1.
― Я дуже нудна, про мене нема чого розказати, ― так починає розповідь про себе 29-річна Саша.
Усе життя Саша провела в Маріуполі. Закінчила будівельний технікум, коли у 2013 році почався Євромайдан, пішла в ще не реформовану міліцію. Працювала у спеціальному батальйоні судової міліції «Грифон», де охороняла суди та суддів, тому багато їздила по Донецькій області. У 2020 році в одній з таких поїздок через додаток для знайомств познайомилася з «азовцем» Андрієм Міщенком, який тоді служив біля Волновахи.
Олександр Кузьмин / «Бабель»
― Він мені відразу подзвонив, ― каже Саша. ― Такий файний хлопець, два метри зростом, очі голубі, брюнет ― усе, як я люблю. Ми почали щодня зідзвонюватися.
Саша й Андрій почали зустрічатися, він познайомився з її родиною. Проте через 8 місяців вони розійшлися. Саша каже, що розсталися мирно, тож продовжували спілкуватися, хоча про те, що Андрій одружився і має дитину, вона не знала.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Саша була в Маріуполі — служила в Нацгвардії, куди перевелася у 2020 році. Каже, що всіх дівчат її частина відправила по домах, амуніцію — автомати, бронежилети, каски — забрали. Двадцять восьмого лютого замполіт запропонував Саші поїхати на «Азовсталь» готувати їжу і допомагати. Дівчина погодилася, її та інших охочих мали забрати 2 березня і привезти на завод, але цього так і не сталося.
― Страшно не було, ― каже Саша. ― Було відчуття, що мене кинули.
Саша залишилася в Маріуполі. Жила у подруги, потім, коли «Град» поцілив у будинок, дівчата пішли до школу навпроти, де пробули десять днів.
― Діти верещать, смердить людьми, шкарпетками, ковбасою, ― пригадує Саша. ― Я питаю, хто головний. По суті — ніхто. Тому я почала відразу організовувати процеси там.
Олександр Кузьмін / «Бабель»
Саша попросила військових привозити у школу продукти, переправляла гуманітарну допомогу іншим сховищам, записувала все, що відбувалося, у щоденник. Напередодні виїзду зі сховища спалила всі записи. Їхати вирішила, коли вперше ніхто з військових не привіз їжу до школи. Шістнадцятого березня Саша разом з подругою виїхали з Маріуполя до окупованого Бердянська, а вже звідти до Запоріжжя. У Бердянську вона побачила повідомлення від Андрія: «Я знаю, що в Маріуполі пиздець. Я сподіваюся, що ти жива, напиши чи подзвони, як виїдеш».
2.
Андрій був у Києві, в «Азові». Він зателефонував Саші 20 березня і розказав, що летить деблокувати Маріуполь.
― Я засміялася, мовляв, туди хіба телепортуватися можна, ― каже дівчина. ― А він сказав: «На гелікоптерах».
Андрій полетів у Маріуполь як командир гелікоптера, під його керівництвом було 15 людей. Частина групи летіла іншим гелікоптером. Їм всім вдалося дістатися Маріуполя 25 березня ― це була перша подібна операція. Гелікоптери вилітали й далі, бо вони мали деблокувати місто, але після кількох вильотів росіяни почали їх збивати.
― Вони [гелікоптери] привезли медикаменти, військових, зброю, забрали поранених. Потім я дізналася, що деяких моїх колег так вивезли. Вони живі завдяки таким, як Андрій, ― каже Саша.
Мешканці Маріуполя збирають речі, готуючись тікати з охопленого боями міста. 17 березня 2022 року. Черга з авто на евакуацію з Маріуполя після обстрілу на півночі міста. 17 березня 2022 року. Мешканці Маріуполя евакуйовуються з міста. 18 березня 2022 року.
Getty Images / «Бабель»
Андрій після першого польоту 25 березня залишився в місті. Подзвонив Саші та розказав, що виконує в Маріуполі бойові завдання. Надсилав фото і телефонував щоразу, як був поруч зі «Старлінком». Про всю операцію деблокади й участь Андрія в ній знала тільки Саша.
Вони спілкувалися до 14 квітня. За розрахунками Саші, Андрій загинув зранку 15 квітня, хоча в документах зазначено 17.
― Перші дні він був на адреналіні, казав, що все добре. Я сварила його, що таке втнув [полетів у Маріуполь]. ― каже Саша. ― Чотирнадцятого квітня він сказав, що поранений у плече. Я вже не запитувала, в яке саме, бо чула, що все погано, у нього опускалися руки. Я весь час старалася його підтримати, писала, що одружимося, коли він повернеться, що він ще робитиме тату ― я просто знала, що він хотів би це почути. Єдине, що не знала, чому він тільки мені довірився і нікому більше не сказав, де перебуває. А тепер розумію: щоб я повернула його додому.
3.
Саша точно дізналася, що Андрій загинув, у травні — розказав його побратим, який вижив і опинився в госпіталі. Як саме загинув — ніхто досі не знає. Саша знайшла маму Андрія у Facebook ― і так дізналася, що він був одруженим. Дружина виїхала в Німеччину ще на початку вторгнення.
Саша спитала в мами Андрія, що з його тілом. Виявилося, що його немає, і як дістати тіло сина з окупованого Маріуполя мама не знає.
Свіжі могили на цвинтарі в Маріуполі, 2 червня 2022.
Getty Images / «Бабель»
― Я почала думати, що робити. І придумала, ― коротко каже Саша.
У Маріуполі лишилися кілька її знайомих. Вона сказала їм, що втратила нареченого, і попросила пошукати місця, де загинуло багато українських військових. Перевірили й так помітили в Кальміусі затонулий український БТР, що проривався на «Азовсталь». Самотужки дістати його не могли, тож вигадали спосіб ― хтось сказав про це місце росіянам, й у травні ті самі підняли БТР «азовців», щоб використати його для пропаганди. Зняли про це сюжет, а тіла, що були в БТРі, відправили на обмін.
― У мене все життя тоді завмерло, ― говорить Саша. ― Я триста разів пожаліла, що почала це, бо це ж не так що в один день ми вигадали, наступного дня його знайшли, а потім усе нормально стало. Ні.
Тіло Андрія повернули в Україну в червні, але впізнали лише за кілька місяців за тату ― троянда на одній руці, на іншій вовк із «Відьмака», напис hardcore на пальцях і Барт Сімпсон на нозі. На впізнанні були Саша й Андрієві батьки. Проте тато до тіла не підійшов і переконаний, що поховали не його сина. Тієї ж думки дружина Андрія, яка не приїхала на похорон.
Олександр Кузьмин / «Бабель»
― Мама впізнала по нозі, я далі їй не дозволила дивитися, бо знала, в якому стані тіло, ― говорить Саша.
Поховали Андрія 1 серпня в Баришівці. Авто із труною проїхало чотирикілометровим живим коридором. Увесь час Саша була з мамою та бабусею Андрія.
― Відспівування було довге і болісне, ― стримано каже Саша. ― Я вже на похороні дивилася на труну і думала, що якби він не написав мені в березні, нічого цього не було б, і я не знаю, коли сама про нього згадала б.
4.
Юлії Міщенко, мамі Андрія, 48 років. Ії другий, старший син — теж «азовець», зараз він на фронті. Юлія живе в Баришівці, ми говоримо телефоном. Час від часу чути, як вона шелестить документами ― їх в неї цілий портфель, 62 довідки.
Старший син сказав їй про загибель Андрія в ніч на 17 квітня.
― І тут почався весь цей кошмар, ― каже Юлія. ― Тіло тільки ми із Сашею шукали. А потім кожна довідка ― це така нервотрьопка. Спершу у військкоматі дали короткий список того, що треба зібрати: свідоцтво про смерть, про народження, документи Андрія і мої, на дитину. А потім виявилося, що документів [у списку] набагато більше, а мені ніхто нічого не пояснював.
Патронатна служба «Азову» проконтролювала роботу слідчих і судмедекспертів. Завдяки їхній допомозі Андрія поховали в день впізнання — 1 серпня.
Проте більшість документів Юлія мусила зібрати сама. Перераховує:
― Про причину смерті. Свідоцтво про смерть. Протоколи впізнання ― їх 5. Сповіщення сімʼї про загибель, без якого нічого не буде. [Особисті] документи Андрія. Витяг із наказу військової частини, що його зняли із забезпечення, ― його взагалі неможливо отримати, мені якось дали. Довідка сільради про захоронення. Військово-лікарська комісія. Витяг від Міноборони про те, що він загинув під час захисту батьківщині. Ой боже, скільки їх тут…
Деякі документи було особливо складно отримати. Наприклад, перша довідка-сповіщення про смерть сина від військової частини прийшла Юлії поштою через місяць після похорону Андрія. Комунікація із військовою частиною не склалася ― Юлія навіть не знала, що син був розвідником і мав такий рівень секретності.
На Майдані Незалежності встановили маленькі прапори України на честь українських військових, які загинули під час оборони Маріуполя. На кожному прапорці — позивний та дата загибелі. Київ, 9 грудня 2022 року.
Getty Images / «Бабель»
― Я випросила номер військової частини у Патронатної служби, приїздила туди й годинами стояла під парканом, щоб хтось до мене вийшов, ― каже Юлія. ― А коли вийшли, то ні звання не сказали, ні імʼя. Сказали звертатися «дядя». Так вони в мене й досі в телефоні записані «розвідка в туфлях», «розвідка з папкою». Кажуть, що все про Андрія засекречено і років тільки через 50 розкриють. Приходиш туди ніби непотріб. Коли здавала ДНК у поліції в липні, то мене взагалі послали на три букви, сказали, що ми з тим «Азовом» їх заїбали і нема чого ходити, якщо він уже помер. ДНК я здала, але в базу її так і не внесли.
Нічого не дали звернення на гарячу лінію Міноборони та МВС. Юлія каже, що спілкується з мамами інших загиблих, але вони із ЗСУ, тому подібних проблем не мають. Юлія вже отримала компенсацію через загибель сина, яку розділила з батьком Андрія та його дружиною. Ще треба буде отримати гроші за поховання, нотаріально розібратися зі спадщиною.
― Я потім таки зібрала пакет документів для Міноборони, щоб була виплата. Але ж питання не в цьому, ― скрушно каже Юлія.
Вона хотіла б, щоб Андрій за спроби деблокувати Маріуполь посмертно отримав звання Герой України. Але у військовій частині їй сказали, що в його діях «немає складу подвигу». Запропонували написати петицію. Тож Юлія шукає юристів, які допоможуть із цим.
Юлія також допомагає іншим матерям загиблих розібратися, які документи треба, як проконтролювати правильні записи, адже найважливіші слова ― «загинув під час захисту батьківщини» ― іноді вписати «забувають», замінюючи в морзі на «за незʼясованих обставин». Юлія відповідає на дзвінки в будь-який час доби та повторює, що треба взяти себе в руки й все уважно прочитати.
Олександр Кузьмін / «Бабель»
― Є мами, які ніколи із села не виїжджали, дзвонять, плачуть, ― каже Юлія. ― У всіх по-різному, але я стараюся пояснити.
Саша каже, що теж не розуміє, чого Андрія не нагороджують посмертно:
― У чому різниця між Андрієм і будь-ким іншим, хто все ж отримав звання? Андрій полетів на деблокаду. Це був квиток в один кінець, це із самого початку було зрозуміло, ― говорить Саша.
Юлія з дружиною Андрія не спілкується. Але каже, що Саша тепер для неї ― як донька.
― Саша ― це просто богом послана нам людина. Якби не вона, я б ніколи не знайшла Андрія, ― говорить Юлія. ― Найстрашніше — не знати, де твоя дитина. Тепер головне ― петиція для нього і решти хлопців, які з ним загинули, але ж вони всі з різних частин, я не всіх знаю.
Саша ж вважає, що нічого особливого не зробила ― просто такий збіг обставин. А от Андрія, хоч стосунки в них не склалися, досі вважає особливим:
― Я таких людей більше не знаю, насправді. Він завжди поспішав жити. І загинув як герой. Він був добрим, ввічливим, любив гарно залицятися, готував смачно, його любив мій собака, але не склалося, ― і після паузи додає: ― Добре, що не склалося. Якби склалося, я б отак втратила близьку людину?.. Зійшла би з розуму.
Олександр Кузьмин / «Бабель»
«Бабель» чесно розказує про все, через що проходить країна. Підтримайте нас, щоб ми робили це й надалі: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: [email protected].