Росіяни остаточно окупували Бучу 5 березня. Вони заїхали в мікрорайон Склозаводський, що на краю міста, і взяли під контроль вулицю Яблунську. Вона проходить крізь усю Бучу, це одна з найдовших вулиць міста. Саме тут окупанти розстріляли десятки цивільних людей. Один з них ― Дмитро Шкіренков. Його тіло, як і тіла ще трьох чоловіків (одне з них не потрапило в кадр), знайшли на Яблунській одразу після звільнення Бучі. Дмитро Шкіренков на фото ― посередині.
Фото з місця трагедії.
Архів дружини Марти / «Бабель»
Дмитру Шкіренкову було 38 років, він родом із Молдови. Десять років тому разом зі своєю дружиною Мартою Кірмічі та сином Сергієм переїхав до України, мав посвідку на проживання, жив у селі Сиволож на Чернігівщині. Працював будівельником і часто їздив у відрядження в Київську область ― зокрема в Бучу, Ірпінь, Гостомель. У чергове відрядження в Бучу Дмитро поїхав 16 лютого. Там його і застав початок повномасштабної війни. Марта із сином були в той час вдома, у селі Сиволож.
Допоки у Дмитра був звʼязок, він телефонував дружині щодня. Першого березня звʼязався через месенджер: показував, що відбувається навколо, жінка чула крики, постріли та вибухи. Виїхати з Бучі Дмитро не зміг. А з перших днів березня в місті зник нормальний звʼязок. Іноді, коли Дмитру вдавалось його зловити, він розповідав дружині, що разом з іншими сидить у підвалі, що немає води, що коли була можливість, разом із хлопцями розносив воду та дрова пенсіонерам.
На фото Дмитро. Дмитро із дружиною.
Архів дружини Марти / «Бабель»
Востаннє на звʼязок Дмитро вийшов 16 березня. Розмова з Мартою тривала близько 30 секунд.
— Він зателефонував о пʼятій ранку і прокричав: «Сонечко, я живий!» ― згадує Марта. ― Він зробив це таким дивним тоном… Я питала, що сталося, а Діма відповів, що просто любить мене і сина, щоб я берегла нашого хлопчика. А потім звʼязок обірвався.
Коли Бучу звільнили, Марта бачила фото трьох розстріляних чоловіків, але оскільки не вдивлялася в нього, то не впізнала Дмитра. Наступного дня їй зателефонував товариш і сказав: «Тримайся, Діми більше немає». Очевидці потім розказали, що 18 березня Дмитро разом з іншими людьми сидів у підвалі. Коли навколо трохи стихло, чоловіки вийшли на вулицю покурити. Потім пішли перевдягнутися до вагончика на будмайданчику. Хтось сказав росіянам, куди вони пішли. Окупанти зі зброєю попрямували до вагончика. Спершу чоловіків катували там, а згодом вивели та розстріляли.
— Я знайшла телеграм-канали, де публікували фото загиблих у Бучі. Передивилася майже 90 фотографій. Думала, може, помилка, може, Діма не загинув, а хтось щось наплутав, ― каже Марта. ― Але десь 9—10 квітня на одному знімку я впізнала його. Дізналась, що тіло мого чоловіка потрапило до Вишгорода. Тож я разом із сином поїхала туди. Тоді я ще не знала, що всі тіла зберігають просто в чорних пакетах у машині.
Марта опізнала Дмитра, його поховали 13 квітня на кладовищі в селі Сиволож.
У Марти ― перша група інвалідності. Дмитро, каже вона, завжди був для неї опорою. Порався на городі, займався побутовими справами, запасав дрова. Марта називає його людиною-сонцем. І каже, що була з ним дуже щасливою.
— Відчуття, що відірвали шматок мене. Часом біль зростає: я кричу і плачу, а потім заспокоююсь, ― каже Марта. ― Живу заради дитини. Коли ми із сином дізналися, що Дмитра вбили ці виродки, то найбільшу підтримку я отримала саме від сина, який завжди був поруч.
Дмитро із сином Сергієм. Син Сергій.
Архів дружини Марти / «Бабель»
— Тато був дуже розуміючий, завжди давав якусь пораду. Знаєте, часом буває, що батьки можуть ременя дати, а він ― ніколи, ― згадує 13-річний син Дмитра Сергій. ― Ми з ним часто їздили на риболовлю, мені це подобалось. А тепер, без батька, якось не хочеться рибалити.
Дмитро з дружиною.
Архів дружини Марти / «Бабель»
Напередодні повномасштабного вторгнення Марта разом із чоловіком поїхали у справах до Чернігова, і так склалось, що їм довелося йти за похоронною процесією:
— Діма тоді сказав: «Знаєш, Мартусь, для нас це звичайний день. І тільки для тих людей, які втратили, він найжахливіший». Я тоді якось не надала значення цим словам, а тепер згадала і розумію ― це тільки наше горе. Щодня в Україні у людей стається своє особисте горе, яке іншим не зрозуміти.
Кожен може долучитися до збору імен загиблих у війні росії проти України. Щоб повідомити дані про втрати України, заповнюйте форми: для загиблих військових і цивільних жертв. А допомогти «Бабелю» розповідати ці історії можна ось так: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: [email protected].