1.
Про початок повномасштабного вторгнення я, як багато хто, дізналася з соцмереж. Не панікувала: з урахуванням заяви путіна про визнання «днр» та «лнр» в межах Донецької й Луганської областей та загострення ситуації по всій лінії розмежування було очевидно, що щось буде. У магазинах одразу вишикувалися черги: люди купували все. Я собі випросила вільних пів дня на роботі, пішла скупитися. Якби знала, що попереду три місяці виживання, купила б свічки та якісь консерви, а не просто кілограм фаршу й трохи овочів. Ніхто не знав, як воно буде, думали, постріляють десь на околицях, і все. А вийшло що вийшло.
Я намагалася жити, як і жила, бо працювала доглядальницею і не могла впадати в депресію. Є дідусь, який має проблеми зі здоровʼям. Я розуміла, що не можу сісти і почати нити, як усе погано. Жила як завжди, готувала дідусеві, ми з ним спілкувалися. Тобто спочатку для мене майже нічого не змінилось.
Я стривожилась, коли 1 березня одне за одним пропали світло, вода та опалення. Ще кілька днів був звʼязок, але й він зник. У нас з дідусем не було газової плитки, тільки електрична, тому я домовилася з сусідкою, що буду в неї готувати гаряче раз на день. Але протягом тижня зник і газ. Так само швидко скінчилися запаси їжі та питної води, магазини з аптеками не працювали. Люди брали продукти на відчинених складах та у розбитих магазинах. До окупації в них чергували наші військові і слідкували за порядком.
У такій ситуації складно десь щось шукати та готувати самотужки. Я обʼєдналася з сусідами: літньою жінкою та її дорослим сином. Дідусь не вставав з ліжка, тому ми втрьох шукали воду, їжу, дрова та папір, а потім я одна готувала на всю нашу компанію: на дідуся, сусідів і на себе.
Getty Images / «Бабель»
Найпростіше було з питною водою: її брали у міськводоканалі. Туди зазвичай ходила сусідка з сином. Але одного разу вони потрапили під обстріл і коли тікали, то сусідка впала і підвернула ногу. Після цього я ходила з її сином — і по їжу, і по дрова. Лише коли стало тепліше, сусідка до нас приєдналася.
Я почувалася наче в постапокаліпсисі, наче все, що колись існувало у місті, знищено. Від самого початку мені було некомфортно ходити по їжу у розбиті магазини — мучило сумління. Але я розуміла, що ніхто продуктів не принесе, що брати їх без оплати нормально саме у цей час — бо треба вижити. У якийсь момент я вирішила: якщо виживу, хочу про це все розповісти. Тому з 8 березня почала вести щоденник. Відтоді я наче раз за разом проживала День бабака: прокинулась вранці, привіталася з сусідами, розпалила багаття, поставила чайник, почаювала. Удень із сусідами зібрали дрова, вирішили, що готуватимемо, приготували, поїли, поспілкувалися, ввечері пішли спати. І так щодня.
2.
Десь у середині березня влучили у девʼятиповерхівку навпроти. Це була 9 чи 10 година ранку, ми з дідусем вже поснідали, я хотіла ще трохи полежати, бо не виспалась. Тільки повернулась на бік, як почула, що вилетіли вікна. Я не одразу зрозуміла, що сталося. Визирнула у вікно і побачила, що шість верхніх поверхів будинку ніби склалися: там просто діра.
Getty Images / «Бабель»
Просто на очах у будинку почалася пожежа: ті, хто міг вижити після вибуху, загинули в полумʼї. Коли місто вже було захоплене, завали цього будинку розбирали петербурзькі «надзвичайники». Вони знайшли два обгорілі тіла та зібрали мішок кісток, які розсипалися у руках.
До того як влучило в сусідній будинок, я трималася нормально: і психологічно, і фізично. Було зрозуміло, що у нас немає ані води, ані їжі, але десь це можна було дістати, кудись сходити... Та після вибуху я просто запанікувала.
Я злякалася, що наступного разу влучать у наш будинок і ми всі загинемо. Я не хотіла вмирати. Якби не дідусь, я би виїхала з Маріуполя, але не можна було покинути його самого. У нас на сьомому поверсі були вибиті шибки, тому я тепліше вкрила дідуся і разом із сусідами пішла ночувати в тамбурі четвертого поверху. Утім, нас випередили мешканці сусідніх квартир — довелось переміститись на сходовий майданчик. Наступну ніч ми спробували спати просто в підʼїзді. Десь годині о третій зрозуміли, що там дуже холодно: чим не вкривайся, не допомагає. Просто собачий холод! Повернулись на сьомий поверх до нас у тамбур. Там і ночували всі три місяці, бо у квартирі не було вікон. У сусідки у квартирі залишилася старенька матір — вона довго хворіла і врешті-решт померла. Ще добу її тіло лежало просто за стіною, поки сусідка не повернулась і не поховала матір у братній могилі.
Мешканці сусідньої девʼятиповерхівки, які вціліли після обстрілу, того ж дня переселилися до нашого підвалу. Кілька чоловіків, а також жінки і діти. Вже за кілька днів вони на чолі з чоловіком на імʼя Кирило, що жив неподалік у пʼятиповерхівці, почали зламувати квартири на нижніх поверхах і, як на мене, забирати не тільки найнеобхідніше — їжу, посуд, теплі речі, але й гроші, цінності, побутову техніку. Я насварила їх, та сусіди по тамбуру попросили сидіти тихо, аби мені не настукали по голові.
Конфлікт тривав недовго: за кілька днів Кирило та ще четверо мешканців підвалу загинули. Вони готували сніданок біля нашого підʼїзду, і у двір прилетів снаряд чи міна. Ті, хто був поруч і все бачив, сказали, що вона була осколкова і поклала всіх пʼятьох. Один чоловік, що був поблизу, залишився живий, але йому відірвало чотири пальці на правій руці… Я нічого не знала про цих людей, навіть їхніх імен. Чотирьох загиблих поховали у нашому дворі у братській могилі, а Кирила — біля пʼятиповерхівки, де він жив.
Getty Images / «Бабель»
3.
Було постійно холодно: і на вулиці, і у будинку. Я майже одразу сильно застудилася, а ліків не було, заздалегідь ми нічого не купували. Мені пощастило, бо я знайшла аптеку, де безкоштовно роздавали ліки. Власник розпорядився все роздати, аби не розікрали мародери. Там була фармацевтка, яка підібрала мені таблетки. Якби не це, то не знаю, як би я прожила, бо дуже важко щось робити із застудою.
Було страшно пересуватися містом. Неначе все поруч: і водоканал, і магазини, але під обстрілами здавалося, що це дуже далеко. Невдовзі російські військові зʼявилися в нашому дворі. У нас стояли три танки з літерою Z. Один на розі будинку, що згорів, і два біля нашого підʼїзду. Вони не стріляли, просто стояли. А ось четвертий, теж із літерою Z, який ми побачили біля ТРЦ «Браво», стріляв кудись вниз — у напрямку «Азовсталі».
Після початку активних бойових дій ми постійно намагалися знайти їжу. По продукти ходили у ТРЦ «Україна», де «Дзеркальний», і в «АТБ» біля водоканалу — тоді ще там слідкували за порядком українські військові. Коли брали їжу на складі на центральному ринку, там вже були військові з «днр» та росіяни. Одного разу ми отримали гуманітарку від якоїсь російської області. Для цього треба було підійти до ТРЦ «Дзеркальний», там записатися у чергу, вказати паспортні дані та чекати на свій номер, а номерів було десь 12 тисяч, або й більше. Врешті-решт ми отримали лише по одній банці згущеного молока, олії, тушонки та по пачці макаронів і якоїсь крупи. За день до цього отримували сусіди — дуже хороша гуманітарка була. Я і досі думаю, що ті, хто роздавали допомогу в місті, просто крали її.
Getty Images / «Бабель»
4.
Я вважаю, дуже погано вчинили рідні дідуся. Без попереджень, без пояснень вони виїхали до росії ще у березні. На їхнє прохання в травні до нас двічі або тричі приходили волонтери — фотографували дідуся, аби показати, що він живий. Наприкінці травня родичі приїхали та забрали його. У мене залишився дуже неприємний осад. Я, звісно, розумію, що війна, але це ж ваш родич. Вони навіть продуктів не привозили, нічого… На початку війни дали тільки по літровій банці рису і гречки та сказали: «Розтягуйте». Втім, якби вони його не забрали, то я б досі була в Маріуполі. Нарешті я змогла виїхати з рідного міста.
Тоді можна було виїхати тільки в бік росії. Я також проходила декілька етапів фільтрації, але це відбулося досить швидко, бо телефон у мене був розряджений, і його ніхто не передивлявся. Мене питали, чи маю родичів у ЗСУ, в «Азові», як я ставлюся до нацизму та спецоперації. Я відповідала так, аби на мене не звернули уваги. Там ніхто не відповідав те, що насправді думає, тому що всі все розуміли. І навіть чоловік, який розпитував, прекрасно розумів, що довкола всі брешуть. Я й досі не знаю, навіщо він ставив ці запитання. При мені ніхто нікого не зупиняв і не виводив — усі, з ким я їхала, спокійно пройшли фільтрацію. Врешті-решт я приїхала до Таганрогу. Не стала чекати на розподілення, поїхала далі, до родичів знайомої. Там трошки відпочила і виїхала у Європу.
Наразі у мене все добре, я дещо заспокоїлася та відпочила. Звісно ж, я дуже хочу повернутися додому, в рідний Маріуполь. Але зараз це неможливо, бо я хочу в український Маріуполь, а не в «деенерівський». І в Україну я хочу повернутися, але не знаю, як із цим — вийде чи ні.
Getty Images / «Бабель»
Ми розповідаємо ці історії, щоб памʼятати жертв і покарати злочинців. Підтримайте «Бабель»: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: [email protected].