Ти успішний фотограф як у мистецькому плані, так і в комерційному. Як ти зрозумів, що треба їхати знімати війну? Чи взагалі таке питання не виникало, просто взяв і поїхав?
Ми з дружиною розуміли, що вторгнення неминуче, і думали, що будемо робити. Я зразу сказав, що напевно поїду знімати війну. Але перші місяці в мене не було такої можливості, бо я відразу вивіз сімʼю у Франківськ до мого батька. В той період я волонтерив, допомагав людям поселятися на Закарпатті, фотографував волонтерський рух на заході країни. Але основне, що я робив, — бавив дитину. Бо у дружини дистанційна робота лишилась, а в мене, оскільки я займався портретами, різко все зупинилося.
З медіа на той час я давно не працював, а для того щоб поїхати як репортер, треба знати, хто це опублікує, мати домовленості. Я закінчив журналістику в Ужгороді ще у 2008 році, але власне репортером працював пів року, одразу після універу.
Щойно зʼявилися приводи й видання, яким це було треба, а головне — ми вже опинилися вдома і знову було кому допомагати з дитиною, я одразу ж включився. Спочатку для Ukraїner знімав для проєкту «Стилет чи стилос» із Даркою Гірною. Опублікував фото військових у себе у Facebook, люди побачили, що я цю тему висвітлюю, запропонували поїхати у складі знімальної групи Страткому ЗСУ.
Якою була твоя перша поїздка?
Не буду казати, куди саме тоді їздили, але перша поїздка була найнебезпечніша, оця із ЗСУ. Це був тиждень, зокрема, на вогневих точках наших бійців, на самому передку. Було дуже страшно. Наступні проєкти, наприклад, про постраждалі від обстрілів наукові установи в різних місцях — у Херсоні, де були обстріли, на замінованих обʼєктах Харківщини, в Миколаєві. Там найближче [до фронту] було Явкіне — кілометрів за 30 від вже окупованої на той час Снігурівки.
А перша поїздка — це було особисте випробування, хто я є, чи наважуся на те, щоб робити ті вчинки, які відчуваю потрібним робити, чи не наважуся? Мій внесок, звісно, не йде в жодне порівняння з тим, що роблять репортери, для яких це щоденна робота. З роботою Євгена Малолетки, наприклад, чи Мстислава Чернова. Я не порівнюю. Але це те, що я відчуваю, що можу робити як батько чотирьох дітей.
Афганець з позивним «Джонні», який захищає Україну в лавах ЗСУ. Роман Вінтонів, відомий як Майкл Щур — тележурналіст, засновник каналу «Телебачення Торонто», сержант ЗСУ. Фото Валентина Кузана для Ukraїner.
Валентин Кузан / «Бабель»
У тебе є проєкт Cultprocess, який ти робиш із 2016 року. Ти свої військові фото та цей проєкт бачиш у рамках однієї концепції?
Межі мого проєкту про митців сильно розмилися ще до вторгнення. Я собі колись придумав, що фотографуватиму митців у тих умовах, де вони працюють, щось творять. Але потім все змішалося: і проєкти, і комерційні замовлення. Зрештою я просто сконцентрувався на тому, що висвітлюю людей, які варті уваги в українському суспільстві.
Військові зйомки теж складають цей пазл. Той самий «Стилет чи стилос» теж про це — митці, які пішли воювати, а я їх фотографую. Це вже новий виток, але того самого широкого поля діяльності.
Зараз триває активна дискусія про те, чи мають люди мистецьких професій взагалі воювати? Артем Чапай написав колонку, схиляючись до думки, що так, бо вони такі ж люди, як усі інші. А хтось каже, що це наш цінний культурний актив і треба цих людей берегти. Як ти вважаєш?
Я вважаю, що хай кожен за себе вирішує, що він готовий чи не готовий робити в умовах війни. Коли інші люди кажуть тобі, що ти мусиш воювати чи не мусиш, то це насправді для тебе не працює. Це завжди особистий вибір. От я точно проти того, щоби мобілізація була покаранням, бо це знецінює те, що люди роблять.
Чапай готовий воювати, він пішов. Особисто я не готовий воювати, саме вбивати ворога фізично. Тому я продовжую робити те, що робив до війни. Висвітлювати, формувати… Є таке хрінове слово «пантеон», хоча це не пантеон. Це просто культурне середовище, і нам потрібно його вибудовувати. Треба підсвічувати тих людей, на кого варто звертати увагу, на противагу російським інфлюенсерам. Я б не назвав це «культурним фронтом». Я згоден із чуваками, які на фронті та кажуть, що це все важливо, але це не фронт.
І я згоден із Чапаєм і Чехом, що немає спеціальних людей, створених для того, щоб у них стріляли. Це абсолютний нонсенс. Так, є професійні військові чи люди, які з дитинства уявляли себе саме військовими. Але зараз не йдеться про те, щоб виключно професійні військові обороняли країну. Коли я був на лінії фронту, то бачив і російськомовних айтівців із Харкова, і будівельників із Закарпаття, і бізнесмена з Одеси. Їх обʼєднувало те, що вони знають, за що стоять. Це дало мені відчуття спокою. Коли сидиш глибоко в тилу і хвилюєшся, то це хвилювання від невизначеності. А коли приїжджаєш туди, то бачиш, що там люди абсолютно різних професій, які не були створені для війни, але кожен із них відгукнувся на цей виклик.
Я поставав перед вибором, чи не мобілізуватись мені та продовжити роботу як військовий фотограф для ЗСУ. Але на той час, на жаль, це виявилось неможливим.
Валентин Кузан / «Бабель»
А чому?
Із причин, які від мене не залежали. Виявилося, що у війську вже є багато фотографів, які просто пішли воювати як солдати та офіцери. Багато фотографів воюють. І дехто з них виявляє бажання, коли така можливість є, працювати ще й військовим фотографом. Вони вже знають і військову справу, і середовище, і можуть говорити з військовими однією мовою, мати довіру. Але навіть їх, як виявилося, було проблематично приординувати до знімальної групи, у складі якої я їздив, не те що спеціально для цього когось мобілізовувати.
Під час війни інколи здається вторинним усе, що не зброя і не вбиває росіян фізично. Чому культурний процес важливий, хоча він не є кулею?
Ця війна триває не перше століття, вона набувала різних форм, і ці форми більшість часу були все-таки гібридними. Нас намагалися асимілювати, підкорити, переконати, що ми один народ, але давайте при цьому саме ми будемо керувати вами.
Культурний процес важливий зараз, щоб спростовувати тезу, що українська культура меншовартісна і що ми гірші за росіян. Що у них там є «вєлікая русская література», а класична українська література нібито нудна. Це все варто спростовувати та гуртуватися довкола українських цінностей, українських авторів. І пізнавати більше самих себе, розуміти, що в нас цінного є.
Чи можна зараз бути діячем української культури, не перебуваючи в Україні фізично? Чи має митець бути, окей, не на фронті, але хоча б у країні?
Я залишуся у площині того, що це вибір кожного. Я не маю повноважень за когось вирішувати. Наприклад, один з найкращих українських фотографів, Тарас Бичко зараз за кордоном, але в нього більш ніж поважні причини для цього. Він висвітлює життя людей, які змушені виїхати через війну, це теж наша історія, теж величезна неосяжна тема для роботи й осмислення. Я не впевнений, що можу публічно говорити про ті причини, через які він там, а не тут. Але Тарас абсолютно точно не перестає бути через це українським митцем.
Так само фотографка Даша Тендітна, вона приїжджає в Україну час від часу і висвітлює тему сиріт в Україні. Вона і до вторгнення працювала з темою сирітства і дитячих будинків. Зараз вона приїжджає і фіксує, що сиріт стало більше. Даша точно не стає менш українською авторкою чи менш гідною людиною через те, що вивезла доньок якомога далі від ракет.
Кожен по-різному справляється з відчуттям небезпеки, у всіх своя межа. Для когось відсутність повітряної тривоги — це вже безпечно. Хтось і в перерві між обстрілами сніданок готує. А для когось сам стан країни у війні вже небезпечний. І не можна всіх під одну гребінку стригти.
Якщо людина може дати собі раду психологічно, коли вона виїхала за кордон, вивезла своїх дітей, і тоді може щось корисне робити для своєї країни — це вже добре. Ну а хто виїхав і взагалі ніяким чином не долучається… Просто стає ясно, хто на нашому боці, а кому було завжди байдуже і залишається байдуже на свою громаду. От той самий, смішно сказати, [Юрій] Бардаш ніколи не був для мене українським митцем. То просто стало зрозуміло, що він ним і не є. Хто мав ілюзії щодо цього, ну окей. Було дуже багато конʼюнктури й ставлення до мистецтва суто як до способу заробітку. Не хочу ображати слово «бізнес», бо бізнес буває ціннісний. А просто заробляння грошей в культурній сфері не робить тебе митцем.
Пані Олена з волонтерського штабу в Миколаївському будинку офіцерів флоту.
Валентин Кузан / «Бабель»
У тебе є проєкт про знищення наукових установ окупантами. Про це насправді зараз дуже мало говорять, більше — про промисловість, інфраструктуру. Що казали з цього приводу герої історій? Ми залишимося після війни без науки чи її так просто не знищити?
Українські науковці — більшою мірою просто фанати своєї справи. Мені здається, що в науковій сфері в Україні є стільки проблем, що там і до вторгнення був певний відбір: хто приходить у цю сферу і в ній залишається, не їде за кордон, то це вже такі фанати, які працюватимуть попри всі труднощі. Наприклад, є прилади, які потребують електроенергії, то працівники забирають їх до себе на дачу, додому, живлять, щоб воно працювало під час блекаутів.
При цьому науковці, які виїхали, робота яких за кордоном цінується й оплачується, у результаті теж збагатять українську науку. Вони залишаються українськими науковцями та підтримують спілкування зі своїми колегами тут.
І це не тільки науки стосується, але й культури та інших сфер. Якщо людина дивиться, як його сфера живе в інших середовищах і з цим досвідом повертається в Україну, то це так чи інакше нас збагатить. Шкода, що такою ціною — через війну. Але ми дамо собі раду, ми — ті люди, які так просто не здаються.
Люди й в мирний час на вулицях не люблять, коли їх знімають. А як на війні? Виникали повʼязані із цим конфлікти?
Ні, з мого досвіду, такого не було. По-перше, я приїжджав у складі знімальної групи Страткому ЗСУ, це була група частково з військових. А по-друге, там люди мають гостре відчуття життя, бо ніколи не знаєш, коли це життя може припинитися. І тут хтось звертає увагу на твоє існування, хоче його зафіксувати, чи то твої слова, які хтось може почути, люди хочуть записати на відео, зберегти твоє зображення. Може, не назавжди, але надовго. Можливо, цей фактор теж спрацьовує: люди роблять щось важливе і відчувають, що якщо це ще хтось і покаже, гірше точно не буде. Я взагалі думаю, що це повʼязано з відчуттям власної гідності, коли наші люди все менше хвилюються, що хтось звертає на них увагу.
Хоча є фотографи, які роблять кадри таємно. Чув такі історії про деяких іноземних фотографів, колеги розповідали.
Валентин Кузан / «Бабель»
До речі, як ти вважаєш, хто зараз краще працює з темою війни — наші фотографи чи іноземні? Для іноземних це чужа, відсторонена історія. Це добре чи погано для результату?
Мені важко розділити кінцевий результат і взагалі досвід фотографа. Наприклад, є розкішний приклад роботи Антуана дʼАгати — фотографа, яким я захоплююсь, який і події в Україні час від часу висвітлює. Це один з найкращих фотографів сучасності. Він осмислює відсторонено і робить це дуже круто. І що якісніше ця робота зроблена, то більше уваги світової спільноти вона приверне та й зрештою ми самі якісніше осмислимо ці події.
А от інший приклад. Костянтин та Влада Ліберови — подружжя весільних фотографів, які ніколи нічого подібного не знімали та продемонстрували божевільний стрибок в іншу сферу. У мене таке враження, що вони знімають цілодобово, без вихідних, просто як вторгнення почалось, поїхали на війну й так і знімають. Це дуже хороша робота, хоча вона за стилем відрізняється від того, що роблять більшість українських чи закордонних репортерів. Відчувається досвід роботи в іншій сфері, скажімо так. Але у мене точно язик не повернеться сказати, що ця робота чимось гірша, ніж у закордонних іменитих авторів.
Але, так, у наших фотографів інший рівень заглиблення в тему. Для частини іноземців це може бути мистецьке висловлювання. А наші занурюються в тему настільки, що це переходить у жанр документальної фотографії. Стає роботою кількох років твого життя або взагалі темою твого життя, як у мене з митцями.
Ти казав про Баштанку, був у містах під обстрілами, спілкувався з людьми. Чи зрозумів ти, чому вони не виїжджають?
Тут треба втримати баланс між пафосом і реалізмом. З одного боку, бо ці люди незламні, їм не страшно, вони готові пожертвувати своєю безпекою заради гідності. Продемонструвати, що ви нас, бляха, не виженете з нашого дому. З іншого боку, це питання звички, комфорту. Ось мій дім, я тут звик, а там я не звик, там мені некомфортно. І краще я буду бігати в підвал, ніж зараз все своє життя буду змінювати, щоб облаштуватися в іншому місці. Але мені здається, субʼєктивно, що гідності тут багато. У спектрі всіх причин, чому вони залишаються, оце питання, що людей не вигнати з дому, має помітне місце.
Валентин Кузан / «Бабель»
Велика частина твоєї роботи — це портрети. Тобто ти працюєш фактично з людськими обличчями. Ти вже можеш відрізняти обличчя людей, які бачили війну, і людей, які її не бачили?
Я вчора знімав одну військову, і вона каже: «Я місяць пробула в Києві, й у мене вже не такий потужний погляд, ніж коли мене фотографують під обстрілами».
Так, є таке. Коли людина жертвує безпекою заради відстоювання своїх цінностей або навіть просто перебуває в постійній небезпеці та стресі, вчиться долати цей стрес, це не може не впливати на зовнішність, не відображатися в погляді. У погляді кожної такої людини бачиш гідність і сміливість. Може звучати пафосно, але мені байдуже. Тому що цей пафос виправданий. Справді є світло всередині людей. Це, можливо, одне з найкрасивіших явищ, яке можна взагалі спостерігати протягом свого життя.
А якщо казати про цивільних, про комерційні зйомки. Чи змінилася атмосфера цих зйомок після 24 лютого?
У мене було багато таких зйомок між поїздками, коли я працював у студії в Києві чи у Львові. Особливо в кінці 2022 року, коли люди приходили до студії та казали: «Це якесь божевілля, але мені хочеться подивитися на себе». Тобто це був божевільний рік, але вони не хочуть, щоб він був викресленим із життя. Хочуть побачити себе, як вони зараз виглядають, як на них це вплинуло.
І це надзвичайно круто, бо ти можеш записувати свої думки, а можеш подивитися на себе, як ти змінився візуально. Що у твоїй міміці змінилося, рисах, зморшках, сивини, можливо, побільшало чи погляд став рішучішим.
Часто по людях видно, що вони перестали погоджуватися на менше, ніж вони варті, на те, що їм не подобається. Люди стали категоричнішими. Вони вчаться жити в обставинах, про які взагалі не підозрювали, і проживають таке, про що ніколи б не подумали, що доведеться пережити.
Нещодавно їздив на Закарпаття, на Рахівщину, там знімав колишнього політвʼязня Івана Мирона, який 25 років пробув у ГУЛАГу і брав участь у Норильському повстанні. І повертаючись із цієї зйомки, я підвіз чувака, який на початку вторгнення вивозив родину своєї сестри з Бородянки бусом і обʼїжджав по дорозі трупи. Такий досвід накладає відбиток. Рішучість, незламність і ці всі речі, можливо, стали заїждженими словами за цей рік війни. Але не втрачають свого сенсу.
А що скажеш про чоловіка, який брав участь у Норильському повстанні? Це якась фантастика.
Так, для «Локальної історії» робили матеріал про Івана Мирона. Мене це дуже захопило, наскільки це все безперервний процес. У березні йому буде 94 роки. І він живий, застав цю війну. І ми зараз боремося. Або от у січні помер 100-річний Мирослав Симчич, сотник УПА, якого я знімав для The Ukrainians. А його син Ігор зараз воює із росіянами на фронті. Це цінні історії для розуміння звʼязку між минулим і теперішнім.
Після війни ми будемо відбудовувати українські міста, але те, що можна робити вже зараз, та й до вторгнення можна було, — відбудовувати голову. Після всього імперського, що туди закладали. Тут ми повертаємося до питання про важливість культурного процесу. Треба займатися відбудовуванням голови.
Валентин Кузан / «Бабель»
Здорова голова — це проінформована голова. Підтримайте «Бабель»: 🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].