«У херсонських підлітків оперативного досвіду більше, ніж у деяких співробітників спецслужб». Як місто чинило опір росіянам — розказує підпільник і майже спецагент

Автор:
Ганна Мамонова
Редактор:
Катерина Коберник
Дата:
«У херсонських підлітків оперативного досвіду більше, ніж у деяких співробітників спецслужб». Як місто чинило опір росіянам — розказує підпільник і майже спецагент

Kate Ban / «Бабель»

Йому 33 роки. Народився і живе в Херсоні. Колись хотів бути перекладачем, але не склалося. До 24 лютого працював кухарем — вивчився на нього, коли кинув університет. У день повномасштабного вторгнення прокинувся о шостій ранку, прочитав новини та зрозумів, що залишиться в місті та чинитиме опір. В обід до нього прийшли друзі. Принесли паливо і пусті пивні пляшки для коктейлів Молотова. Так утворилася одна із груп підпільників, які діяли в Херсоні та області протягом 9 місяців окупації. Майже всі її члени пройшли російські катівні, а тепер збираються на фронт. Наш герой просить не називати його справжнє імʼя. На пропозицію вибрати собі імʼя для тексту каже: «Нехай буду Володею, а прізвище Ленін, щоб росіяни з глузду зʼїхали». У Володі багата історія боротьби — в окупації він був і шпигуном, і навідником, пройшов через страшні тортури та полон. Він знає, за скільки колаборанти продавали життя партизанів і як з підручних засобів можна створити глобальну систему стеження за окупантами. Про все це він розказав кореспондентці «Бабеля» Ганні Мамоновій.

1.

Ти попросив не називати своє справжнє ім’я в інтерв’ю — поясни чому. Херсон звільнили, яка небезпека?

Деякі мої знайомі живуть на лівому березі в окупації. Якщо назву ім’я, це може наразити їх на небезпеку. Я довго був у полоні, росіяни знають мене.

А про херсонський партизанський рух от що зразу скажу. Ми поламали росіянам систему. Вони думали, що в Києві сидить якийсь один куратор і роздає завдання, а всі партизани звʼязані між собою. Вони не розуміли, що в місті діють багато партизанських груп, часто ми не знали про існування одне одного. Це елемент безпеки. Якщо когось накрили, на інших не вийдуть.

А в Києві був куратор?

Та ні, ну ти шо. Я контактував з усіма потроху. Із військовими, спецслужбами, людьми від херсонської влади. Знайти потрібні контакти нескладно, коли маєш багато друзів. Спитаєш одного, другого і за ланцюжком виходиш на людину, яка тобі потрібна, або вона на тебе виходить.

Що конкретно ти робив у підпіллі?

Передавав військовим інформацію про переміщення супротивника і координати базування техніки. Патрулі росіян «змальовував». Працював переважно по Херсону, якщо виходило, то й по навколишніх селах. Скажімо так, кілька разів я успішно провів певні дії проти росіян.

Давай конкретніше, про що йдеться?

Був «бабах». Дивись, я дізнаюся, що колону військової техніки завезли в якесь село. Мені цікаво поїхати та подивитися. На місці дізнаюся, що вони сховали в корівниках тупо десятки танків. І все, скинув координати, хлопці [військові] відпрацювали.

Пакет від сухпаю російської армії лежить у купі знешкоджених гранат у звільненому селі Архангельське Херсонської області.
Знищений російський танк на околицях звільненого села Іванівка Херсонської області.

Пакет від сухпаю російської армії лежить у купі знешкоджених гранат у звільненому селі Архангельське Херсонської області. Знищений російський танк на околицях звільненого села Іванівка Херсонської області.

Getty Images / «Бабель»

А як дізнавався, що в селі базуються росіяни?

Часто інформація приходила від людей, які щось бачили. Ти дзвониш людині. Питаєш, чи може вона підтвердити точне перебування техніки. Людина йде корів забирати чи у якихось своїх справах, відкриває гуглкарту, затискає пальчиком точку, на якій стоїть, — зʼявляється маячок із координатами. Я перевіряю і надсилаю кому треба. Туди прилітає.

Окрім корівника, куди ще прилітало?

Та багато різних місць. Здебільшого в поля по позиціях артилерії. Ще закинуті школи були, інтернати — там, де росіяни селилися. Потім точки за Чорнобаївкою були. Я все не згадаю, щодня тупо було сотні точок. І я їх пачками надсилав.

Ще в мене була жменя ключів від різних квартир. Від будинку батьків, дідуся. Хтось їхав з міста — евакуйовувався — залишав мені ключі. Я у квартирах поставив камери відеоспостереження з оглядом на дорогу. Моніторив переміщення росіян. Потім почав орендувати квартири під відеоспостереження.

Люди, які залишили ключі, знали, що ти ставиш камери? Як взагалі ти додумався до такої схеми?

Не знали, бо могли злякатися і відмовитися, а хтось міг донести.

А додумуватися ні до чого не треба. Мені здається, це очевидні речі. В YouTube дивишся фільм про агентів і повторюєш за ними. Знайшов людину, яка продавала відеокамери до 24 лютого. Після вторгнення вона згорнула свою діяльність, я забрав у неї все, що мені було потрібно.

Можна ще почитати біографію Євно Азефа чи книжку Ганса фон Даха «Тотальний опір». Я її за 100 гривень колись купив. Там інструкція з партизанської війни.

Як кухар і партизан говорю: можна космічний шатл зліпити із сірників, якщо знайдеш інструкцію в YouTube.

До 24 лютого ти працював кухарем. У який момент перетворився на партизана?

Тут я скажу за себе і своїх друзів. Двадцять четвертого лютого ми зібралися і зрозуміли, що будемо це робити. Ми принесли до мене до дому мастило, бензин, гвіздки. У нас не було сумнівів. Із 2014 року я спостерігав за всіма негідниками в місті. Дуже дивувався, що спецслужби не можуть із ними щось зробити.

Що ти вкладаєш у слово «негідник»?

Члени проросійських партій, фігуранти корупційних схем, люди, які створювали перешкоди для ТрО перед нападом росії.

Я почав цікавитися агентурними і контрагентурними діями, коли закипіло у Криму та на сході у 2014-му. Намагався вираховувати проросійські групи в Херсоні, здавав їх спецслужбам. Мої дії особливо успішними не були. Але мені це було цікаво, я підготувався до партизанської діяльності.

Розкажи, де ми зараз перебуваємо?

Це одна із квартир, що орендую. Одна з моїх схованок під час окупації.

Ми можемо її описати, ти не проти?

Тільки без деталей, вона мені ще знадобиться.

Велика чотирикімнатна квартира розташована в центрі Херсону. В одному з дворів, які перетікають один в одний — у них легко загубитися. У всіх кімнатах стоять мішки із цвяхами, битим склом, бутлі з мастилом і паливом. На стіні — мапа Херсонської області та Херсону з помітками. Що вони значать хлопець уже не памʼятає.

Одна з кімнат заставлена коктейлями Молотова. Їх Володимир наробив, коли кілька тижнів переховувався від росіян і не виходив на вулицю. На столі в одній з кімнат лежить пакет з одягом, в якому він був у полоні. Каже, що не знає, викинути його чи залишити як речовий доказ.

Поряд лежить книжка про Другу світові війну — про те, як Червона армія звільняла Україну. Хлопець виніс її з полону. Чотири місяці його тримали у ГУНП на вулиці Кірова. Там затриманим давали читати книжки виключно радянських авторів. У середину книжки вкладений аркуш паперу — на ньому накреслена шахівниця. Фігури — клаптики паперу з підписами. Хлопець зробив їх у камері. Йому принесли папір та олівець написати зізнання, а він намалював шахи. Потім грав сам із собою чи із сокамерниками.

Якщо ти хотів боротися з росіянами, чому не записався в Територіальну оборону?

Тому що в ТрО були некомпетентні командири. Я бачив це так. І взагалі, я не служив в армії, у мене немає досвіду ведення бою. У мене був досвід того, що після 2014 року спостерігав за проросійськими гадами, втирався до них у довіру під різними іменами через соцмережі. Збирав інформацію про них.

Ганна Мамонова / «Бабель»

Варіант виїхати з Херсону на час окупації не розглядав?

Я колись був футбольним вболівальником — молодим і гарячим. Руки в татуюваннях. Мене б взяли за них на блокпостах. І навіть якби не було татух, не стояв вибір, бути партизаном чи ні. Внутрішньо був готовий до боротьби, розумів, що можуть зловити, бити. І друзі були готові до боротьби.

Ви зібралися і проговорили, наскільки це небезпечно? Може, і легенди вигадали на випадок затримання?

Не було такого, щоб ми сіли, обговорили ризики, вигадали легенди. Ми спілкувалися, обмінювалися думками.

Моя легенда — я «збивав» гроші з українських спецслужб і передавав їм фальшиву інформацію. Типу все заради грошей, більш нічого.

Я справді «збивав» гроші зі спецслужб, бо в мене їх не було, щоб орендувати квартири чи купити відеокамери для спостереження. Не було грошей, щоб купити зброю. Вимушено купував у дідів обрізи за свої гроші. Знаю, що один хлопець виміняв гранату на коробок трави.

Якось біноклі на OLX купував. Купував і стрімався конектитися з тими, хто продавав. Вони теж стрімалися — хто купує біноклі в окупованому місті? І я типу — хто їх продає? Я сиджу на ізмєні, вони сидять на ізмєні, але ми все одно домовляємося.

Мені потрібен був морський монокуляр. Я пішов до одного моряка спитати. Він каже: «Навіщо тобі?» «Для потрібної справи», — відповідаю. Він далі: «Що з ним робитимеш?» Кажу: «Ти що не розумієш? Дивитимусь на горизонт».

Моряк міг тебе здати, думаю, він зрозумів, чим ти займаєшся.

У людини були припущення, хто я та для чого купую. Щоб попасти «на підвал», цього достатньо. Я старався так сильно не ризикувати та більше купляв через знайомих.

Знаєш випадки, коли росіянам за гроші здали партизанів?

Звичайно. Це сталося з моїм товаришем. За кілька тисяч доларів його здав дальній родич. Але хлопець дізнався і змився, його не впіймали.

Де зараз дальній родич, який здав?

Поняття не маю. Може, змився разом із росіянами.

Гроші за партизанів платили військові чи фсб?

Вони не представлялися. Люди в цивільному, у балаклавах і без шевронів. Це не має значення — фсб, військові, росгвардія. Усі вони взаємодіяли.

Росіян насамперед цікавили партизани, як мають зброю і вибухівку, охоче платили гроші за інформацію. Розуміли, що будь-якої миті їх можуть підірвати, пристрелити чи їм на голову щось прилетить від наших військових.

Повертаючись до твоєї легенди, багато «виманив» грошей з українських спецслужб?

Трошки вийшло. Десь півтори тисячі «зелені». Але ти ці гроші з них вириваєш. Вони такі: «Спочатку іди туди, зроби те». А ти: «Не буду йти, спершу грошей дайте». — «Ні, спочатку іди зроби».

2.

Чому тебе захопили у полон — десь видав себе?

Росіяни взяли мого знайомого. Я знав, що його катуватимуть і моє ім’я рано чи пізно спливе. Той хлопець знав мою адресу — я почав змінювати квартири. Намагався жити у приміщеннях, які не повʼязані зі мною. Десь на третій чи четвертій квартирі мене взяли. Думаю, вистежили.

Це було в липні, а відпустили в жовтні. Тримали 75 днів. Вони прийшли зранку. Дзвінок у двері. Я був у квартирі з товаришем. Кажу: «Почекай, не відчиняй двері, зараз видалю все з телефона». Він чи не почув, чи не зрозумів і відчинив. Вони вломилися, я намагався викинути телефон у вікно, але не докинув. Отака тупість.

Поклали нас на підлогу, стягнули руки хомутами. Кожен, хто заходив у квартиру, йшов через нас — наступали ногами. Товариша у передпокої поклали, потім на кухні почали допитувати, мене в іншій кімнаті. Обмотали шию подовжувачем і душили. Забрали телефони, побили та повезли в ГУНП. Вони знали моє імʼя. Сказали, що шукали багато місяців.

Дорогою до ГУНП нас били у груди, по голові та ногах. Стріляли над головою, але пістолетом без патронів. Типу клац-клац-клац. Але перший раз, коли клацають, ти ж не розумієш, з патронами чи без.

Привезли в ГУНП. Привʼязали руки до стільця. До вух пристебнули електричні дроти, почали током бити. Потім пластиковими трубами били. Ось цим усім бʼють і питають: «Хто ще з тобою у ДРГ, називай імена, не памʼятаєш — згадуй». Ти звиваєшся, привʼязаний до стільця, нічого не можеш зробити. А вони луплять і сміються.

Проросійські написи в херсонському СІЗО, де окупанти влаштували катівню.
Кімната з побутовими речами в херсонському СІЗО, де окупанти влаштували катівню.

Проросійські написи в херсонському СІЗО, де окупанти влаштували катівню. Кімната з побутовими речами в херсонському СІЗО, де окупанти влаштували катівню.

Getty Images / «Бабель»

Дроти пристьобували лише до вух?

До пальців, до вух, до щоки. Обіцяли до геніталій підключити, швабру в дупу засунути. Казали, що віддадуть чеченцям, і вони відріжуть мені голову. Або військовим, і ті танком переїдуть. Постійно повторювали: «Ти нацик, тебе повезуть у Донецьк на смертну кару або закриють на 15 років за екстремізм». Залякували та били. Потім якийсь час мене морили голодом.

Допитували день через день. Щоразу били током, пластиковими трубами. Там у них процедура стандартна. Тебе побили-побили, ти охуївший сидиш, а вони ставлять запитання.

Один раз накинули мені ганчірку на обличчя і воду лили. Ти в цей час не можеш дихати, захлинаєшся. Люди від такого відключаються, може статися клінічна смерть. Потім тебе відкачують, тим же струмом кілька разів вдарять і знов допитують. Зі мною один раз таке було — вони спробували, але щось не пішло.

Були допити, коли тебе не катували?

Бувало. Це залежало від їхнього настрою.

Вони — це хто: росгвардія, працівники фсб, військові, «кадировці»?

Не знаю. Це були точно не кавказці, говорили без акценту. Одягнуті в цивільне, без розпізнавальних знаків, обличчя закриті балаклавами. І ще у тебе шапка чи мішок на очах, щоб нічого не бачив.

Скільки найдовше тебе не годували?

Шість днів. Голод — це найскладніше, що було. Один день без їжі можеш потерпіти, у тебе живіт побурчить, грубо кажучи. Другий день теж нормально. А коли четвертий день…

Бувало, що вони один чи два дні не годували, бо забували. Типу потерпіти. А от коли шість днів поспіль було, то сказали, що в мене лікувальне голодування.

Воду давали?

Так, воду давали. Раз на добу пускали в туалет, давали їжу і стаканчик окропу. Раз на пʼять днів — пакетик чаю. І отак це відбувається. Туалету в камері немає — замість нього баклажка. Крана з водою немає — набирали воду з батареї опалення. Я постійно просив у них кипʼячену воду. Під кінець утримання набрав собі стаканчиків у рядок, мені дозволяли запастися окропом на день.

Чого це вони так?

Примелькався. За два з половиною місяці утримання було три ротації охоронців і слідчих. Перша ротація забрала мій телефон із доказами. Друга ротація не знала майже нічого про мене. Третя ротація взагалі нічого про мене не знала, окрім того, що я нацист, бо руки в татухах.

Вони не передавали один одному справи?

Ні. Це багатьох хлопців врятувало.

Що зʼясовували під час допитів?

Інформацію про інших, що робили, із ким робили. Вихід на координаторів. Тебе просто луплять і лякають, лякають і луплять.

Спати давали?

Бувало таке, що вривалися посеред ночі, починали лупити або тягнули на допит. Годинника у нас не було, у камері весь час горіла лампочка. Її не вимикали. І ти весь час сидиш у сирому холодному місці. Під лампочкою. У футболці та шортах, у яких схопили.

Тюремна камера в будівлі, де були, імовірно, вʼязниця та катівня. 19 листопада, Херсон.

Getty Images / «Бабель»

Думав, що не вийдеш з полону?

Ще б пак. Мене постійно водили на фальшиві розстріли — стріляють у тебе, а там холості. Або я чув, як у когось наче стріляють. Була один раз така тема, що вони замучили типа. Вони його мучили-мучили, він довго кричав у катівні. Потім перенесли його в камеру, а він не дихає. У мене у дверях була дірочка, я через неї побачив, як виносили тіло на двір.

Один раз мене повели набрати воду. До решітки біля краника був пристебнутий чоловік. Обличчя закрите маскою, на тулубі куртка — нижче голий, увесь у крові та лайні. Ну ти розумієш, про що я. Вони пристебнули його до решітки так, щоб він висів на руках. Що з ним сталося потім — не знаю, бачив його лише раз тоді.

Жінки серед утримуваних були?

Один раз чув, що на допит ведуть жінку. Вона кричала. І не просто «ай» як від удару кийком, а так, як коли тебе бʼють струмом. Тоді ти кричиш зовсім інакше.

Катували цілодобово?

У робочий час слідчих. Вони о дев’ятій ранку приходили на роботу, нас у цей час пускали в туалет. І десь із десятої ранку до дев’ятої вечора допитували. Із кімнат допитів постійно лунали крики, вони стабільно мучили щодня купу народу.

Скільки було кімнат для допитів?

Дві.

Як довго тривав допит — годину, пів години?

Могло бути 15 хвилин, а могло й кілька годин. Одного разу мені здалося, що допитували пів годинки, а хлопці в камері сказали, що мене не було п’ять чи шість годин. Просто у тебе все так зливається під час допиту — тебе бʼють, ти їм щось розказуєш. Час летить швидше.

Що ти їм розказував?

Щоб менше били, потрібно з ними спілкуватися. Тебе щось питають, ти починаєш говорити і перестрибуєш на іншу тему. Я постійно перестрибував на тему історії та літератури. Я багато знаю віршів Пушкіна, Лермонтова, Тютчева, читав їм вірші. Про російську літературу та історію багато говорили. От вони питають, чому їх у нас називають ватниками. Я починав їм довго пояснювати. І отак ти з ними граєшся.

У російських вʼязницях наших полонених примушують кричати «слава росії» та співати гімн росії. У вас таке було?

Нас примушували кричати «Слава Україні у складі росії» та співати російський гімн.

Як тебе відпустили з полону?

Пощастило. Телефони з інформацією проти мене вкрали слідчі з першої чи другої ротації. Слідчий із третьої ротації нічого про мене не знав. Він був колишнім футбольним уболівальником, як і я. Ми спілкувалися про футбол. Я йому пояснив, що я ніякий не дргшник — лише «збивав» гроші з українських спецслужб. Що передавав військовим липові координати, бо у мене не було свідка, який бачив безпосередньо цілі.

Слідчий казав, що виріс у футбольному середовищі та розуміє, що мої татуювання — це не нацизм, а така мода, що все це притягнуте за вуха. Він сам був втомлений від цих усіх подій, від війни. Тому сказав: «У мене місяць до ротації. Я тебе відпущу, але ти загубися. Бо через місяць я тебе передам наступному, незрозуміло, захоче він тебе вбивати чи ні». Я вийшов і загубився.

Слідчий був фанатом якого футбольного клубу?

Одного з московських клубів. Слухай, не хочу казати, якого саме, бо підставлю його.

Він тебе катував.

Саме він жодного разу не катував. Це була остання ротація, останній тиждень мого утримання.

Коли мене відпускали, то відвезли подалі від ГУНП. Сказали: «Іди, не обертайся». Думали, що я не знаю, де опинився. А я знав, бо на книжках бібліотечний штамп.

Я дійшов пішки додому, уперше за чотири місяці подивився у дзеркало. Брудний, із бородою. На голові шевелюра — як скажений професор із вусами. Зважився — схуд на 18 кілограмів.

Подзвонив батькам, сказав, що живий. Попросив їх передати це всім, кому зможуть. Сам не хотів ні з ким контактувати, думав, що за мною стежать. Перші кілька днів не спав. Постійно їв і пив чай. Дома їжі не було, я жував якісь пряники запліснявіли. Жор пройшов тижні за три після звільнення.

Довгий час я сам сидів у квартирі та не з ким не спілкувався — мене всі побоювались. Думали, що росіяни стежать за мною чи я почав із ними співпрацювати. Я і сам ховався, тому що хвилювався, що росіяни зрозуміють, що я їм байки розповів, і знов мене зловлять.

Ганна Мамонова / «Бабель»

3.

Як дізнався про звільнення Херсону?

Звільнення Херсону я зустрів в обласній раді. Я лазив по адмінбудівлях, які росіяни кинули. Шукав розтяжки та зброю, що міг би використати.

В облраді нічого не знайшов, тільки кілька банок консервованої квасолі. Але там лазили інші хлопці, шукали якесь барахлішко. Вони сказали, що наші з прапором проїхалися по місту. Це була перша година дня 11 жовтня.

Херсон звільнили, повернулася поліція, колаборантів шукає СБУ. Чи потрібні місту тепер партизани, де бачиш своє місце?

Планую працевлаштуватися у Збройні сили. На фронт піду. Партизанській рух, можна так сказати, саморозпустився. Але ні я, ні мої друзі не хочемо йти на «гражданку». Не кожен день починається визвольна війна проти кацапів, розумієш? Гріх не взяти участь у такому русі.

Я б не казав, що Херсону після звільнення не потрібні партизани. У місті повно колаборантів. Зараз я би радив спецслужбам ходити в цивільному. Не відсвічувати, не притягувати зайвої уваги та уважно придивлятися до цікавих людей. Або це можуть робити партизани та давати інформацію правоохоронцям.

В армії чим хочеш займатися?

Куди покличуть, туди й піду. Хоч у піхоту, хоч окопи рити. Але хотілося б у розвідку. Проводити диверсійні дії. У багатьох херсонських підлітків, які на стінах малювали балончиком синьо-жовті стрічечки, оперативного досвіду більше, ніж у деяких співробітників спецслужб.

Ми 9 місяців перебували в постійному стресі, що тебе можуть схопити. І успішно діяли в таких умовах. Тобто тремор у тебе вже не такий шалений, як у тих, хто через це не пройшов. Ти вже більш холоднокровний, спокійний. Знаєш, чого очікувати від супротивника, як поводитися з ним. Якби я знав це весною, то діяв би сміливіше. Можна було б підривати їхні патрулі, робити хибні виклики та нападати на них. Щоб вони приїхали кудись, думаючи, що там ховається ТрО, а ти їх підриваєш. Замінував велосипед, грубо кажучи. Стоїш біля під’їзду і на кнопочку натискаєш.

Ми заходимо в їдальню неподалік — замерзли. Партизан замовляє собі борщ, пиріжки і хотдог. Він говорить, що став менше їсти, ніж у перші дні після звільнення. Обід приносять в одноразовому пластиковому посуді. Чоловік роздивляється його і каже, що перші 40 днів полону їх годували лише кашею. Потім стали давати суп у таких самих тарілках. І ложка була така сама, як зараз,— біла пластмасова.

Не думаєш, що тобі потрібна допомога психотерапевта після катувань?

Ні, я не відчуваю необхідності до когось звертатися. Тарілочки мене не бентежать. Тривожність виникає, коли чую вибухи. Мені страшно не те, що це вибухи. Мені здається, що це хтось тарабанить у двері. Виринають спогади про день, коли схопили. Я не боюся, що знову заберуть, але трохи напружуюсь від стуку.

Звучить не дуже: не боюся, але напружуюсь.

А хто мене зараз буде забирати? Я сам зараз кого завгодно заберу.

Медіа, на відміну від партизанів, роблять роботу так, щоб вона була максимально помітна. Це важливо, щоб показувати правду. Підтримайте «Бабель»:

🔸 донат у гривні

🔸 у криптовалюті

🔸 Patreon

🔸 PayPal: [email protected]