1. ВЛК. Київ
Ми з Дмитром зустрічаємося біля Центрального військового госпіталю в Києві. Минаємо пункт пропуску, йдемо до поліклініки ― з гучномовців лунають пафосні фрази про вдячність військовим і їхню цінність для країни. Дмитро розповідає про сподівання щодо своєї восьмої, фінальної військово-лікарської комісії ― і не схоже, що він очікує побачити повагу.
У самій поліклініці вже о 10:30 черги. Військові стоять на милицях попід стінами, сидять на лавках, хтось ― у візках
― А де крайній? ― питає Дмитро у військового біля кабінету.
― Там, ― вказує той рукою туди, де коридор завертає за ріг. Повертаємося назад ― тепер лише чекати. Одна черга перетікає в іншу.
Військові переважно мовчать. Час від часу перемовляються, сидять у телефонах, слухають музику, дивляться в стіну навпроти. Двоє військових не можуть знайти собі місця, в одного безперервно тремтить права половина тіла. Хлопець із рукою, що підвʼязана жіночою хусткою як фіксуючою пов’язкою, вкотре губить свою чергу. Ближче до першої години дня всі стають нервовими ― все надто повільно, волонтерки з чаєм надто далеко, повітря надто збите.
― Один сидів-сидів ― злився, інший так само, вже третю чергу так пропускаю! ― врешті вголос нарікає один із військових.
― Це нормально, ти звикнеш ― і третю, і пʼяту, і двадцять пʼяту пропустиш, стандартна тема, ― смиренно відповідає інший.
О 12:55 Дмитро нарешті заходить у перший кабінет. Почався перший день його чергової ВЛК.
2. Поранення. Схід
Дмитру близько 30 років, він з півночі країни. Ми змінили його ім’я і не називаємо вік, рідне місто та підрозділ. Історія, яку він розповідає, може зашкодити і йому, і його командуванню.
Дмитро воює з літа 2014 — його мобілізували до Національної гвардії. Хлопець стояв на блокпостах, охороняв об’єкти в Донецькій та Луганській областях, служив у Запорізькій області та на кордоні з окупованим росією Придністровʼям. У 2015, коли закінчився термін служби, Дмитро пішов до військкомату добровольцем, попав у піхоту і відтоді постійно продовжував контракт.
О 7-й ранку 24 лютого Дмитро приїхав до своєї колишньої військової частини. Його відправили в Чернігівську область.
― Я був цивільним, але мене там усі знали, тому видали зброю, ― пригадує він.
Дмитро приїхав до Києва на фінальну ВЛК
Герман Крігер / «Бабель»
Вже 27 лютого Дмитро дістав перше поранення ― підірвався на протитанковій міні. Йому пощастило: вижив. Його контузило, посікло обличчя, ще одна травма ― компресійні переломи хребта. Після десяти днів у Чернігівському госпіталі попросився на виписку і повернувся на фронт.
Навесні підрозділ Дмитра виїхав на східний напрямок. Там його поранили вдруге. П’ятнадцятого травня Дмитро з напарником вийшли в розвідку в посадку, половину якої зайняли росіяни. Встигли відійти від своїх позицій на 200 метрів, як побачили попереду рух. Дмитро спочатку подумав, що це свої, але то були п’ятеро росіян. Почалася перестрілка, Дмитра поранило в руку. Стріляти вже не міг — тож дістав гранату і думав підірвати себе разом із росіянами. Але їм із побратимом вдалося добігти до своїх позицій.
― Може, я цим випадком всю свою удачу наперед використав, ― жартує Дмитро. ― Двоє піхотинців проти пяʼти десантників. Напарник вийшов неушкодженим, про втрати росіян ми не знаємо. А мене евакуювали.
3. Операція. Чернігів
Дмитра поранили в ліву руку. Нічого серйозного ― куля бронебійного калібру перебила променеву кістку, але рука працювала. У травні дніпровські госпіталі були переповнені, тож там Дмитру тільки поставили апарат Ілізарова і відправили в інший госпіталь. Там поставили більш сучасний апарат зовнішньої фіксації. Місяць Дмитро провів у стаціонарі. На виписці йому без проблем видали висновок ВЛК про відпустку на 30 діб, і він поїхав додому. Лишалося зняти апарат, поставити пластину, і можна було повертатися в підрозділ.
― І тоді з’явилися перші дзвіночки, що все не буде гладко, ― говорить Дмитро.
Для фінальної операції він мав отримати направлення з підрозділу ― без цього документа військові не можуть розраховувати на медичні послуги. З цього почалися проблеми. Підрозділ Дмитра був на сході, начальник медичної частини спочатку не виходив на зв’язок. Потім зміг передати, що треба поїхати в стройову частину — нехай там видадуть направлення з підробленим підписом начмеда. Дмитро попросив свого друга поїхати за ним. В частині солдат на прохання видати направлення відповів: «Я міг би, але не буду, тоді мене з цим кожен день зайобувати будуть».
― Я зрозумів, що стройовій начхати на поранених, ― пригадує Дмитро. ― Вони там з папірцями працюють, на передову не виїжджають. Це пʼять хвилин їхнього часу. Було дуже образливо.
Дмитро показує поранену руку. Помітно краї завеликої пластини
Герман Крігер / «Бабель»
Дмитро зателефонував на гарячу лінію бригади та Міноборони. Вже наприкінці його відпустки в стройовій таки виписали направлення в Чернігівський військовий госпіталь. Там він провів 25 днів. Спершу йому зняли апарат фіксації, він міг рухати пальцями, почувався добре. Прооперували, встановили пластину. Але коли Дмитро прокинувся від наркозу, пальці не рухалися. Наступного дня лікар пояснив, що це через набряк руки. Коли він спав, рухливість не повернулася, але Дмитра все одно виписали.
― Мені під час виписки дали висновок ВЛК, я скинув фото командуванню, ― каже Дмитро. ― Але так легко було недовго.
4. Бюрократія. Всюди
За порадою медиків із Чернігівського військового госпіталю Дмитро пішов до місцевої лікарні, де йому зняли контрактуру ліктя. Там здивувалися, що кисть не ворушиться, тож зробили ЕМГ, яке показало — реагували на подразнення всі нерви, крім променевого. Припустили, що пластина його перетискає.
Щоб лікуватися, Дмитро, як військовий, повинен був отримати направлення наприкінці вересня.
― Командування сказало їхати до них у Запорізьку область, особисто писати рапорт і забирати направлення, ― говорить Дмитро. ― Батальйон не стоїть весь в одному місці, командири були в різних частинах області.
Дмитро ночував з побратимами просто на підлозі ― йому не звикати, але з пораненою рукою, яка весь час болить, було складно. Врешті начмед відвіз його у військовий госпіталь у Запоріжжі, де лікарі сказали, що треба рятувати руку і діставати пластину. Але зробити це мали в Чернігові, ті самі лікарі, що оперували ― адже вони краще знали, як виправити власну помилку.
Дмитро поїхав у Чернігів наприкінці вересня. Там йому сказали, що це запалення нерва — неврит, і діставати пластину не треба. Проте лікар, що робив операцію, дав Дмитру вибір ― або лікуватися в них від невриту, або діставати пластину в Інституті травматології та ортопедії.
― Лікар зізнався, що вони в травні не мали правильної пластини і встановили мені завелику, ― говорить Дмитро. ― Я досі за це злий, бо мені навіть не дали вибору самому знайти пластину. Я ж довіряв лікарям. Але що я міг тепер йому сказати?
В Інститут теж треба було направлення, яке могла дати лише військова частина ― і військова служба правопорядку, і військкомат відмовилися це робити. Начмед попросив підтвердження, що лікуватися треба саме в Інституті. Рекомендацію Дмитро буквально випросив у Чернігові, і вислав фото начмеду. Підрозділ був уже на Донбасі, і направлення на консультацію Дмитро отримав аж наприкінці жовтня.
Огляд в Інституті забрав ще тиждень. Зрештою лікарі сказали, що нерв практично відмер і час втрачено. Операцію з пересадки частини нерва призначили на кінець листопада. Щоб її зробити, Дмитро мав продовжити відпустку за станом здоров’я. Начмед сказав їхати писати рапорт у Соледар, де тоді йшли жорсткі бої.
― Ну як мені їхати туди? ― дивується Дмитро. ― Але я все ж таки знайшов волонтерів, які збиралися в Соледар, щоб мене привезли і забрали. Я заплатив би за бензин. Я вже приїхав електричкою в Київ, їхав на вокзал, коли начмед написав, що мені таки передадуть направлення.
Дмитро каже, що розчарувався в тому, як ставляться до поранених
Герман Крігер / «Бабель»
Наприкінці осені Дмитру нарешті зробили операцію. Гвинти в пластині виявилися завеликими і впиралися в ліктьову кістку.
― Мені всі три місяці від кожного згинання дуже болів лікоть. Курточку вдягнути було дуже важко, ― каже Дмитро. ― І я щоразу просто проклинав цей Чернігівський госпіталь. Пластину все-таки лишили, але кістка зросталася неправильно, тож лікарі її виправили.
Наступну операцію призначили на лютий. Перед самою операцією підрозділ виїхав у Харківську область.
― Я в швах, з гіпсом, руку треба обробляти. Прошу продовжити мені відпустку за рішенням ВЛК, а начмед каже приїжджати до них з довідкою. А це ж нещодавно деокуповані території, артилерія ще прилітає, ― пригадує Дмитро. ― Раніше я міг скинути на телефон цю довідку, але потім, напевно, багато хто хотів так відкосити. Це має сенс, бо сказати можна що завгодно. Але ж у мене немає ППД частини, треба їздити за ними. У мене одна рука не працює, це ідіотизм.
Через два дні Дмитро дістався містечка, де була його частина. Виявилося, що звідти вони вже поїхали ще ближче до кордону з рф. Везти його туди знайома водійка відмовилася. Врешті керівництво погодилося зробити підпис за ротного. Дмитро поїхав додому, а документ йому надіслали поштою.
― Всі розуміли, що це порушення. Але немає процедури, як діяти в частині без ППД, а наявні правила писали не для війни, а для мирного часу. Зараз усе впирається в людяність командирів, ― говорить він. ― Я ще й не мав із собою документа про продовження відпустки, тому повертався додому і прикидався цивільним.
У лютому Дмитру зробили останню операцію. Щоб хоч трохи повернути рухливість пальців, змінили сухожилля та зв’язки. Після цього йому залишилося пройти фінальну ВЛК про придатність для продовження служби.
5. Коли на фронт. Невідомо
На другий день ВЛК в Києві Дмитро записав голосове повідомлення: «На відміну від Чернігівського госпіталю, тут мене поверхово оглянули. Я пройшов лікарів, які мені не треба, а до хірурга та невропатолога не потрапив ― усе за талонами, чергу займали з шостої ранку, а я прийшов о 7:30, і це вже було запізно. Завтра спробую приїхати о шостій».
Результатом Дмитро навряд чи буде задоволений. Він хотів би стати здоровим і повернутися на фронт, але тверезо оцінює ситуацію і думає, що його визнають обмежено придатним. Тоді він зможе працювати у військкоматі, наприклад. У якому стані нерв, дізнається на початку зими, коли знімуть пластину. Лікарі в Інституті попередили, що рухливість руки може вже не відновитися. Деякі знайомі кажуть, що йому пощастило ― мовляв, сидить у безпечному тилу. Але Дмитра це злить:
― Мені такого не треба. Якби Чернігівський госпіталь усе нормально зробив, до кінця 2022 року я був би вже в строю. Я повоював лише 3 місяці і сиджу вдома, дивлюся новини про війну і спостерігаю, як моїх побратимів стає все менше. Я більше воюю з паперами, ніж із росіянами ― а хотілося б саме з ними.
Коли росія вперше напала на Україну в 2014, Дмитру було ледве за 20. Він чесно зізнається, що не встиг подумати, ким хоче бути. Потім зрозумів, що хоче робити кар’єру військового, але бути не офіцером, а саме на передовій. Після поранення цього бажання немає.
― З таким ставленням до поранених… ― говорить він. ― Поки [Масі] Найєм не почав довбати це, нічого не змінювалося. Дуже швидко порізали нам оплату і посилили кримінальну відповідальність, а допомогти пораненим ― це не можна. Я хочу добити цю війну, звільнитися ― і все. Буду шукати себе в цивільному житті.
Поки немає висновку ВЛК, Дмитро вже думає про повернення до цивільного життя
Герман Крігер / «Бабель»
А ми хочемо дочекатися моменту, коли це цивільне життя повноцінно повернеться ― для цього нам потрібна ваша підтримка: 🔸 у гривні🔸 у криптовалюті🔸 Patreon🔸 PayPal: [email protected]