«Чому ми не бомбимо Ростов?» Росіяни обстріляли ракетами дамбу на Інгульці, і в місті почався потоп. Як жителі Кривого Рогу ловили на дорозі щук і боролися з наслідками руйнування дамби — репортаж

Автор:
Стас Козлюк
Редактор:
Тетяна Логвиненко
Дата:
«Чому ми не бомбимо Ростов?» Росіяни обстріляли ракетами дамбу на Інгульці, і в місті почався потоп. Як жителі Кривого Рогу ловили на дорозі щук і боролися з наслідками руйнування дамби — репортаж

Стас Козлюк / «Бабель»

Кривий Ріг — одне з ключових міст у цій війні. Його окупація відкрила б росіянам шлях углиб країни: до Дніпра та Кропивницького. У перші тижні окупанти намагалися підібратися поближче. Наприклад, на початку березня українська армія розбила колону російської техніки, яка рухалася з Баштанки у Миколаївській області в бік Кривого Рогу. За різною інформацією в ній було від 200 до 800 одиниць техніки. Згодом лінію фронту вдалося стабілізувати, і війна зупинилася приблизно за 50 кілометрів від межі міста. Потім росіяни почали активніше обстрілювати Кривий Ріг ракетами. Так само, як Миколаїв, Запоріжжя чи Бахмут. Але одними з найнебезпечніших стали обстріли 14—16 вересня: тоді окупанти намагалися знищити дамбу на річці Інгулець. За інформацією голови військової адміністрації міста Олександра Вілкула, упродовж трьох днів росія випустила по греблі 13 ракет: «Іскандери», X та «Кинджали». Аналітики Інституту вивчення війни припускали, що так росіяни намагалися зупинити український контрнаступ на півдні України: раптовий підйом води нібито мав знищити понтонні переправи, поставлені військовими на Інгульці. Щоправда, якби окупантам вдалося реалізувати цей план, то постраждали б щонайменше 150 тисяч жителів Кривого Рогу. А кілька районів міста опинилися б під водою. Репортер «Бабеля» поїхав на Криворіжжя за кілька днів після обстрілів дамби й подивився, як місто і його жителі оговтуються від російських ударів.

Інгулець червоний

Вулиця Йорданська. Невеличкий двоповерховий багатоквартирний будинок, збудований, як із гордістю розказують місцеві, полоненими німцями після Другої світової. Старий тісний підвал. Спуститися сюди без високих гумових чобіт неможливо: через кілька днів після обстрілу дамби на Інгульці, вода досі затоплює льохи й погреби. Нині вона піднялася вище кісточок і повільно прибуває. З-під стелі по стінах розтікається тьмяне жовте світло, у кутку гучно дирчить насос. У кімнатах плавають речі місцевих — здебільшого скляні банки. За кілька хвилин починає забивати памороки: чи то від запаху прілих стін, чи від випарів пального, чи від тісноти. А може, від усього разом.

Стас Козлюк / «Бабель»

На вулиці легшає. За кілька метрів від входу стоїть пожежне авто. Навколо зібралася група рятувальників — вони відкачують воду. Чоловіки п’ють чай, сміються й раз у раз ходять перевіряти насос. Роблю кілька фото. Це помічає один із пожежників: зростом трохи вищий від середнього, з поголеною головою. На вигляд йому близько 40, імені не називає.

— Ви нас тільки не фотографуйте, будь ласка. А то люди скажуть, що ми знов не займаємося своєю роботою, — розказує пожежник. — Хоча яка зараз тут може бути робота? Поставили насос, кинули рукав, кинули інший рукав у підвал, увімкнули. Дивимось, як воно воду відкачує. Закінчили з одним підвалом — переїхали в інший. І так цілий день. Позавчора, приміром, ми так до восьмої вечора працювали.

Стас Козлюк / «Бабель»

Неподалік пожежного авто, на лаві над річкою, сидять двоє пенсіонерок із песиком. Вони уважно спостерігають за роботою рятувальників. Цікавимося, як пережили обстріли дамби та чи виїжджали після того, як прийшла велика вода.

— Звісно, воно страшно було. Здається, 15 вересня, десь під вечір. Вибухи дуже добре чули. А через якийсь час вода в Інгульці почала підійматися. Вулицю затопило, вода в будинках стояла біля порогів квартир першого поверху, — розповідає одна з жінок. Представляється Тамарою, імені подруги не називає.

— Дехто в нас виїжджав того вечора, так. З речами, з тваринами тікали. Рятувальники їх на човнах вивозили туди, де вище, куди вода не дісталася ще. Я не виїжджала, єдине, мене рятувальники з песиком вивезли погуляти. Ну, самі розумієте, собачці треба в туалет сходити, а вона ні в квартирі, ні в будинку не могла… — подруга Тамари, ніяковіє.

— Тут таке творилося, — додає Тамара, — сусід на човні по вулиці плавав. Людям допомагав. А ще рибу ловили прямо на дорозі, де машини їздять. Казали, що тут щука була. І раки теж. А вода швидко зійшла, наступного дня знов дорогу було видно. Це, кажуть, тому що десь нижче дамби підірвали.

Стас Козлюк / «Бабель»

Подруга Тамари йде гуляти з песиком, ми ж лишаємося на лаві. Старенька довго розповідає нам історію сім’ї: як воював її дід, як батько переживав за білогвардійців, як у часи Сталіна на нього написали донос, як вони зустріли Другу світову й опинилися в евакуації. Потім родина кілька разів переїздила. Врешті жінка зупинилася в одному з містечок на річці Амур, там народила дітей. Пережила повінь. А вже в більш поважному віці повернулася до України, у Кривий Ріг. Тут і застала початок повномасштабного російського вторгнення.

— Я не розумію, навіщо росіянам усе це. Мирно ж жили собі. А тепер вони нас бомблять, про фашизм якийсь розказують. У мене тільки одне питання: чому ми не бомбимо Ростов? Чи ще якісь їхні міста? Чому ми, мирні люди, страждаємо, а росіяни — ні? Моя б воля, я б по кількох містах ракетами вдарила, аби ці росіяни відчули… — злиться Тамара.

Питаємо її, чи бачила вона нацистів у Кривому Розі. Чи фашистів. Жінка сміється.

— Та які? Це хіба що росіяни. Хоча з іншого боку, я не розумію, навіщо оце з пам’ятниками воюють. Це ж історія. І вулиці перейменовують. На Бандеру. Знаєте, мені знайома розказувала, що бачила, як після Великої Вітчизняної на Західну Україну поїхала одна молода вчителька російської. Так знаєте, що з нею зробили? Прив’язали до двох берізок, — вона стишує голос, здається, от-от заплаче.

Намагаюся пояснити, що до таких історій треба ставитися обережно. Втім, жінка про щось замислилася й не чує репліки про схожість російської та радянської пропаганди. Зрештою вона прощається та прямує пити каву з подружками. Ми ж шукаємо наступний будинок, із підвалів якого викачують воду. Знаходимо наших пожежників за кількасот метрів. Вони вмостилися просто на березі, гріються на вечірньому сонечку. Поруч із пожежного рукава виливається брудна вода. Один із рятувальників, з бритою головою, пішов ловити рибу з причалу.

Стас Козлюк / «Бабель»

Неподалік пожежного авто місцеві розчищають мул і землю, що нанесла вода з Інгульця. Щойно один з чоловіків помічає фотоапарат — голосно кричить, аби його не знімали. Намагаємося поговорити з кимось із місцевих. Погоджується жінка близько 40 років у червоній куртці, Олена. Каже, що момент прильоту ракети дуже добре чула.

— Це було під вечір, може, десь 17-та година. Я саме з роботи мала виходити. Вибух був сильний, вікна дрижали. Може, за пів години я приїхала додому. А ще десь за годину почала прибувати вода. І це дуже швидко відбувалося, як у якомусь фільмі жахів. Спочатку Інгулець вийшов з берегів, потім почав заливати дорогу, потім тротуари, а потім уже вода стояла в під’їздах, — тихо розповідає Олена.

Стас Козлюк / «Бабель»

Каже, того дня багато людей з її вулиці виїхали вглиб міста: хто до знайомих, хто до родичів, аби подалі від річки. Вона ж лишилася, бо живе на другому поверсі.

— У нас тут на вулиці рибу ловили. А коли вода зійшла, то по дворах ми раків збирали. Не брешу. Мені, правда, гараж затопило. Інструменти попсувало. І я така не одна. У декого взагалі авто попливли. В сенсі, двигуни позаливало. Але я не хотіла виїжджати. Ані після початку війни, ані після того, як у дамбу ракетою поцілили. Це моя країна і моє місто. Я такого задоволення росіянам не подарую. Знаєте, я ж жила в росії якийсь час. І коли про росіян розповідала в себе на роботі — мені не вірили, — з уїдливим сарказмом у голосі говорить жінка.

Разом із сім’єю вона тривалий час жила в росії, ходила там у школу. Вже в підлітковому віці повернулася до України. Спостереження в Олени не на користь «братів».

— У школі було дуже важко. Чим росіяни відрізняються? М-м-м, діти в школі були дуже злі. Те, що нині називається «булити». Ви вибачте, якщо я буду помилки робити, я українською ще не дуже добре говорю, — раптом схоплюється Олена. — Так от, діти злі. Там не можна було виділятися, відрізнятися. Якщо раптом ти не такий, як всі — тебе намагалися принизити. Тягнули на дно. Вимагали, аби ти був такий, як всі.

Українці, за її спостереженнями, більше намагаються допомагати одне одному й підтримувати. Навіть якщо вони між собою не знайомі. Навіть якщо це відбувається в місті, на яке падають ракети.

— Тому я коли вернулася, сказала, що ніколи в житті більше. Ноги моєї в росії не буде. В тому болоті. Думаю, частина українців зараз це зрозуміла. І я навіть не уявляю, як хтось досі тут може чекати на «русскій мір». Ані росія, ані росіяни нам тут не потрібні. Хай забираються.

Олена вибачається. Каже, мусить бігти до свого гаража — далі наводити лад після потопу.

Вечоріє. Рятувальники витягають з підвалу насос, вантажать його у своє авто. Чоловік із поголеною головою йде мити від мулу пожежні рукави. Він рвучко закидає їх у воду з пірсу, де годину тому намагався рибалити. Вечоріє. Повз нас несе червоні води Інгулець. На протилежному березі сидять рибалки. Здається, колір води їх абсолютно не бентежить.

Стас Козлюк / «Бабель»

Інгулець жовтий

Вночі місто затихає — комендантська година. Але близько опівночі вулицями розноситься гуркіт: це навантажені кар’єрні самоскиди прямують засипати й укріплювати дамбу. На ранок їдемо нижче за течією, подивитися на наслідки потопу в інших районах міста.

Приватний сектор на перший погляд майже не постраждав. Тут немає ані пожежних авто, які викачують воду з підвалів, ані замулених доріг, на парканах майже не видно слідів води. Хіба біля самого берега: тут бетонна огорожа чомусь тріснула і впала на землю. Йдемо повз імпровізовану парковку — там свої авто лишають рибалки — до найвіддаленішого будинку. У воротах якраз стоїть чоловік середнього зросту в спортивному костюмі. Представляється Віталієм.

Стас Козлюк / «Бабель»

— Та, у мене вже були журналісти. Багато й різні. Але як хочете, то заходьте. Покажу вам, що вода наробила.

Посеред великого подвір’я на купу складені будівельні риштування, які власник будинку колись здавав в оренду. Видно, що частина з них через вологу розбухла. У автомобільній ямі (у Віталія своя автомайстерня) стоїть вода. Важко сказати, скільки днів: на поверхні з’явилася дивна цупка плівка, у якій плаває дрібне сміття — листя, пластик і часточки пилу. На задньому дворі кілька чоловіків, які працюють з Віталієм у майстерні, намагаються врятувати верстат після потопу. Кажуть, злили з нього понад літр води, змастили маслом, перевірили електропроводку.

— Ми тут рульові колонки виточуємо. Фактично, цей верстат нас годує. Я боявся, що він потоне, але, на щастя, вода не піднялася аж так високо, — говорить Віталій.

Заходимо в дім. У ніздрі б’є сильний запах мокрого вапна. По кімнатах сушаться речі: крісла, дивани, білизна, техніка. То тут, то там можна знайти старі, ще чорно-білі фотографії й чашки.

Стас Козлюк / «Бабель»

— Коли вода почала підійматися, я вдома був. Спочатку вивіз маму до знайомих на квартиру, а потім вернувся й почав рятувати речі, які міг. Знаєте, вже думав, що життя доведеться спочатку починати. Тому схопив документи, зміну білизни, якісь речі. І костюм. Бо як ти в нове життя без костюма підеш? У мене мікроавтобус, він трохи вищий за інші машини. Тож я звідси виїжджав уже по воді. Пам’ятаю, що як по двору бігав, то вода хлюпала, — сміється чоловік.

Ми стоїмо в нього на кухні, яку не так давно ремонтували. Зараз на стінах розводи від води, а техніка навряд запрацює. Ані великий холодильник, ані плита, ані пральна машина. Тепер це просто брухт. Хто компенсуватиме ці втрати, Віталій поки не знає.

— До мене приходили якісь люди, від місцевої влади, описували збитки. Оце забув їм про пральну машину сказати. Але як вони будуть рахувати втрати, хто буде їх покривати — я не знаю. Не думаю, що місто на це має гроші. Можливо, якось через міжнародні суди це будуть робити. Але це роки й роки. А жити потрібно уже, — спокійно говорить Віталій.

Раптом він схоплюється, каже: «Забув!» — і виймає з шафи біля дверей полички. Виставляє сушитися на сонці. Майже одразу під ними утворюються калюжі води. Із заднього двору чути ревіння верстата: його саме перевіряють. Костянтин, один із колег Віталія, перебирає інструменти поруч. Каже, коли прийшла вода, він саме був на роботі, у гаражі.

— Ми взялися інструменти рятувати. Але вже й не згадаю, як це було. У мене в гаражі було дуже багато різного інструменту. Частину водою залило, але, на щастя, нічого не заіржавіло, все робоче. Я його поки відмивав, усе дивувався — як же тих ключів і викруток у мене багато, — сміється Костянтин.

Заводить нас у гараж. Тут, як і в будинку, в повітрі висить запах прілого вапна. Інструмент, про який чоловік згадував, акуратно розкладений на столах — сушиться. У сусідньому приміщенні ще одна яма для авто. Затоплена.

— Знаєш, ми вже навіть пожежників не викликаємо. Ну бо навіщо людей смикати постійно? Вони відкачають воду, а наступного дня вона знову піднялася. То Віталік купив маленький насос Kärcher, ми його закидаємо в ті ями, і він воду викачує. Так би мовити, своїми силами можем впоратися, — каже Костянтин.

Приходить Віталій з насосом. Чоловіки примотують поплавок від нього до граблів, кладуть їх впоперек ями й опускають апарат на дно. За кілька секунд він вмикається, зі шлангу, виведеного до річки, починає литися вода. Віталій пояснює: поплавок треба до чогось примотувати, бо через сміття в ямі та різну глибину (автомобільна яма в різних кінцях має різну глибину) він не завжди нормально тримається на поверхні. Щойно він занурюється під воду — насос перестає працювати.

Стас Козлюк / «Бабель»

Поки у Віталія працює насос, ідемо до сусіднього будинку. Той постраждав не менше: на воротах і паркані сушаться килими, у дворі розкладені подушки й розставлені меблі (здебільшого дивани). Гараж відчинений навстіж, на задньому дворі лежить підгнила картопля й стоять відра з металевими запчастинами невідомого призначення. У дворі Олександр, на вигляд йому за 50 років. В око впадає сиве коротке волосся. Говорить рвучко й часом роздратовано.

— Я не хочу сюди вертатися. Не хочу. Я хочу жити у квартирі. Це якщо чесно. Бо мій будинок і так уже ледь дихав, а цей потоп його просто добив. Вам якщо цікаво — заходьте, все покажу.

Заходимо в стару хату, яка донедавна правила за літню кухню. Нас супроводжує повсюдний запах прілого вапна. Стіни тут пішли тріщинами. Частина штукатурки обвалилася зі стелі. Здається, ще трохи, і будівля завалиться всередину.

Стас Козлюк / «Бабель»

— Я не знаю, що з цим можна робити. І чи треба. Цей будинок старий, був за літню кухню. А той, у якому я живу, не кращий насправді. Просто більший. Його колись батьки купили. Їм їхній дід помагав. Так його жаба задавила дати на кілька тисяч рублів більше, аби купити хату не на березі та в кращому стані: ця коштувала 11 тисяч, а треба було заплатити 13. У результаті з нею самі проблеми. Наприклад, коли вікна ставили, то виявилося, що рами під них усі криві. Бо з одного боку вікно більше, а з іншого — менше. А після потопу як його ремонтувати, взагалі не знаю. Грошей нема. Взяти їх ніде.

Під час розмови Олександр активно жестикулює. У голосі з’являються злі нотки, коли він говорить про діда. Коли виходимо на вулицю — чоловік показує на гору картоплі, розкладеної на сонці.

— Оце в мене картопля на зиму була. Тепер не знаю, скільки її вийде врятувати. Бачите, погнила. Щось, може, на сонці просушиться. Вона в погребі була, її водою залило. І не лише картоплю. Там багато чого потонуло. Частина консервації теж. Тільки кришки над водою видно. І гараж залило. Оце був привід все перебрати, — Олександр погойдує рукою відро з металевими запчастинами. — Воно ж як: ти його збираєш, збираєш, думаєш, що колись воно знадобиться. А в результаті цей мотлох лежить у тебе роками. Оце після потопу хоч перебрав сміття, частину викину, місця більше стане.

Стас Козлюк / «Бабель»

Чоловік проводжає нас до воріт. За ними спиняється, спирається на капот жовтого мікроавтобуса. Розказує, як до нього намагалася прийти комісія й описати збитки, але він їх прогнав.

— Вони потім до Віталіка пішли, сусіда мого. Питали його, чого я такий злий. А чого мені бути добрим? У мене все за водою пішло. Навіть квіти в городі, які я вирощував. Я не вірю, що ці збитки хтось компенсує. З радістю б продав будинок і десь у квартиру переїхав. Але як ти його тепер продаси?

За спинами в нас несе жовті води Інгулець. Тут так само по берегах сидять рибалки. На деревах уздовж річища висить різне сміття: старий очерет, пластикові пляшки, поліетиленові пакети — все, що вода несла за собою. Нині річка мілка, здається, її можна легко перейти. Колись віддалік від будинку Олександра була бетонна дамба, але коли росіяни обстріляли велику греблю вище за течією, наші сапери її підірвали, щоб спустити воду, яка прибувала. Як кажуть місцеві з навколишніх будинків — підривали дамбу кілька разів. Власне, через те декому й знесло бетонні паркани. Ми ж ідемо за течією ще нижче.

Стас Козлюк / «Бабель»

Інгулець гниє

Над Інгульцем розноситься гуркіт, рев і писк. Це техніка Південного гірничо-збагачувального комбінату (місцеві використовують російськомовну абревіатуру ЮГОК) розбирає сміття, яке загатило річку. На сотні й сотні метрів вгору за течією не видно води — лише чорний очерет і пластикове сміття. Причина проста: все, що Інгулець зібрав дорогою від пробитої дамби й до цієї точки, вперлося в понтонний міст у селищі Матрьонівка. Вивезти сміття намагаються за допомогою одного екскаватора й кількох вантажівок. На понтонному мосту зібралися з десяток місцевих і уважно стежать за процесом. Дехто з них навіть встигає ловити рибу й хвалиться уловом на камеру.

Стас Козлюк / «Бабель»

Підходимо ближче до машин. Знайомимося з Вікторією — місцевою. На око їй близько 50, середнього зросту, чорнява, вогонь в очах. Жінка пояснює, що вона ботанік, 16 років працює із заповідними фондами й викладає в місцевому училищі. А після потопу їздить уздовж Інгульця, аби оцінити шкоду довкіллю, завдану росіянами.

— У мирний час річку двічі на рік промивали: у квітні й жовтні. Бо в Кривому Розі є шахти, підприємства. І щоб уникнути надмірної мінералізації, в Інгулець подавали воду з Дніпра. Цього ж року через війну цього не робили. Тому, підозрюю, мінералізація підвищена. Плюс нижче за течією, на Херсонщині, були зрошувальні системи, але не знаю, чи працюють вони зараз, — говорить Вікторія.

Тим часом екскаватор набирає ковшем очерет, закидає його в кузов вантажівки та везе сміття вузькою вулицею. Працівники ЮГОКу чекають на інше авто. У цей час вони закидають у річку якір, чіпляють його тросом до екскаватора й намагаються підтягнути гнилий очерет ближче до берега. Мотори натужно ревуть.

— Екологічна ситуація погіршилася, зрозуміло. Бо вода різко піднялася на 2—3 метри. Порушився рослинний покрив, позмивало очерети. Затопило городи. Навіть туалети в приватному секторі. Санітарно-захисна зона вся була залита. І уявіть, що все це змило в річку. Плюс звичайне побутове сміття і мертва риба. Я навіть не уявляю, яка ситуація нижче за течією, на окупованій території, — продовжує Вікторія.

По очерету, який загатив Інгулець, ходять працівники ЮГОКу. Десь серед цього сміття видно човен, у якому сидять ще кілька людей — вони підштовхують спресовані водою рослини, схожі радше на маленькі чорно-жовті острівці, ближче до берега. Ще один чоловік стоїть на опорах понтонного мосту й намагається відпихати сміття граблями. Під’їжджає наступна вантажівка. Екскаватор знову починає загрібати чорний очерет. До реву моторів додається хлюпіт і дзюрчання води.

Стас Козлюк / «Бабель»

— Зараз головне — прибрати це сміття, аби річка відновилася. Бо вона мілка. І якщо лишити тут органіку, вона почне гнити. Тоді Інгулець у цьому місці перетвориться на болото. А тут живуть черепахи, раки, крижні, чайки, крячки, ондатри. Навіть є риба-голка. Це типово для прісноводної річки. Однак якщо вона загниє, це все може зникнути, — Вікторія бере до рук телефон і йде фотографувати прибирання.

Працівник ЮГОКу вилазить на міст, обережно кладе граблі біля себе, спирається на поруччя й дивиться на роботу екскаваторника. Каже, що вони вже прибрали близько двох третіх сміття, яке нанесло потопом. Поки говоримо, до нас підходить подруга Вікторії, Ольга. Нині пенсіонерка, колись викладачка місцевого університету, геолог. Разом із Вікторією вона вже кілька днів їздить уздовж Інгульця.

— Головне, що прорив на дамбі вчасно ліквідували. Як я знаю, діру засипали породою з кар’єрів, а це здебільшого гематити. Тобто порода, яка окислюється. Відповідно, вода стала червоного кольору, можливо, ви це бачили. З часом цей дрібний пил осів, річка поступово очищується і міняє колір з червоного, рудого на жовтий. Але, звісно, найбільша небезпека — то мертва органіка. Через це можуть сильно постраждати земноводні, які у нас водяться, — тихо пояснює Ольга.

Враз техніка стихає. На годиннику майже третя дня. Працівники ЮГОКу кажуть, що на сьогодні їхня робота завершена, продовжать завтра. Ми ж вертаємося на вулицю Йорданську, де працює чергова бригада пожежників. Рятувальники кажуть, що мають роботу кожного дня. Попри те, що Інгулець тут повернувся в береги, вода в підвалах щодоби підіймається на 15 сантиметрів. Віддалік від пожежників сидять комунальники — кілька жінок пенсійного й передпенсійного віку. Вони чекають на трактор, який має забирати з вулиці сміття й гілля дерев.

— Ви оце питання краще Світлані ставте, вона в нас переселенка, може багато цікавого розказати. Ми що, ми трактор чекаєм, тут у перший день після потопу не були, — сміються жінки.

Знайомимося зі Світланою. Їй близько 60, сама вона з Миколаївської області, із містечка Снігурівка. Нині працює в комунальних службах. Мовить лаконічно.

— А що розказувати? Чула, що одразу після потопу тут дуже багато сміття на вулиці зібралося. Сама зі Снігурівки, виїжджала з окупації. Ну, як виїжджала. Йшла пішки. На дорозі мене якась машина підібрала, так доїхала до наших військових. А вже вони мене привезли до Кривого Рогу. Тут уже кілька місяців. Дали кімнату в гуртожитку, оце влаштувалася на роботу. Якось живу. Але після обстрілів дамби навіть не знаю, можливо, далі поїду, у більш безпечні міста. Дуже страшно. Дуже, — каже Світлана.

Стас Козлюк / «Бабель»

Повз нас ідуть кілька рибалок. Питаємо, як в Інгульці з рибою.

— Та тут щук на дорозі ловили! Але ви нас не фотографуйте, ми просто військові, оце у відпустці зараз. І, якщо чесно, місцевим треба руки повідбивати. Кажеш їм, пояснюєш: не фотографуйте результати «прильотів», не викладайте в інтернет. Ні, стоїть натовп ідіотів і знімає на телефони. Я навіть не знаю, що з цим робити. Червоний колір річки? А що від того рибі буде? Вона нормальна, хіба зябра пилом позабиває, — чоловіки сміються і йдуть далі вулицею.

Вдалині починає вити сирена. У Кривому Розі оголошують чергову повітряну тривогу. На неї, втім, мало хто зважає: рибалки лишаються по берегах, комунальники чекають на свій трактор. Повз нас швидкими кроками проходить жінка з дівчинкою років семи. Мала помічає дитячий майданчик і поривається бігти до нього.

— Куди, не можна! Треба швидко бігти додому. Бомби падають.

Жінка з дитиною зникають у кінці вулиці. Тихо шумить жовтими водами Інгулець. Виє сирена.

Рятувальники допомагають місцевим впоратися з наслідками ворожих «прильотів». Ваші донати допомагають «Бабелю» розказувати про війну і перемогу. Підтримайте нас: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: [email protected]