наказав зупинитись.
Ми сподівалися трохи відпочити, але нас відправили у Донецьку область, під Бахмут, щоб штурмувати Клинове, а потім на звільнення Ямполя. Взяли його і таким чином перервали логістику росіян у Лимані — це дозволило його звільнити. А нас тим часом знову відправили під Бахмут.
Якщо ми порівнюємо техніку росіян на початку повномасштабного вторгнення і зараз, чи стала вона кращою? Чи зʼявились у них нові технології?
Техніка однакова. Нові технології? Та пакети у них нові ― великі й чорні.
Зараз ви тримаєте позиції під Бахмутом, а раніше були в Кліщіївці і довго її тримали. Кажуть, ви там використовували технології столітньої давності ― це жарт?
Росіяни довго не могли зрозуміти, як нам вдається тримати ті позиції. Вони стільки своїх там поклали. Насправді ми поставили їх у ступор звичайною обороною, яку використовували ще за часів Першої світової війни: забивали посадки сіткою-рабицею, плутанкою, колючкою, плюс мінування та їжаки. Щоб пройти всі ці перешкоди, потрібно було кусачками це все різати, тобто стояти в повний зріст перед нашими позиціями. Гранати кинути вони не могли ― ті відбивались від сітки й летіли назад, з РПГ так само. Щоб пройти ― потрібно було виходити в чисте поле, де ми їх розстрілювали. Ми також активно використовували БпЛА, артилерію, бронегрупи, підтримку Сил спецоперацій, снайперів ― це теж не дозволяло росіянам пробити нашу оборону.
А як їм тоді вдалося пройти в Кліщіївці?
Нас відправили на відновлення, наші позиції зайняв інший підрозділ і за кілька днів втратив їх. Нас повернули назад, але відбити позиції ми вже не змогли. Вдалося лише зупинити просування ворога — тоді ми втратили дуже хороших людей. Взагалі, часто через тих, хто кидає позиції, ми втрачаємо людей, відвойовуючи їх назад.
А зараз під Бахмутом яка ситуація?
Ми стоїмо вже кілька місяців на своїх позиціях. Лінія коливається: іноді ми втрачаємо позиції, потім відновлюємо. Нам потрібно вести активну оборону. Тобто коли стоїш в обороні, потрібно маневрувати: відійти трохи назад, трохи вліво, вправо і бити по передових підрозділах і резервах, «кусати» їх з флангів.
Ян Доброносов / «Бабель»
Західні медіа пишуть, що Бахмут треба здати, наші командувачі кажуть, що треба тримати. Яка твоя особиста мотивація стояти в Бахмуті? Зрозуміло, що є наказ, а чи є внутрішнє переконання?
Якщо мислити логічно, вихід з Бахмуту дозволить вирівняти лінію фронту і вивільнить багато підрозділів, отже зʼявляться резерви. З іншого боку, противник наступає і не планує зупинятися. Тому просто так залишати позиції ― це безумство. Якщо навіть є розуміння, що Бахмут складно втримати, треба відходити з боями, віддавати його малесенькими шматочками, щоб перемелювати їх [ворогів]. Вони за день втрачають від 40 до 90 осіб вбитими і пораненими лише на позиціях, які контролюють мої підрозділи. А якщо порахувати всіх, то це близько 200 осіб вбитими на день активного бою.
Хто з росіян стоїть під Бахмутом зараз?
«Вагнерівці», зеки в першому ешелоні. А в другому — десантники й мотопіхота.
Чи правда, що «вагнерівці» ― це досі авангард російської армії? Чи змінились вони з приходом зеків?
Що таке авангард? Авангардом може бути все, що завгодно. Питання в якості підготовки і виконанні завдань тими, кого ставлять вперед. Я стикаюсь із «вагнерівцями» з літа і бачу, як вони змінюються. «Вагнери», які були влітку, були крутими і дуже непогано працювали. Ті, що воюють зараз, вже не мають такої підготовки. Якщо ж говорити про зеків-«вагнерівців», то їх готують однаково. Вони не бояться загинути. От вони отримали завдання йти в певну точку, ми їх косимо, а вони йдуть без страху, бо у них вибір невеликий. Правда, зеки, які заходять зараз, стали боягузливими, більше тікають.
А техніка?
Їхня техніка ніяка. Але їх підтримують російські війська: літаки, вертольоти, танки. «Вагнерівці» пішки проходять чотири-пʼять кілометрів, ідуть пів дня до передових окопів, щоб померти за хвилину.
Перед початком інтервʼю ти казав, що бачив, як росіяни розстріляли українських полонених. Можеш розповісти про це?
Так, було два випадки. Перший, коли в Кліщіївці нас змінив «Азов», ми залишили свою артилерію і квадрокоптери. Ми бачили, як росіяни просувалися вздовж залізниці. На одній з позицій бій з ними вели двоє наших військових, їх оточили, вони підняли руки і здалися. Їх роздягнули, забрали зброю і розстріляли. Згодом усіх росіян, які це зробили, ми знищили вогнем артилерії.
Другий випадок ми також побачили через квадрокоптери. Противник підійшов до наших позицій, оточив їх, наші бійці здалися ― не знаю, що в них сталося. Їх усіх також розстріляли. Ми скинули ці відео, кому потрібно, бо знаємо, що це порушення міжнародного права. Але то зеки були, хіба закон їм указ?
Ян Доброносов / «Бабель»
Мені розповідали, що важко потрапити до вас у підрозділ. Які критерії відбору, людину без досвіду ти візьмеш?
Я беру людей з досвідом у групи БпЛА. Головні критерії ― бажання працювати, ініціатива і не бути боягузом. Людина без досвіду теж може потрапити до нас. Досвід ― це наживне.
А ці екіпажі, які ви ще в лютому у Києві зібрали, з тобою і зараз?
Ми з ними відпрацювали в Києві, три офіцери отримали осколкові поранення в Ірпені, вони швидко відновилися і стали у стрій. Потім ми поїхали з ними в Запоріжжя. А далі вже наші шляхи розійшлися, тому що їх призначили на посади в інші військові частини.
У росії по-різному пояснюють, чому вони не можуть нас перемогти. Один з наративів (це, зокрема, говорить Євген Пригожин), що вони воюють з подібними до себе, бо ми всі з Радянського Союзу, всі затяті. Чи є в тебе відчуття, що ми подібні на полі бою? Тактика, стратегія, готовність іти до кінця — вони схожі?
(Сміється). Так вони ж говорили, що воюють з військами НАТО! Якщо серйозно, у нас однакова школа. Але школа — це ази. Все інше залежить від уміння думати, аналізувати, приймати рішення. У росії досі головне — підлабузництво до начальника і жодної ініціативи. У нас десь це теж є, але не в такій кількості.
Ну і головна відмінність ― ми бережемо людей. Для мене втрата навіть двох-трьох людей ― це важко. Ми після того робимо висновки, щось міняємо, щоб втрат було менше. А вони навпаки. Їм втратити 20 людей загиблими ― це норма.
Ти чекаєш на нові танки, хочеш проїхатись? Наскільки вони здатні переломити ситуацію на війні?
Я побачу ці танки, коли до мене в підпорядкування прийде підрозділ, який їх отримає. Тоді обовʼязково залізу всередину, подивлюсь, що це за диковинна машина (сміється).
Ян Доброносов / «Бабель»
Але потрібно розуміти, що танк сам по собі переломити ситуацію у війні не може, бо на кожен танк є протитанковий засіб. І якщо в бою підрозділ втратить один-два танки, він більше в наступ не піде. Але танк може стріляти на великі й середні відстані, виходити на рубежі. Танки можуть додати нам шансів переломити хід бою. А ще нові танки додадуть упевненості нашій піхоті. Але такої ж упевненості їм додасть артилерія натівського зразка, боєприпаси, засоби артилерійської розвідки, щоб подавляти російську артилерію, авіація, ракетні удари. Усе це в комплексі може переломити хід війни.
Багато хто на війні скаржиться на Тероборону. Це звичайні, невійськові люди, добровольці, які кажуть, що їх не вчили воювати, а набирали для захисту рідних міст. Який у тебе досвід спілкування з ними?
Нехай ТрО буде як база для поповнення втрат чи вакантних посад у військових частинах. Тобто особовий склад ТрО треба розподілити по бригадах і навчати. Зараз вони кажуть, що у них немає техніки ― от вони будуть у механізованих бригадах, і буде в них техніка. Хоча я не хочу казати, що всюди у ТрО проблеми. Є [підрозділи] ТрО, які добре воюють. І заради справедливості додам, що і в бойових бригадах теж трапляються підрозділи, які не завжди виконують наказ, чим ставлять під удар своїх побратимів і рідну землю.
А від чого це залежить?
Це залежить в першу чергу від командирів. Якщо бійців набирали і готували до війни ― це одне. Якщо їх набирали для того, щоб отримувати зарплату, сидіти в містах і ганяти понти ― це інше.
Що нам треба, щоб виграти війну?
Старанністю і працею всього здобудеш. Нам потрібно тримати рубежі і за цей час готувати нові вмотивовані бойові підрозділи. Саме готувати. Нехай навіть з нуля. Вони мають набратися досвіду і скласти кістяк для подальших дій. Нам потрібно розвивати бази, на яких можемо готувати особовий склад. І готувати мають люди з бойовим досвідом. Ще потрібне хороше забезпечення.
Чи відчуваєте ви тут, на передовій, підтримку цивільних? Наскільки це для вас важливо?
Звичайно, це дуже важливо і це нас підтримує. Хто чим може, тим допомагає. Але в основному потрібен ремонт техніки, мавіки, оптика денна й нічна. Завдяки мавікам наші підрозділи знищують росіян пачками. За лютий ми втратили 61 мавік.
Ян Доброносов / «Бабель»
Наступного після інтервʼю дня Євген дозволив заглянути в пункт управління. Ми заходимо разом ― вхід за паролем. Всередині всі працюють. В одному з залів стіна повністю завішана моніторами. На них у режимі реального часу спостерігають за бойовими діями, роботою дронів та інших підрозділів. Звідси можна коригувати артилерію, орієнтуватись, кому і яка потрібна допомога. «Очі» штабу — це безпілотники, відео з яких ми вчора дивились, і на які група Адама постійно збирає кошти.
Ви теж можете долучитись: 🔸посилання на банку; 🔸 номер картки банки 5375 4112 0436 7119; 🔸 PayPal: [email protected]