Я була в Маріуполі ті самі 20 днів, які показані у фільмі. Впізнаю проспект Миру ― широку вулицю, якою автор їде на авто в перших кадрах. Він веде до драмтеатру, його потім розбомбили. Перший приліт на лівому березі, який їдуть знімати журналісти, я теж знімала ― але тільки один день. На третій день вторгнення я виїжджала з лівого берега разом з евакуаційним автобусом, що віз людей до укриття у спортивному центрі. Можливо, люди, які приїхали в центр у фільмі, ― ті самі, з якими їхала я. Але я не лишилася в укритті, а пішла до родини подруги. Ми жили в її квартирі вшістьох.
Кадри з фільму, знищені об'єкти в Маріуполі.
Фото надала команда фільму / «Бабель»
У фільмі показують лікарів, які намагаються врятувати поранених після обстрілу вулиці Кірова. Я жила на сусідній зупинці. Лікарі знали, що не врятують поранених. Але це був їхній спосіб триматися за реальність ― робити свою роботу. Я не бачу в цьому безнадії. Вони до останнього боролися за людей, щоб втриматися самим ― бо так вони могли хоча б трохи контролювати ситуацію.
У кіно вдалося показати піздєц про те, як люди гинули. Чернов зібрав історії смертей, поховань, спроб порятунку і народження. Мені здається, це головне про Маріуполь ― загибель цивільних. І самого міста ― у фільмі добре показано, що чим далі, то було гірше. Так це падіння і відчувалося.
Але мені забракло історій про смерть поза лікарнями й не від обстрілів. Багато людей загинули від голоду, спраги, відсутності ліків. Вистрибували з вікон палаючих будинків, бо їм не було як рятуватися з пожежі й вони знали, що ніхто не допоможе. Були суїциди. Але ж Чернов тут розповідає про власний досвід, він міг із таким і не стикатися. Показує те, що сам прожив.
Мстислав Чернов під час роботи на передовій.
Sundance institute / «Бабель»
Так само, як журналісти, ми слухали новини по радіо ― іноді бойовиків «ДНР», іноді українські. Якщо є якісь новини з України ― значить, з державою все нормально, ну більш-менш, Київ стоїть. Слухали на кухні мого друга-радіолюбителя Дениса ― він єдиний мій знайомий, який загинув у місті. Як саме ― я не знаю. Але за фільмом не відчутно, що люди аж настільки не знали, що відбувається не те що у країні, але й у сусідньому районі. Знаєш лише про вулицю. Так само не до кінця зрозуміло, що місцева влада нічого не робила. Люди не знали, чи є евакуація, де взяти їжу та воду. Ми про це знаємо, а іноземці ― навряд.
Найбільше мене шокувало мародерство. Навіть не напад росії, бо до нього я була готова. Маріупольці грабували своє ж місто. У фільмі є моменти, як підліток тягне кудись електротехніку, коли ніде вже немає світла, а чоловік краде футбольний мʼяч і канцелярію.
Глядачі фільму на фестивалі.
Sundance institute / «Бабель»
Ще цікавий момент: жінка каже, що немає світла, води, газу ― а в неї нафарбовані брови. Багато хто під бомбардуваннями фарбувався. Це те, що лишилося зі звичайного життя і допомагало не зʼїхати з глузду, хоч мені й було це дивно. У родині, яка мене прийняла, теж так робили ― зранку наносили макіяж, а ввечері змивали, хоча ми по ту воду ходили під обстрілами. Кожен тримався, як міг.
Мені здається, у фільмі не розкрите моральне падіння людей. Це добре було відчутно у дворах. Люди показували, на що вони здатні. Наприклад, наші сусіди дізналися про можливість вирватися з міста ― і поїхали, більше нікому про це не сказали. Таких історій дофіга. Але між людьми було також піклування та спільне виживання. Ми всім двором цілий день були біля багаття, бо ж вдома холодно. Хтось пиріжки роздавав, хтось сухофрукти. На 8 березня чоловіки з нашого підʼїзду роздавали жінкам гарячий чай ― його складно було зробити при -11 °С. Але це не про підтримку ― ми просто виживали. Мабуть, я хотіла б, щоб про це теж знали, але Чернов у таких умовах не був, тож цього у фільмі немає. Так само не можна зрозуміти, наскільки було холодно і як багато тіл просто лежали на вулицях.
Спортивний комплекс, що слугував укриттям у Маріуполі.
Фото надала команда фільму / «Бабель»
Цей фільм ― концентрація жесті. У Маріуполі справді не було нічого світлого і хорошого, жодного промінчика. У фільми немає перебільшень. Наприклад, бували дні, коли справді весь час у небі були російські літаки. Саме літаки й авіабомби були найстрашнішими. Почувши літак, усі відразу кудись тікали. Це вдало показано. Усі тільки так і пересувалися ― бігом-бігом. По центру ніхто не ходив ― він [Чернов] багато разів зʼявляється в кадрі, але вулиці порожні. Усі у дворах, бо на великому проспекті ніде сховатися. Ці кадри жахливі та вражатимуть, скільки б часу від початку вторгнення не минуло. Хтось ще може дискутувати, чи можна показувати вбитих людей або жінку, яка щойно втратила дитину. Але це справді історія міста.
Мені було цікаво, що станеться з журналістами, як вони виберуться. Я дивилася фільм не лише як історію Маріуполя, але й як історію Чернова. Я не була настільки близько до російських танків [як Чернов], тож для мене це щось нове. Усе ж історія журналістів інакша, ніж історія місцевих, які там втратили все і вже не мають, куди повернутися. Думаю, для них це більша трагедія.
Мстислав Чернов.
Sundance institute / «Бабель»
Деякі люди в оточеному Маріуполі все одно чекали на росію. Пережита трагедія не зробить тебе більшим патріотом. У фільмі є кадр, де в підʼїзді люди ховаються від російського літака і кажуть, що їх бомбить Україна. Я, напевно, не додавала б цей кадр, хоча і не секрет, що такі люди є. Просто мені здається, що фільм не про це, а про смерть. Але в нашому дворі теж жили такі люди. У родині, з якою я була ті кілька тижнів, просили не казати, що я була журналісткою й активісткою, не називати сусідів «сепарами». Один такий дядя чекав на росію, але зрештою тікав від російських літаків.
Журналісти [у фільмі] запитують людей, чи ті хочуть жити при росії. Думаю, це неправильно. Росіяни вже стільки років просувають тезу про те, що на них десь чекають ― але яка різниця, якщо є міжнародне гуманітарне право і закони? Хоча для західної аудиторії такі запитання нормальні.
Мстислав Чернов під час роботи в зоні бойових дій.
Sundance institute / «Бабель»
Лікар в одному моменті каже, що журналісти повинні показати всьому світу, що відбувається. Але те, що світ це побачив, не дуже допомогло. Один із героїв фільму каже, що кадри з розбомбленого пологового змінять хід війни, що це зможе надати значення тому жаху, який переживають люди. Я не знаю, чи це має сенс. Ми вже рік показуємо, як нас бомблять, і просимо дати зброю. Напевно, ці кадри матимуть більше сенсу, коли війна закінчиться, ― так люди не забудуть, який це був жах.
Фільм оснований на шок-контенті. Він показує страх і загибель. Я знаю людей з Маріуполя, які не змогли б його дивитися, бо він зачіпає свіжі травми. Він може шокувати пересічного європейця. Це може спровокувати в медіа хвилю підтримки України, донатів на Збройні сили. Але документальні фільми не зупиняють війни.
Мстислав Чернов на прем'єрі фільму «20 днів у Маріуполі» на фестивалі Sundance.
Sundance institute / «Бабель»
А ваша сила і підтримка ЗСУ обовʼязково зупинять. Підтримайте наших захисників через фонд «Повернись живим».