Харківську травматологічну лікарню на Салтівці сім місяців обстрілюють окупанти. Лікарі продовжують рятувати людей — великий репортаж

Автор:
Оксана Расулова
Редактор:
Юліана Скібіцька
Дата:
Харківську травматологічну лікарню на Салтівці сім місяців обстрілюють окупанти. Лікарі продовжують рятувати людей — великий репортаж

Михайло Мельниченко / «Бабель»

Харків — місто, з якого почалася повномасштабна війна росії з Україною, перші вибухи там пролунали близько пʼятої ранку 24 лютого, майже одразу після звернення путіна про «спеціальну операцію». Відтоді місто та область щодня обстрілюють росіяни. Серед близько пʼяти тисяч зруйнованих будівель 53 медичні заклади. Один із них ― Харківська обласна клінічна травматологічна лікарня, що на Салтівці, у районі, найбільше постраждалому від обстрілів. Лікарня ані дня не зупиняла роботу, попри близькість боїв і удари по території та самому закладу. Як травматологія пережила пів року обстрілів та як завдяки лікарям, державі і волонтерам встояла медична система Харкова ― у репортажі Оксани Расулової для «Бабеля».

1

На перший погляд лікарня здається цілою, проте за кілька митей помічаєш надбиті стіни та закриті фанерою вибиті вікна. Ремонтувати це все наразі в Харкові немає сенсу.

― Все побито, все-все, ― говорить Олексій Хвисюк, лікар старшої категорії, підіймаючись сходами на третій поверх у своє відділення травматології та ортопедії. Найбільших руйнувань він не бачив, адже цілу весну провів на заході.

Олексій Хвисюк

Михайло Мельниченко / «Бабель»

На блакитних стінах уздовж коридору фотографії Харкова ― деякі з цих будівель у центрі міста вже знищили російські ракети. Отримуємо бахіли, і вже в них можна йти в хірургію на сьомому поверсі.

Раніше відремонтований і старий обстріляний фасад

Раніше відремонтований і старий обстріляний фасад

Михайло Мельниченко / «Бабель»

Олексій прийшов до лікарні в 1991 році. За тридцять літ бачив різне, але ніколи ― знищену операційну. У липні в його власну, під номером 5, влучив снаряд. Дірки в стелі та стінах залатали фанерою лише на початку вересня ― довго чекали на комісію від місцевої влади для оцінювання збитків і документації злочину росіян. Замість дверей ― прозора плівка. Передопераційну удар зовсім знищив, а от саму операційну пошкодило менше: повилітали вікна, розбиті стіни й обладнання.

Снаряд пройшов через восьмий і сьомий поверхи та застряг на шостому, у рентгенкабінеті. Рентген тут не працює з лютого ― згоріла одна деталь, а італійський завод-виробник відмовився передати її українським волонтерам, бо нібито не підтримує жодну зі сторін війни.

Зруйнована операційна № 5.

Зруйнована операційна № 5.

Михайло Мельниченко / «Бабель»

― Ось тут снаряд приземлився, ― показує на закут кімнати Ніна Оборіна, завідувачка терапевтичного відділення. ― Вибило двоє дверей і стіну, вікна немає. Арматура скрізь стирчала. Лінолеум розплавився, все в осколках було. Але ми два місяці майже не зачіпали нічого, чекали на комісію, а чому вона так довго ― не знаємо. Щоб офіційно вирішити, що робити, чекають сесію облради. А взагалі пощастило, що це була неділя, багато хто вдома був, а працівники не в кабінеті спали, а на першому поверсі.

Ніна показує відео руйнування влітку.

Михайло Мельниченко / «Бабель»

Спати в коридорах відділень і на першому поверсі для самої Ніни теж не було дивиною ― вона прожила в лікарні цілу весну. Три місяці в Харкові не ходив громадський транспорт, та й на авто їздити під обстрілами було небезпечно. Та говорити про це вона не хоче ― каже, має багато роботи.

Ніна Оборіна

Михайло Мельниченко / «Бабель»

2

Ту саму невеличку прямокутну непрацюючу деталь від рентгена показує 60-річний Ігор Денисов, рентген-лаборант. Він із лікарнею теж уже 30 років ― наглядає за роботою рентгенапаратів під час операцій і, єдиний у закладі, лагодить їх. Пів року його фактично єдиним маршрутом залишається стежка від дому, перед яким упав снаряд, до роботи, що теж під обстрілами.

― Я живу за пʼятнадцять хвилин від лікарні, ― розповідає він, коли ми сідаємо в кабінеті для розмови. ― Пʼятнадцять ― якщо йти, десять ― якщо бігти. Бігав.

Ігор каже, що підготовки до можливого вторгнення в лікарні не помітив.

Ігор Денисов

Михайло Мельниченко / «Бабель»

― Просто вибухи ― і купа поранених уже. З міста, з області, цивільних, військових. Чергували цілодобово, без графіків, бо що тут їх складати? З відділення одна людина відразу поїхала, а інша через місяць ― не витримала щоденних обстрілів. На територію лікарні чотири-пʼять разів прилетіло, а навколо ― постійно. Привозили і швидкі, і волонтери, і просто люди підбирали когось на дорозі. А вбитих скільки було, боже!.. Сім’я їхала в машині: чоловік поранений, дитина з подряпиною, матір убило. Коротше, всього вистачало.

Ігор показує фото й відео з вікон лікарні ― з усіх сторін на горизонті дим, чутно звуки «прильотів». У стінах лікарні було оманливе відчуття безпеки. Операцій не зупиняли ― вмикали генератор, інстинктивно присідали, стримували паніку й тремтіння тіла. Ігор до того ж боровся з тремором рук ― має цукровий діабет.

Дружина Ігоря ― старша медсестра, працює в поліклініці. Вона час від часу їздила на роботу з колегами або ж ходила пішки під обстрілами. Мусила виписувати рецепти хронічно хворим, допомагати з ліками.

Інші ж перевозили свої родини до лікарні. Ті жили в підвалі, але й допомагали ― носили воду, збирали скло після «прильотів», розвантажували гуманітарну допомогу та їжу від волонтерів. Деякі медики, вже без родин, але досі ночують у лікарні ― їхні домівки, наприклад на Північній Салтівці, неподалік, знищені.

Михайло Мельниченко / «Бабель»

Роботою Ігоря було забезпечити рентген під час операцій ― заліза в роздроблених кістках і порваних м’яких тканинах стало значно більше. Цифровий рентген працював, але коли зникало світло, тодішній слабкий генератор не тягнув комп’ютери. Для старого рентгена закінчувалася плівка, а коли зникала вода, проявити її було неможливо ― якось давали раду, міняючи по черзі рентгени. Коли не працювали комп’ютери, дані записували від руки на папері, щоб потім перенести їх у базу програми від НСЗУ ― звітувати ж треба. Зараз, упевнений Ігор, такої проблеми не буде ― в лікарні з’явився завдяки ВООЗ новий потужний генератор.

Михайло Мельниченко / «Бабель»

Нині роботи стало менше ― люди повиїжджали з Харкова, ЗСУ відкинули росіян від міста.

― Міномети були найбільша жесть ― їхні снаряди нічим не перехопити, бах-бах без кінця і краю. Кожен день, усе палало й горіло. Але, чесно кажучи, тиша ― це ще гірше, ніж обстріли. Тепер весь час насторожуєшся, чекаєш.

Про пережиті пів року Ігорю говорити складно. Руки починають тремтіти, тож деталей він уникає.

― Це все було і простіше, і страшніше, ніж я розповідаю. Зараз із чогось уже смішно: як лікарі вночі під ліжками в трусах ховалися від обстрілів. А тепер працювати потрібно, от і все. А почнеш думати ― то краще вже їхати звідси, бо важко. От ми самі собі й допомагаємо колективом ― поплакалися в жилетку та й годі.

На прощання Ігор розказує притчу Омара Хаяма про Смерть. Якось Смерть ходила по базару й шукала Ахмета. Йому передали друзі, що треба ховатися, і він втік в інше місто. Наступного дня Смерть знову шукає його, а друзі кажуть: «Його немає, що ти хотіла?». А Смерть відповідає: «Та хотіла сказати, що в мене з ним зустріч за 100 кілометрів звідси».

― Так що, розумієте, не втечеш, ― коротко додає Ігор.

Під час обстрілів він не ховався. У лікарні лишався, очікуючи кінця. Того, що сталося натомість, старається не згадувати.

3

Олександр Карпов, що зараз виконує обов’язки завідувача приймальним відділенням, розповідає більш охоче. У лікарні він теж іще з 90-х, а от нову посаду має з лютого ― тоді завідувач відділення лишився з родиною в Туреччині, а коли повернувшись, то не мав досвіду роботи в умовах бойових дій.

Олександр чергував у ніч з 23 на 24 лютого. Спершу не повірив, що справді почалося вторгнення, та потім до лікарні почали надходити поранені.

Олександр Карпов

Михайло Мельниченко / «Бабель»

― Коли росіяни стали за кілька кілометрів від нас під обʼїзною дорогою, почали привозити дуже багато і військових, і цивільних, ― розповідає він. ― Парамедики вивозили військових із червоної зони, лишали нам. Якось буквально приїхав БТР, і з нього висипали купою пів сотні «двохсотих» і «трьохсотих». Військові поїхали до бою, а ми лишилися їх сортувати.

Масових надходжень у лікарні раніше не було, та ще й із такими важкими травмами. Щодня у відділенні був лікар-координатор, який визначав, яка група забирає нового пацієнта. «Чорній» категорії ― померлим або в стані агонії ― одразу малювали хрестик, «червоних» везли на невідкладну операцію, «жовтим» надавали допомогу на першому поверсі, а «зеленим» просто давали заспокійливе і садили з ними санітарок для підтримки та спілкування. Часу на транспортування до інших закладів не було, тож у травматології стан стабілізували, нейрохірурги прибігали під обстрілами з сусідніх лікарень, і всі одночасно оперували травми, на яких спеціалізуються. Коли була можливість, швидка забирала стабілізованих поранених до спеціалізованих лікарень ― Олександр каже, що саме завдяки цьому померло значно менше пацієнтів, аніж могло. Цифру з етичних міркувань не називає.

Спершу в лікарні не вистачало ані обладнання, ані інструментів ― наприклад, звичайні лікарняні ножиці заледве розрізали цупку військову форму, турнікетів і оклюзійних пов’язок майже не було. Згодом це все почали привозити волонтери. Щоб захистити пацієнтів, ліжка перевезли в коридори, а до віконних рам шурупокрутами прикручували цупкі ковдри. Лікарі згадували курси роботи з мінно-вибуховими травмами, що проходили з 2014 року, хоч раніше й не користалися цими знаннями.

Михайло Мельниченко / «Бабель»

Незадовго до початку контрнаступу ЗСУ в Харківській області пацієнтів стало менше ― певно через те, що хто міг виїхати, вже поїхав. Проте Олександр знає, що зараз додасться роботи після деокупації: люди повертаються до замінованих міст і сіл або ж приїжджають зі звільнених територій до Харкова, щоб лікувати задавнені травми. Так, до лікарні в перший тиждень після деокупації перевели чотирьох пацієнтів з тамтешніх лікарень. Наразі швидкі туди ще не їздять, тож люди добираються самостійно.

З деякими пацієнтами, які були в лікарні протягом півріччя, Олександр досі підтримує зв’язок ― знає, що з їхніми травмами, де вони лікуються за кордоном, як живуть.

― Грубо кажучи, ми з ними стали однією великою сім’єю, ― говорить він.

На пам’ять про той час Олександр не лишив ані осколків, ані ще чогось матеріального. Каже, головне вже зберегли ― лікарню.

― Знаєте, що мене вразило? Люди, звичайні люди допомагали лікарні. Віддавали свої генератори, коли зникало світло, приносили їжу, воду, самі заряджали в нас телефони. Я вже не кажу про волонтерів або власників аптек, які безоплатно віддавали нам свої запаси. Ось це найцінніше в житті ― наша згуртованість.

Михайло Мельниченко / «Бабель»

4

― Але ж ні про який героїзм ми не говоримо, так? ― примруживши очі запитує директор лікарні Олександр Гавриков. Досі під його столом складений матрац, подушка і бронік, у кутку ― прапор України. У цьому ж кабінеті щоранку проводили нараду. ― Ми робили свою роботу, хоча я не вважаю це менш героїчним, ніж те, що відбувалося на «нулі». Але складно порівнювати. Зайвий героїзм дратує.

У лікарні, якою Олександр керує 11 років, він прожив 84 дні. З того часу не має жодної фотографії поранених, окрім знімка пацієнта з першого дня ― брудний військовий з простріленими ногами, якого підібрали на Окружній, виявився 20-річним росіянином. Його прооперували і віддали СБУ. Потім Олександр послухав його допит ― врятований казав, що «прийшов звільняти Харків».

Процеси прийому пацієнтів налагодили протягом першого тижня. За кілька тижнів до медиків приїхали «Лікарі без кордонів» і почали навчати працювати в умовах бойових дій ― попри скепсис персоналу, це виявилося корисним.

Олександр Гавриков

Михайло Мельниченко / «Бабель»

Спершу лікарів вистачало, та з часом деякі почали виїжджати, так само, як і технічний і молодший медперсонал. У лікарні працював персонал з інших закладів та волонтери, що відмовлялися йти в штат і отримувати зарплатню. Родичі хворих ставали санітарами. Ротація між відділеннями відбувалася постійно. За мирних умов такого не можна було уявити.

― Їхали ті, хто забезпечував життєдіяльність лікарні. Лікарня ― це ж не лише укольчики та операції. Лікарня ― це ще опалення, вода, каналізація, їжа для хворих і подібні речі, ― говорить Олександр. ― Були моменти, коли не знали, як далі, але ми справлялися. Наприклад, наша архіваріус прийшла в лікарню десь за тиждень до вторгнення, але лишилася і перекрила всі господарські питання ― хтось мусив тримати руку на пульсі і знати, що розбомбило, чого бракує, чи є вода.

Разом у підвалах жили лікарі, їхні родини, жінки з немовлятами, собаки, коти, два папужки і, попри заборону Олександра, люди із сусідніх будинків. Він не хотів нікого кидати в біді, проте мусив дбати передусім про лікарню. Тепер ті люди йому вдячні ― а він сміється, що нема за що, бо ж виганяв їх.

Складно було з їжею, тож виручали волонтери. Годували всіх, хто був у лікарні ― навіть папугу, якого Олександр не любив, але рятував задля сина. Коли привозили забагато харчів, роздавали сусідам.

― Ми намагалися якось урізноманітнити харчування. Пам’ятаю, яка була радість, коли мені вдалось купити лимонів і роздати людям, ― говорить Олександр. ― Купити червоної риби ― теж як свято. А потім знайшли мангали, і першого травня у дворі лікарні зробили шашлики. Ну а що? Ідеш лікарнею ― і запах їжі. Оладки хтось пече в реанімації. Я думаю: «Бляха-муха, у нас лікарня чи казна-що?». Але ж люди вдома не живуть, а це харчові радощі.

Михайло Мельниченко / «Бабель»

Волонтерів шукав кожен лікар, що мав зв’язки в інших регіонах і за кордоном. Не вся допомога була доречною ― іноді привозили протерміновані ліки або застаріле обладнання. Доводилося витрачати час на сортування. Проте більшість вантажів усе ж були надзвичайно важливими. Наприклад, знайомий лікар з Німеччини надіслав допомогу на 100 тисяч євро, яку спершу «загубили» в хабі на заході країни, проте все ж змогли повернути. Також допомагав фонд United help Ukraine.

― Був випадок, коли друг купив мікроавтобус для лікарні ― наш був уже старий і не міг із кисневими балонами піднятися вгору вулицею, ― говорить Олександр. ― Кисневий завод через обстріли перестав працювати, тож водій їхав на склад, де лишився один охоронець, який віддавав балони, брали в борг в інших лікарнях. Водій три тижні не просихав ― їхати не випивши було страшно. Місто обстрілювали з «Градів». Ми ж, відверто кажучи, майже не виходили з будівлі.

Та всередині самої лікарні теж не було безпечно ― і не лише через обстріли. Бувало, перед операцією з кишень військового випадали гранати, або ж хворі у стані нездорового збудження ходили поверхом із зарядженою зброєю. Зараз Олександр сміється з цих історій, проте тоді було не до жартів. До лікарні привозили й мародерів із простреленими ногами:

― Ми надавали їм допомогу, ― говорить Олександр. ― Ми ж не можемо лікувати краще чи гірше ― лікарі завжди все роблять максимально добре, навіть якщо нам не подобається пацієнт і його не шкода. Це не залежить від того, чи нам подякують, чи заплатять.

Михайло Мельниченко / «Бабель»

Під час активних обстрілів міста Олександр чи не вдвічі підвищив усім зарплату ― кожен і кожна мали премії. При цьому фінансування лікарні становило лише 1/12 від звичного ― так сталося з усіма закладами в зоні бойових дій. Завдяки роботі бухгалтерки, економіста і НСЗУ зарплату не затримали жодного разу. Необхідні ліки та обладнання постачали волонтери. А те, що необхідно ― наприклад, солярку для нового генератора ― купують за власні кошти, адже така стаття витрат для лікарні не передбачена.

― Премії спершу взагалі були більші, ніж зарплата, зараз ми їх зменшуємо, бо деякі медикаменти купуємо, ― пояснює Олександр. ― Я нічого не економлю, усе пускаю на оплату праці. Бо зараз у родинах в Харкові часто нелегко з роботою, і лікарям, які не виїжджають, треба утримувати родину.

За пів року Олександр, хірург, жодного разу не зайшов до операційної ― він був лише менеджером, що шукав засоби для виживання. Боявся, коли під час «прильоту» сипалася штукатурка на голову, а під вікном прилітав снаряд і не розривався. У його коробці для скріпок ― кілька осколків з сусіднього кабінету, що мало не вбили папугу. На столі ― проєкт з ремонту лікарні, який мусили завершити навесні. Тепер один із головних клопотів Олександра ― зробити ремонт до зими, адже без вимощення, що захищає від води, будівлю може просто підточити.

― Позавчора мені зателефонував зранку директор департаменту капітального будівництва і сказав, що на Кабміні прийнято рішення про виділення коштів, сказав, що далі все в нас буде добре, але коли ― поки що не знаємо. Якщо ми зиму переживемо так, як є, я не знаю, що залишиться від будівлі.

Михайло Мельниченко / «Бабель»

Олександр здається суворим, проте за настановою дружини носить на зап’ястку ниточки на удачу ― і сміється з цього, червоніючи. Він відмовляється коментувати, чи були вказівки по підготовці з МОЗу, проте не знає, чи засуджувати керівників медзакладів, що опинилися в окупації. Сам каже, що не знав би, як діяти ― ніхто не пояснив, як правильно: тікати чи лишатися лікарем до кінця. Команда вирішила лишатися до кінця, хоча район весь час обстрілювали. А Олександр каже, що просто не міг повірити, що Харків усе ж таки окупують:

― Я народився і все життя прожив тут, я люблю своє місто. І я хочу померти тут ― але не скоро.

Коли ми виходимо з кабінету директора, я запитую Олексія, який чекав на нас, чи дорікали йому за те, що він поїхав з Харкова, коли колеги лишилися.

― Тяжко було тут, але тяжко було й там, ― говорить він. ― Я вивіз родину і 88-річного батька, але коли три місяці нічого не робиш, а колеги тут працюють у нелюдських умовах… Це було відчуття непотрібності. Ми повернулися, коли стало трохи спокійніше. Директор попереджав, що до мене може бути специфічне ставлення. Але цього не було. Вони пережили разом неймовірне, стали ближчими одне до одного ― але я не відчуваю, що я від них віддалився.

5

― Так добре, що ви про обласну травматологію розказуєте. Вони там просто титани, ― говорить харківʼянка Вікторія Мілютіна, голова північного департаменту НСЗУ.

Вікторія Мілютіна каже, що медична система Харкова встояла і продовжила працювати навіть під постійними обстрілами ― при цьому спеціальної підготовки на випадок вторгнення росії не було. Основою стійкості в багатьох аспектах стали зміни, впроваджені в попередні роки.

Вікторія Мілютіна

Facebook

У 2018—2019 роках медзаклади комп’ютеризували і почали фінансувати через НСЗУ. За роки систему відпрацювали, і протягом півріччя лікарні безперебійно отримували гроші на рахунки. Наприкінці лютого в Постанову № 1440 внесли зміни, що дозволило всім закладам у зоні активних бойових дій отримувати 1/12 від попереднього фінансування незалежно від того, скільки пацієнтів лишилося і що роблять медики.

― Зараз багато мешканців поїхали з Харкова, навантаження за кількістю пацієнтів зменшилося ― наприклад, менше пологів і дітей. Але ніхто не може сказати, наскільки це змінилося. Можливо, стало менше десь наполовину цього навантаження.

На Харківщині фінансували навіть заклади в окупованих містах і селах ― усього їх було 22. НСЗУ весь час підтримувала з ними зв’язок під час окупації ― передавали кошти, отримували звіти й запити, чого бракує. Для цього лікарі виїжджали в певні точки, де ще був зв’язок. Гроші не переказували лише на рахунки Куп’янської лікарні, де керувати нею взялися колаборанти, а головного лікаря взяли в полон. Зараз чоловіка звільнили, і він підраховує збитки. Всі заморожені кошти лікарня отримає.

― Зараз головні лікарі оцінюють збитки, ― говорить Вікторія Мілютіна. ― Деякі заклади мають на рахунках залишки коштів, які можна використати для боротьби з наслідками окупації. Деякі заклади дуже постраждали ― наприклад, Ізюмська лікарня, де лікарі працювали в підвалах. Окупанти крали обладнання. Але лікарні вже отримують потужну гуманітарну допомогу.

Михайло Мельниченко / «Бабель»

Вікторія також пояснює, що на час активних бойових дій лікарням дозволили виписувати паперові рецепти, а пізніше, коли є світло, вносити їх у базу. Що ж до самої електроенергії, то допоміг попередній досвід ― через пандемію ковіду з 1 квітня 2021 року обов’язковою вимогою для контрактування лікарні стали потужні генератори та перемикачі. Вікторія каже, що тоді НСЗУ за це критикували, проте зараз це допомогло лікарням працювати безперебійно. Вона сподівається, що попри удари росіян по критичній інфраструктурі, лікарні втримаються на силах генераторів.

Однією з найбільших проблем із початком вторгнення стала логістика ліків. Критично важливі інсулін, L-тироксин, кардіологічні препарати були в аптеках, але аптеки не працювали. Тому спрацьовувала волонтерська допомога та зміни до нормативних документів ― наприклад, інсулін, за який раніше пацієнтам треба було доплачувати частину вартості, тепер повністю покривала держава, і його достатньо було забрати з пункту видачі.

Саме з інсуліну почалася співпраця з Вікторією Мілютіною для Оксани Мусієнко й «Пацієнтів України».

Михайло Мельниченко / «Бабель»

― Ми з перших днів почали працювати саме по інсуліну, ― розповідає вона, ― я шукала препарат по країні, а харківська волонтерка організовувала логістику.

Щоб знайти інсулін, Оксана зв’язалася з українською фармацевтичною компанією. Потім так само шукала метморфін та L-тироксин. Останній отримала від німецької фармацевтичної компанії. Схема, за якою працювали ці поставки, була абсолютно новою: якщо раніше компанії продавали ліки через українських дистрибʼюторів, то тепер передавали їх як безоплатну гуманітарну допомогу напряму волонтерам.

― Компанії ризикували та переступали через всі корпоративні стандарти і процедури, ― говорить Оксана Мусієнко. ― І, якщо чесно, то для пацієнтських організацій раніше вважалося за моветон працювати з фармою, адже вони мають інтерес отримати від нас кошти. Тому це все було новим і будувалося на довірі й особистих контактах. Ми знали, що попри війну, повинні звітувати перед ними, вести ділове листування, весь час бути на зв’язку. Фактично ми формували нову культуру взаємодії між системами.

Коли вдавалося отримати ліки, приходив час вирішувати іншу проблему ― логістику. Усі попередні шляхи, які забезпечували дистрибʼютори, посипалися. Наприклад, для доставки інсуліну треба температура -8 ℃ в машині ― і такий транспорт складно було знайти. Всю допомогу доставляли тоннами на вантажних машинах на склад неподалік Харкова, а звідти все розвозили невеликими партіями до міста та області. Це робили місцеві волонтери, адже водії дистрибʼюторів боялися виїжджати. Як їм вдавалося їздити під обстрілами і знаходити пальне, Оксана не знає.

Непрацюючий рентгенапарат

Михайло Мельниченко / «Бабель»

― Ми доставляли ліки й обладнання і на окуповані території, ― каже Оксана. ― Це робили різні організації, але ніхто не хоче про це говорити, бо тема надто делікатна. Це робилося на особистих контактах і адреналіні. Наприклад, у Чугуїв возили системи зовнішньої фіксації. У різні міста та села доставляли мобільні та стаціонарні апарати УЗД, VAC, рентгени, генератори, навіть автомобіль швидкої.

Окрім цього, доставляли великі партії рукавичок, халатів, шприців, знеболювальних, кровоспинних препаратів, антибіотиків. Працювали з фондами Razom for Ukraine, Nova Ukraine. При цьому з березня були на зв’язку з МОЗ і ДП «Медичні закупівлі» ― щотижня з іншими фондами в чаті у WhatsApp перевіряли, які є потреби і чи можна їх закрити.

― Спад великих обсягів допомоги, яка йшла через нас, почався з травня, ― говорить Оксана. ― Тоді держава роздуплилася, налагодилася логістика, відновилася програма «Доступні ліки» для серцево-судинних препаратів, ліків для людей з психічними розладами, астмою. Поставки того інсуліну, наприклад, тепер працюють за довоєнною схемою. Але той хаос нам треба було пережити разом.

Тепер «Пацієнти України» разом із МОЗ і ДП «Медичні закупівлі» на платформі Med Data фіксують запити від лікарень, через неї ж проходить гуманітарна допомога. Так можна на рівні держави стежити за незакритими запитами.

Що ж до ситуації на Харківщині після деокупації громад, Оксана каже, що місцева влада справляється самотужки ― люди там потребують неспецифічних ліків і уваги. Можливо, після повного розмінування «Пацієнти України» долучатимуться до відбудови медзакладів, як уже роблять, наприклад, у Київській області.

― Я ніколи не забуду, як ми на початку війни стали всі як один ― громадські організації, державні установи та бізнеси. Перші три місяці ми гребли, як несамовиті, ― говорить Оксана насамкінець. ― Насправді, буває по-різному в різних областях, скрізь своя специфіка. Але тим, як ми спрацювали на Харківщині в найгірші часи, можна пишатися.

Михайло Мельниченко / «Бабель»

Лікарі рятують життя, а «Бабель» — вас від пропаганди. Допоможіть нам робити це далі: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: [email protected]

Матеріал створений в межах проєкту Fight For Facts!, який фінансується Федеральним міністерством економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ). Погляди, висловлені в цих публікаціях, належать незалежним авторам і не обов’язково відображають погляди BMZ.

Автор:
Оксана Расулова
Редактор:
Юліана Скібіцька

Помітили помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter — ми виправимо