Іванівку захопили швидко, згадує голова громади Олена Швидка. У першій колоні нарахували 140 одиниць техніки, у другій ― близько 200. Уже потім місцеві перестали рахувати. Захопивши село, росіяни встановили комендантську годину, порядок якої постійно змінювався: то вулицями можна було пересуватися лише з 10:00 до 12:00, то з 08:00 до 10:00. У ті місця, де стояла російська техніка, не пускали нікого. Окупанти зазвичай розміщували її просто поряд із житловими будинками.
Один із житлових будинків Іванівки. Після обстрілів росіян від нього лишився лише фундамент. Хазяйка будинку в момент «прильоту» ховалась у підвалі місцевої школи.
Меморіал цивільних жертв війни / «Бабель»
Людей примушували чіплятти і на себе, і на ворота будинків спочатку білі, а потім червоні стрічки. Для чого це потрібно, не пояснювали, але якщо люди відмовлялися ― погрожували розстрілами. Окупанти виселяли місцевих із хат і самі заселялися туди, проводили обшуки та мародерили.
Олена Швидка каже, що офіційно цивільних жертв окупантів в Іванівці семеро. Один із них ― її дядько Ігор Зуйок, ветеран війни в Афганістані. Його вбили 9 березня.
Життя та смерть Ігоря Зуйка
Ігорю було 57 років, він народився в Іванівці. Тут він учився в школі, познайомився з дружиною Ольгою, виховував сина й доньку. Ольга Зуйок пригадує, що закохалася в Ігоря після випускного в школі, але серйозні стосунки почалися, коли він повернувся з Афганістану. Зуйка як солдата-строковика відправили на війну в складі автороти.
Меморіал цивільних жертв війни / «Бабель»
Ольга працювала вчителькою української мови. Ігор ― у місцевому колгоспі на КамАЗі, возив зерно. Потім працював у Чернігові ― був охоронцем в обленерго.
Ігор і Ольга Зуйки.
Меморіал цивільних жертв війни / «Бабель»
— Він був чудовим чоловіком та батьком, ― згадує Ольга. ― Я за ним ― як за камʼяною стіною було. Ігор умів усе: і їсти зварити, і щось полагодити, і дітей побавити.
Ігор добре знав, що таке війна. Однак про свій бойовий досвід майже не говорив, намагався жити мирним родинним життям. На початку 2022 року родичі поцікавилися в Ігоря, що він думає про можливість великої війни між росією та Україною. Той відбувся жартом, мовляв, це неможливо.
Меморіал цивільних жертв війни / «Бабель»
Уранці 24 лютого Ігор мав їхати на роботу до Чернігівського обленерго. Як завжди, прокинувся вдосвіта й тихенько, аби не розбудити дружину, збирався.
Ольгу розбудили російські обстріли.
— Що відбувається? ― спитала Ольга.
— Олю, напевно, війна почалась. Напевно, все, ― відповів Ігор.
Чоловік поїхав на роботу, Ольга лишилася вдома. Удень дзвонила йому та вмовляла забрати з Києва доньку з немовлям. Ігор переконував: Київ краще захищений і там буде безпечніше.
— Я таки змусила його, щоби ми поїхали й забрали дітей із Києва. Привезли доньку, місячну внучку, зятя, ― згадує Ольга. ― До нас у хату ще приїхала двоюрідна сестра з 13-літньою донькою. Мою маму забрали з іншої вулиці, 82 роки їй було… Будинок великий ― й отак усі разом, гурточком, вирішили пересидіти ці страшні часи.
Меморіал цивільних жертв війни / «Бабель»
Пʼятого березня окупанти зайшли в Іванівку. У районі вулиці, де мешкала родина Ольги та Ігоря, росіяни скупчили багато важкої техніки. Наступного дня зникли електроенергія та звʼязок. У великому будинку, який опалювався електричним котлом, не стало тепла. Родина вирішила перебратись до будинку Ольжиної мами ― він був хоч і меншим, але з газовим опаленням. На сусідню вулицю переходили пішки, взяли обмаль речей. Ігор, провівши родину, повернувся додому ― не хотів залишати будинок і господарство без нагляду.
Таким був будинок родини Зуйків до того, як його спалили окупанти.
Меморіал цивільних жертв війни / «Бабель»
— Привіз нам машиною ковдру, іще якісь речі. Я просила його з нами залишатись, але відмовився. Сказав, що вдома коти, собака, качки, кури, ― згадує Ольга. ― Памʼятаю, як сказав: «Ну, давай поцілуємося». А я йому: «Ні, давай будемо при наступній зустрічі цілуватися. Бережи себе».
Більше Ольга свого чоловіка не бачила.
Меморіал цивільних жертв війни / «Бабель»
Восьмого березня померла мама Олі. Девʼятого березня в будинок, де була вся родина, зайшли росіяни ― усіх вишикували на подвірʼї, перевіряли документи, запитували, скільки чоловіків тут є. Потім штовхнули зятя й сина Ольги до паркана, поставили біля воріт та почали погрожувати розстрілом. Ольга впала на коліна між родичами та чоловіком із автоматом, казала: «Вбивайте мене першу». Пояснювала, що в хаті немовля, що в домі покійниця, яку треба поховати. Аж допоки хтось із росіян не сказав: «Пошлите отсюда». Везти померлу на кладовище та виходити за межі двору заборонили.
— Наступного дня десь о шостій ранку прибігає до мене колишній учень і каже: «Ольго Михайлівно, у вас більше немає нічого!» ― каже Ольга. ― Ми із сином побігли додому, а там ― згарище, руїни. Дім спалили напередодні. Син бігав, шукав тата… Але я розуміла, що мого Ігоря немає, тому що він прийшов би, прибіг би, якби вижив. Поряд ще стояв російський солдат, каже: «К вам прилетел снаряд. Ваши же обстреляли».
Меморіал цивільних жертв війни / «Бабель»
Жінка розуміла, що це неправда, адже ніде не було вирви від снаряду, лише згарище. Ольга розпитувала в окупанта, що насправді сталося з чоловіком. Той байдуже відповів: «Мы его видели утром. Наверное, не успел выскочить из дома». Потім жінку із сином прогнали. Ані пошукати чоловіка, ані розібрати завали не дозволили. Єдине, що змогли ― забрати з дому кота й собаку.
— Ніколи в житті не бачила, щоб тварини так плакали. Сльози текли що в кота, що в собаки. Плакали, як люди.
За десять днів її син із зятем і племінником зважилися піти шукати останки Ігоря. Вони розповідали, що обгорілі частини тіла були розкидані на руїнах однієї з кімнат.
Меморіал цивільних жертв війни / «Бабель»
— Принесли мені його у валізі з-під баяна. Ігор, коли ще був школярем, ходив у музичну школу. Так цей баян і залишився на памʼять. Він трошки щось грав для дітей, коли вони були маленькими, а так не дуже його брав у руки, ― плаче Ольга. ― У тій валізці ми його й поховали. Там, у садку в нас. І маму там поховали, і чоловіка.
Як загинув Ігор?
Окупанти пішли з села 30 березня. Коли виводили свою техніку, під загрозою розстрілу заборонили людям виходити з домівок. А 31 березня в Іванівку зайшли українські військові. Тоді ж Ольга та її діти змогли перепоховати всіх своїх рідних.
Сусіди розповідали, що бачили, як 9 березня два російських солдата заводили Ігоря під дулом автомата в будинок, а потім дім підпалили. За однією з версій, росіяни відкрили в будинку газ та кинули всередину гранату. Імовірно, Ігоря на момент підпалу вже застрелили ― у кімнаті, де були його останки, знайшли кілька автоматних гільз.
Згорілий будинок родини Зуйків.
Меморіал цивільних жертв війни / «Бабель»
Юлія ― колишня учениця Ольги ― розповідає, що під час одного з обшуків у їхньому будинку питала в російських солдат, що сталося в оселі вчительки. Він відповів: «Все были эвакуированы, а отец… Не надо было сдавать позиции».
Інший сусід по вулиці розповідав Ользі, що перед самим відступом один із окупантів, дагестанець, підійшов до нього і сказав: «Я тебе должен рассказать: там два наших отморозка убили дедушку-«афганца», я не успел его спасти».
Перші місяці після трагедії Ольга була з дітьми. Спочатку кілька тижнів у Європі, потім у Києві. Однак ближче до осені повернулася до Іванівки. Живе в батьківській хаті, мріє відбудувати знищений окупантами дім ― щоби зберегти памʼять про свого чоловіка. Каже, Ігор дуже його доглядав і завжди пишався, що вони змогли його таким збудувати.
Кожен може долучитися до збору імен загиблих у війні росії проти України. Щоб повідомити дані про втрати України, заповнюйте форми: для загиблих військових і цивільних жертв. А допомогти «Бабелю» розповідати ці історії можна ось так: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: [email protected].