Нещодавно Артем Чапай написав колонку про людей мистецтва на війні. Її головна теза — художники та письменники так само мають йти воювати, як водії та будівельники. Останні теж не створені для м’ясорубки, але воюють. Що ти думаєш про це?
Не можна однозначно відповісти на це запитання. Бо ми або зізнаємося, що вважаємо якісь професії та людей важливішими за інших, або кажемо, що для фронту ніхто не створений — як письменник, так і роботяга із заводу в Запоріжжі. Для війни в принципі ніхто не створений.
Ігор Мітров
Олександр Кузьмін / «Бабель»
А як ти вирішував, що йдеш на війну? Не було спокуси лишитися на «культурному фронті»?
Я намагався піти на фронт ще навесні у 2014 році, але млявенько, не порішав бюрократичні моменти. Якби справді хотів, зміг би. Думка про те, що я цього не зробив, була зі мною весь час. Ще до 24 лютого я вирішив, що буду на фронті, якщо почнеться вторгнення. Двадцять четвертого я вивіз дружину з Києва, а вранці 25 лютого пішов на мобілізаційний пункт Тероборони. Ми з друзями три дні прожили під тим пунктом, черга була величезна. Врешті в Тероборону нас не взяли, [але згодом я зміг потрапити в 95 десантно-штурмову бригаду]. У мене взагалі не було ніяких вагань. Культурний фронт — це добре, але його дуже швидко розстріляють, якщо немає фронту звичайного.
Олександр Кузьмін / «Бабель»
Як думаєш, такі формулювання ― «культурний фронт», «економічний фронт» ― доцільно вживати?
Культурний фронт є, але справа в контексті [хто про це говорить]. Це може бути мій побратим, який не представник культури, але наголошує, що оцей культурний фронт важливий. Або можна як Потап ― говорити про це з Іспанії. Насправді важливо, що зараз в Європі говорить Оксана Забужко або Нікіта Григоров і з ким в Європі спілкується Юрій Андрухович.
Твої побратими не ставилися до тебе поблажливо через те, що ти з культурної сфери?
Ніхто не вірив, що я морально вивезу всю цю двіжуху. Але я виявився витривалішим за багатьох. Тепер побратими позитивно сприймають те, чим я займаюся. Один постійно питає, чи я пишу книгу, другий повторює, що я просто зобовʼязаний про все це написати. Я багато пишу про війну в постах і помітив, що хлопці, з якими воюю, теж пробують писати та документувати. Тепер у них у Facebook є описи, спроби в літературу чи аналітику. Може, я себе переоцінюю, але мені лестить думка, що я їх мотивую залишати по собі текстовий слід.
Олександр Кузьмін / «Бабель»
Чому важливо цей текстовий слід залишати?
Бо всі мають бачити, що відбувається. Письменники ― які на фронті чи ні ― усе одно мають не таку оптику, як люди з інших сфер. Якщо ми хочемо зберегти правду про те, що відбувається, ми маємо спиратися не тільки на літературні тексти, але й на напівдокументальні, фейсбучні, публіцистичні. Інколи й на графоманські. Ми зараз говоримо не про літературу, а про памʼять, історію. Потім за постами хлопців із Жашкова, Жмеринки чи Павлограда ми будемо відтворювати ці події. Не за книжками.
Ще один твій колега — Артем Чех — писав, що війна в принципі не потрібна ні для чого. Нації не треба проходити все це, щоб усвідомити себе, людям не потрібно переживати такі жахіття, щоб більше любити Україну. По-твоєму, війна справді нічому корисному не вчить?
Я абсолютно солідарний. Це все просто люта херня. Такий досвід нікому нахер не потрібен. Ми там взагалі не зі своєї волі, хоч і добровольці. Я постійно кажу: мені не подобається те, що я роблю, я ненавиджу це. Є люди, які кайфують від цього, я — ні. Я чекаю, коли це все закінчиться. Це все дуже важко й не потрібно.
Війна це не школа, війна ― це покарання. Дехто використовує покарання як виховну методику, але наскільки це правильно і прийнятно? Вчитися раніше треба було. Якщо ти щось не цінував, поки війна не навчила, ― значить, у тебе проблеми.
Олександр Кузьмін / «Бабель»
Різні письменники по-різному описують війну. У твоїх постах війна не така страшна і позбавлена сенсу, як у того ж Ремарка. Яка війна для тебе?
Тільки війна і має сенс для нас зараз. Коли ми переможемо ворога, у нас зʼявиться якийсь інший сенс. Але для мене війна — це те, що забирає моє життя, мої найкращі роки, плани, задуми. Я мав їздити по Україні зі своєю книжкою «Голос України». У мене накрилася поїздка в Єгипет і Чорнобиль, дві літературні резиденції в Європі. Тому для мене війна — це згаяний час і згаяне життя.
Але ти також пишеш про своє покоління як про «одночасно втрачене і віднайдене».
Втрачене через війну, але й віднайдене тому, що наше покоління першим за багато років почало воювати, ще з 2014-го. Воюють мої ровесники. Я в підрозділі один із найстарших, а мені 31. Є кілька дядьків, яким за 40—50, але здебільшого всім до 30. У нас є хлопці, яким 19. Не всі витримують, звісно. Але все одно вони там, і не тому, що їх туди погнали. Дехто пошкодував і, може, хотів би злитися. Але вони прийшли ― забили на свою молодість і кинули все.
Олександр Кузьмін / «Бабель»
Під час війни працює пропаганда, яка для культури — ворог. Є щось в українській пропаганді, що ти вважаєш шкідливим?
Я думаю, що пропаганда працює більш-менш нормально. Але це як у «Московіаді» Андруховича, де герой бухає з кацапом якимось, і той питає, чого ми [українці] тут такі націоналісти, а герой каже: «Який же я націоналіст, якщо пиво з тобою пʼю?» Тобто я би ще жорсткіше працював по пропаганді. Що треба мати в голові, щоб запрошувати на ефіри русню?
Хоча хороші росіяни все одно є ― вони воюють зі мною в підрозділі. Офіційно не оформлені, а як ДФТГ. Спершу було дивно, але це швидко минуло ― один з них кулеметник і просто красунчик. Аж очі горять, коли сипле їм [росіянам].
Ми щойно говорили про пропаганду, і ти сказав, що вона недопрацьовує. І сам же кажеш, що існують хороші росіяни, хоча пропаганда каже, що їх немає. Не боїшся, що такі твої слова можуть розхитати загальну думку про росію та росіян?
Це не розхитає загальну думку, бо всі без винятку росіяни — сволочі, мразі та підараси. А мої побратими себе з росією вже не асоціюють.
Артем Чапай у вже згаданій колонці пише про те, що люди культури руйнують уявлення про «робітничо-селянську армію». Як тобі бути в цьому середовищі? Це не київська богема.
Звісно, це не київська богема. Але й у нас не робітничо-селянська армія, а національна ― у цьому наша відмінність від росіян. В армії рф немає такої кількості людей мистецтва. Вони або зʼїбалися за кордон, або десь на «Першому каналі» і не поспішають воювати. Цим ми сильніші.
Чужим [у підрозділі] я не почуваюся абсолютно, хоча ми всі різні. Виникає багато конфліктів, але вони легко розсмоктуються на фоні того, що нам всім разом доводиться переживати. Поки не на роботі [на бойових виходах], ми один одного так хуями обкладаємо, що аж гай шумить. Але ми потім все одно їдемо і робимо роботу разом, прикриваємо один одного. Ми маємо неофіційний договір — виплескуємо злість словами, щоб потім працювати злагоджено і добре.
Олександр Кузьмін / «Бабель»
У Збройних силах України стільки всього дивовижного, що, боюся, навіть не все зможу розказати. У моєму підрозділі є чоловік, який ходив на «Антимайдан» і досі вважає, що ми самі винні, бо «скакали на Майдані». Йому шкода, що мене там не пристрелили. А я кажу: «Нагадай мені, щоб я тобі після перемоги їбало набив». А потім ми йдемо і разом воюємо. Є чоловік, який не дуже любить Україну. Але у 2014 він повернувся з роботи в Польщі, щоб піти в АТО. Дембельнувся, поїхав знову в Польщу, а 24 лютого знову повернувся [щоб воювати]. Постійно говорить, як його задовбали ця армія, ця війна і ця Україна.
Десь він лукавить.
Вони всі десь лукавлять. Але зводиться до того, як сказав один товариш з поліції: «Та заїбався я новини дивитися». Багато хто на фронті не спирається на праці [Дмитра] Донцова, Юрія Липи, Степана Бандери чи ще якогось ідеолога українського націоналізму ― вони просто заїбалися і пішли воювати. На фронті єдина ідеологія: ось там підари, їх треба вбить усіх. І ніхто це не ставить під сумнів.
Побратими мені дуже допомагають і надихають на мовні експерименти, стилізації. Та й загалом мені з ними цікаво спілкуватися. Є типажі, яких тільки душа забажає: львівські хіпстери, єнакієвські шахтарі, білоцерківські далекобійники. Як це може бути нецікаво?
Олександр Кузьмін / «Бабель»
А як щодо непрофесійного інтересу?
Ну ясно, що про Езру Паунда з ними не попиздиш. Але про життя ― легко. Про життя в Павлограді, у Керчі, у Жашкові. У нашому взводі є ще один кримчанин, доволі відомий, брав участь у блокаді Криму.
Про Крим. Ти до лютого вірив, що його звільнять? А тепер?
Я відкрив для себе дуже цинічну штуку: глибоко в душі 24 [лютого] я зрадів, що почалася вся ця херня. Бо зрозумів, що тепер ми зможемо боротися за Крим. Інакше ми про Крим могли би на десятиліття забути. Я з дитинства памʼятаю атласи світу зі «спірними територіями»: я був маленьким ― вони були, я виріс ― вони є. Я розумію, що за найгіршими прогнозами ми повернемо Крим наприкінці 2023 року. Не тільки я про це кажу, це видно з логіки подій. Попри те, що дуже важко зараз під Бахмутом, під Соледаром, під Кремінною.
Олександр Кузьмін / «Бабель»
Ти хочеш заходити у Крим як військовий?
Початково в мене була саме така мрія. Я дуже рвався на Запоріжжя, але ми там просиділи, толком не воювали, нічого не відбувалося, і поїхали на Донбас. Про повернення у Крим я думав ще до 24 лютого. Уявляв, як зайду у свій дім у Керчі у військовій формі. Дуже кінематографічно, звісно. Імовірно, на Крим буде йти десантура ― і я серед них, якщо пощастить.
А ти уявляв, що буде після цієї красивої картинки? Що робити з деокупованими територіями, з людьми, які там?
Я дуже багато про це думав. І це роздоріжжя для мене самого, тож стараюся про це не замислюватися. Я свідомий того, що після деокупації у Криму знадобляться такі люди, як я, щоб працювати там з культурою. Тоді доведеться покинути Київ, де родина, друзі, тусовка ― усе. А якщо навпаки, то я не завершу почате з Кримом. Це дилема, над якою я буду сушити голову. Але до цього ще далеко.
Є якесь запитання, яке ти хотів би почути, але його тобі ніхто не ставить?
Ні, але є питання, які бентежать мене, і я не знаю, кому їх ставити. Як так сталося, що деякі люди досі займають свої посади? Як так сталося, що не сидять ті, хто мав би? Наприклад, [Нестор] Шуфрич досі голова Комітету ВР зі свободи слова. Це ж постмодернізм якийсь. Нам стріляють у спину, і з цим треба щось робити. Мені зараз нема коли про це думати, але мені здається, що це мали би вирішувати люди в тилу. Певно, у цьому їхня головна місія ― жити повним життям, але й вирішувати ось такі проблеми.
Але я не з тих, хто сичить гадюкою на тил. Я щиро радий, що тут триває життя і щиро за це вболіваю. Бо який сенс воювати, якщо цього не буде?
Олександр Кузьмін / «Бабель»
Коли ми виходимо на курилку, Мітров розказує, що за кілька днів повертається на фронт ― позиції там непевні. Що проти них воюють «вагнерівці», які вчаться у них же, і бравада тут зайва. Що українці вистрілюють російські трофейні боєкомплекти, бо свої надто швидко закінчуються. Мітров гасить цигарку і каже:
― Я тепер тут [у Києві] почуваюся наче не у своїй тарілці. Не в цьому контексті. Іноді я випадаю з розмови, повертає мене в неї тільки згадка про війну. Треба буде з цим щось робити, це ж не окей.
Ви можете підтримати збори Ігоря Мітрова за номером картки на його каналі. Або ж підтримайте «Бабель»: 🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected]