Прокладки з фільтрів для протигазів і мікрохвильовки з радарів. Як випадкові та неліквідні військові винаходи назавжди змінили мирне життя. Фотоісторія «Бабеля»

Автор:
Сергій Пивоваров
Редактор:
Катерина Коберник
Дата:
Прокладки з фільтрів для протигазів і мікрохвильовки з радарів. Як випадкові та неліквідні військові винаходи назавжди змінили мирне життя. Фотоісторія «Бабеля»

Корабельний кок Роберт Монден ставить пиріг у мікрохвильову пічку в камбузі на борту контейнеровоза Nedlloyd Houtman, 21 грудня 1977 року.

Getty Images / «Бабель»

Масштабні війни не раз ставали часом великих відкриттів. І мова не лише про розробку новітньої зброї. Безпечні бритви, кулькові ручки, застібки-блискавки, водостійкий скотч, цифрове фото, комп’ютер і навіть інтернет — це все військові винаходи, які давно стали частиною мирного побуту. А деякі незамінні сьогодні речі з’явилися як «відходи» або «брак» військового виробництва. Так було з гігієнічними прокладками та паперовими серветками, мікрохвильовками та суперклеєм, що мав склеїти руки своєму винахіднику, аби його помітили. «Бабель» розповідає історію побічних військових винаходів, які назавжди змінили наше життя. І невеличкий спойлер: саме в такий спосіб з’явилась одна з найпопулярніших дитячих іграшок.

Прокладки та одноразові серветки

На початку XX століття світ готувався до великої війни. Це стосувалось не лише урядів, але й приватних компаній, які планували заробити на державних тендерах. Однією з них була невеличка паперова фірма Kimberly-Clark. Вона виробляла фільтри для протигазів. Конкуренція в цій ніші була досить високою. Тож на початку 1914 року голова дослідницького відділу Ернст Малер разом із віцепрезидентом Джеймсом Кімберлі вирушили в турне целюлозно-паперовими заводами Європи в пошуках нових ідей та інновацій. Так на очі їм потрапила целюлозна вата, яку виробники позиціонували як ноу-хау-фільтр у протигазах.

Працівниці англійської паперової фабрики, 1900-ті роки.

Getty Images / «Бабель»

А Малер і Кімберлі зауважили, що новий матеріал вбирав вологу вп’ятеро швидше, а у виробництві був вдвічі дешевшим за бавовну. Тож ідея була на поверхні — бізнесмени вирішили пристосувати нову вату для перев’язування ран. І не прогадали. Із початком Першої світової війни бавовна стала дефіцитом. Kimberly-Clark отримала держзамовлення на целюлозну вату для шпиталів і почала виробляти її у промислових масштабах.

Фабрика Kimberly-Clark у Вісконсині, 1910 рік.

Getty Images / «Бабель»

Однак по завершенню війни попит на товар прогнозовано впав, і виробництво довелося зупинити. Аж тут до керівництва компанії дійшли чутки, що французькі медсестри Червоного Хреста використовували їхню продукцію для особистої гігієни під час менструацій. Тоді Kimberly-Clark скупила залишки целюлозної вати у військових і вирішила створити новий товар. Уже в 1920 році компанія представила гігієнічну прокладку із 40 найтонших шарів целюлозної вати, загорнутих у марлю. Новинку назвали Kotex: скорочення від англійського cotton texture — бавовняна текстура.

Реклама прокладок Kotex у нью-йоркській газеті The evening world, 30 листопада 1920 року.
Реклама прокладок Kotex в американському журналі The Ladies' home journal, 1948 рік.

Реклама прокладок Kotex у нью-йоркській газеті The evening world, 30 листопада 1920 року. Реклама прокладок Kotex в американському журналі The Ladies' home journal, 1948 рік.

Wikimedia / «Бабель»

І тут бізнесменів спіткала нова біда — інноваційний продукт треба було якось рекламувати. Але як, коли навіть просто говорити про менструацію було непристойно? Жінки соромилися купувати новий засіб гігієни. Тож компанії довелось домовлятися з аптеками, щоб ті виставляли біля каси дві коробки. В одну жінки мовчки клали гроші, з іншої брали упаковки з прокладками. Згодом найсміливіші почали пошепки промовляти продавцеві слово-пароль «котекс», і той одразу розумів, що потрібно.

Жінки розмовляють із фармацевтами в аптеці Нью-Йорка, 1930-ті роки.

Getty Images / «Бабель»

Та в перші роки продажі все одно були не такими, як хотілося б власникам компанії. І тоді для колишніх протигазових фільтрів знайшлося нове застосування. І знову майже випадково — коли один із технологів фірми обробив целюлозу гарячою праскою і помітив, що вона стала більш гладкою і м’якою. Після кількох років експериментів, у 1924 році з’явився новий продукт — одноразові серветки Kleenex. Їх рекламували як альтернативу носовій хустці під слоганом «Не носи застуду в кишені».

Реклама серветок Kleenex на площі Таймс-сквер у Нью-Йорку, 1957 рік.

Getty Images / «Бабель»

Мікрохвильова піч

Під час Другої світової війни інженери союзників мали мрію. Вони хотіли створити радарну систему, яка б використовувала електромагнітні хвилі мікрохвильового діапазону і пеленгувала менші об’єкти, ніж існуючі радари.

Один із тих, хто працював над таким проєктом, був інженер компанії Raytheon Персі Спенсер. Раніше він уже відзначився кількома винаходами у військовій сфері. Наприклад, допоміг розробити неконтактні детонатори, які дозволяли підривати артилерійські снаряди в повітрі до того, як вони влучать у ціль.

Персі Спенсер у лабораторії, 1940-ві роки.

Smithsonian Institution / «Бабель»

Тепер Спенсер працював над тим, щоб збільшити потужність магнетронів — генераторів електромагнітних мікрохвиль. І якось у 1945 році після чергових дослідів із магнетроном Спенсер помітив, що арахісовий батончик у його кишені розтанув, і то не від тепла його тіла.

По завершенні війни інженер сконцентрувався на кулінарних дослідах. Спочатку він поклав на магнетрон куряче яйце, та за кілька хвилин воно вибухнуло просто йому в обличчя. Тоді він взяв за «піддослідного» попкорн. І вже наприкінці 1945 року запатентував новий винахід — мікрохвильову піч для розігрівання та приготування їжі. Пам’ятаючи, що спочатку він взагалі планував створити радар, Спенсер назвав новинку Radarange.

Презентація нової мікрохвильової пічки Raytheon Radarange у Нью-Йорку, кінець 1940-х років.
Шеф-кухар тестує мікрохвильову пічку Raytheon Radarange III, кінець 1950-х років.

Презентація нової мікрохвильової пічки Raytheon Radarange у Нью-Йорку, кінець 1940-х років. Шеф-кухар тестує мікрохвильову пічку Raytheon Radarange III, кінець 1950-х років.

Getty Images / «Бабель»

У 1947 році компанія Raytheon, де працював Спенсер, випустила на ринок першу комерційну мікрохвильову піч. Але вона навряд помістилася б у вас вдома, адже була понад 1,8 метра заввишки і важила понад 300 кілограмів. Та й коштувала така новинка недешево — більш ніж $2 000. Тож спочатку мікрохвильові печі закуповували для армійських їдалень і великих ресторанів.

Та за кілька десятиліть мікрохвильовки стали компактнішими й дешевшими. Наприкінці 1960-х у США стався справжній «мікрохвильовий бум» — до середини 1970-х там щороку продавали мільйон таких пічок.

Розмаїття мікрохвильових пічок в американському магазині, 1977 рік.

Getty Images / «Бабель»

Суперклей

У 1942 році американський хімік Гаррі Кувер намагався створити прозорий пластик для оптичних прицілів зброї. Під час одного з експериментів він отримав хімічну сполуку ціаноакрилат. Ця речовина була прозорою і швидко тверділа. Але був у неї один суттєвий недолік — вона липла буквально до всього і псувала лабораторне обладнання. А якось навіть склеїла пальці самому Куверу, тож від подальших дослідів він вирішив відмовитись.

До ціаноакрилату Кувер повернувся в 1951 році та знову майже випадково. Тоді він працював у дослідному центрі компанії Eastman Kodak над створенням термостійкого акрилового полімеру для ліхтарів у кабінах реактивних літаків. Дослідник склав довжелезний список різних хімічних речовин, властивості яких треба було вивчити, щоб з’ясувати, яка з них може стати у пригоді для подальшої роботи. На сполуці номер 910 досліди довелося призупинити — лінзи одного з приладів склеїлися намертво. Під цим номером у списку був той самий ціаноакрилат.

Тестування клею Eastman Compound 910: кабріолет із пасажирами тримається на склеєних металевих дротах, 5 вересня 1957 року.

Archiventures / «Бабель»

Цього разу Кувер оцінив можливий комерційний потенціал сполуки і взявся вдосконалювати формулу майбутнього суперклею. Потрібно було підібрати стабілізатори, щоб клей не твердів у тюбику, і пластифікатори, щоб сполука «не розклеїлась» під впливом тепла та кислот. У 1958 році новий клей вийшов на ринок під назвою Eastman Compound 910 — на згадку про той самий номер зі списку. Брендові назви Super Glue та Krazy Glue з’явились трохи згодом.

Однак новинку оцінили не одразу, покупці просто не вірили в його чудодійні властивості. Та якось Кувера запросили на тоді популярне телешоу Гері Мура «У мене є секрет». Під час ефіру Кувер і Мур висіли на поперечинах, які трималися на одній краплі суперклею. Кращої реклами годі було шукати.

Справжній бум на суперклей стався під час війни у В’єтнамі. Польові медики почали склеювати ним рани, що дозволяло зупинити кровотечу і довезти пораненого до шпиталю. Згодом цей клей з’явився в аптечці кожного солдата. У медичних цілях суперклей використовується й досі, щоправда, із трохи переробленою формулою. Та й загалом суперклей став універсальним засобом у багатьох сферах, навіть у криміналістиці — його пари допомагають виявити відбитки пальців.

Президент США Барак Обама вручає Національну медаль за технології та інновації винахіднику Гаррі Куверу, 17 листопада 2010 року.

Getty Images / «Бабель»

Бонус: іграшкова пружинка Slinky

У 1943 році інженер-механік Річард Джеймс намагався створити механізм для стабілізації чутливих приладів на кораблях під час шторму. Він багато експериментував із різними пружинами, і якось одна довга гвинтова пружина випала в нього з рук і зробила кілька «кроків».

Інженер може б і не звернув на це увагу, якби не його дружина Бетті. Вона запропонувала зробити з пружини іграшку. Наступні два роки подружжя витратило на її розробку. Вони випробували сотні різних дротів у пошуку найкращої комбінації напруги та еластичності, щоб іграшка змогла «ходити». Фінальний прототип був зі шведської синьо-чорної сталі та складався з 98 витків 6,35 сантиметра заввишки. Саме Бетті вигадала назву для нового винаходу Slinky — витончений.

Іграшка Slinky з оригінальною упаковкою 1940-х років.

Getty Images / «Бабель»

Новинку вартістю один долар презентували під Різдво 1945 року в одній із крамничок у Філадельфії. Бетті так переживала, що спочатку навіть попросила подругу купити одну іграшку, щоб привернути увагу інших покупців. Та побоювання були марними. Трохи більше ніж за годину Джеймси продали всі 400 екземплярів, що в них були.

Хлопчик спостерігає, як іграшкова пружинка Slinky «спускається» сходами, 1946 рік.
Хлопчик тримає в руках іграшкову пружинку Slinky, 1946 рік.

Хлопчик спостерігає, як іграшкова пружинка Slinky «спускається» сходами, 1946 рік. Хлопчик тримає в руках іграшкову пружинку Slinky, 1946 рік.

Getty Images / «Бабель»

Тоді Річард і Бетті заснували фірму James Industries зі стартовим капіталом $500 і запустили слінки в масове виробництво. У 1960-х Річард покинув дружину і відійшов від справ. Тож фірмою почала опікуватись виключно Бетті Джеймс. Вона розширила лінійку — з’явились Slinky Jr для маленьких дітей; Slinky з пластику; Neon Slinky, що світиться в темряві; собака з корпусом із пружини Slinky Dog та окуляри з очима на пружинах Crazy Eyes.

Slinky Dog у парку розваг у Гонконгу, 26 липня 2019 року.

Getty Images / «Бабель»

У 2000 році Slinky внесли до американської Національної зали слави іграшок. На сьогодні у світі продали понад 250 мільйонів таких забавок. Утім, Slinky використовували не лише як іграшку. Під час війни у В’єтнамі вона заміняла радіоантену. Ці пружинки побували і в космосі, де брали участь в експериментах NASA з вивчення нульової гравітації.

Різнокольорові пластикові Slinky в магазині іграшок у Китаї, 12 травня 2021 року.

Getty Images / «Бабель»

Закликаємо зараз користуватися мікрохвильовками економно! А от на донатах «Бабелю» економити точно не варто: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: [email protected]