Принц Чарльз став королем Карлом III. Як так? Чому Луї — Людовик, а європейських монархів взагалі часто звуть однаково? Історичний експлейнер «Бабеля»

Карли замість Чарльзів — це дійсно російська традиція?

І так, і ні. На територіях сучасних росії та України довгий час не було взагалі ніякої традиції іменування іноземних монархів. Наприклад, імʼя Генріх у Лаврентіївському літописі XIV століття трансформується в Єндріх, а вже у зведенні Іпатіївського літопису XV століття — Індріх. І навіть Андріх — в інших джерелах того ж часу.

Перші історики Російської імперії частіше брали за основу німецькі форми імен, тому що користувалися переважно німецькими джерелами. У цьому контексті найчастіше згадують Тимофія Грановського — історика-медієвіста, який у своїх лекціях та текстах називав усіх західноєвропейських монархів уніфіковано через латину та німецьку мову. Навіть король Португалії Мануел I у Грановського був Еммануїлом. Таку практику пояснюють політичними поглядами самого Грановського — він був західником.

Наступним цю традицію закріпив «Енциклопедичний словник Брокгауза і Єфрона», який видавався у Російській імперії з 1890 по 1907 рік. Його складали на основі німецького словника Konversations-Lexikon, тож багато імен і термінів транскрибували з німецької. Хоча чіткої системи не було. Наприклад, у словнику герцог Антуан де Бурбон став Антоном, а король Карл III де Бурбон, навпаки, залишився Шарлем. Так само, понімечення обійшло більшість імен іспанських і португальських монархів.

Радянські історики теж не створили чіткої системи. Єдиним принципом стало іменувати монархів так, щоб не розбивати нумерацію. Тобто, якщо короля франків Людовика I Благочестивого ми називаємо саме так, то й наступні королі Франції, які нумерацію ведуть від цього короля, також мають бути Людовиками, а не Луї чи Людвігами. Королів Баварії IX століття, які були прямими нащадками Карла Великого, у пострадянській практиці називають Людовиками, щоб не розбивати загальну франкську нумерацію від Людовика I. А королі Баварії з династії Віттельсбахів вже у XIX столітті почали нумерацію з початку, і вони вже Людвіги. Хоча це одне й те саме імʼя.

Але в такій практиці іменування монархів було ще одне джерело. До XVIII століття основною дипломатичною мовою Європи була латина, яка ламала мовні барʼєри та уніфікувала імена монархів. Усі Чарльзи, Шарлі та Карлоси в документах були Carolus. Те саме можна побачити не тільки в дипломатичних документах, але й в деяких внутрішніх, якщо їх писали латиною. Той-таки Людовик I Благочестивий, коли ділив землі між синами, видав указ Ordinatio Imperii, де написано, що він — Hludovicus. Пізніше латинська форма імені змінилася на Ludovicus, тому для частини населення Європи французькі королі наступних століть теж були Людовиками, хоча для власних підданих вони вже були Луї.

Крім того, деякі монархи Європи проходили процедуру коронації у Ватикані, також латиною. Галицько-Волинський князь Данило Романович був коронований в Дорогичині папським легатом абатом Опізо у 1253 році не як Данило, а як Daniel. І для всієї католицької Європи його імʼям було Данієль.

То як називати монархів правильно?

На це питання немає однозначної відповіді, бо незрозуміло, що саме вважати правильним. Наприклад, у XI столітті Англію завоював норманський герцог Вільгельм і став королем, від якого усі англійські королі Вільгельми ведуть нумерацію. Зараз наступним спадкоємцем престолу після Карла III є принц Вільям. Якщо він обере саме це імʼя як монарх, то стане Вільгельмом V. І ми знову будемо сперечатися, Вільгельм він чи Вільям. Його старший син Джордж може стати королем Георгом VII. А от з іншими дітьми складніше.

Якщо Шарлотта стане королевою, скоріше за все, Шарлоттою і залишиться. А королів на імʼя Луї, як звуть молодшого сина принца Вільяма, в історії Англії взагалі не було. Він отримав це імʼя на честь свого родича, адмірала Луїса Маунтбеттена, який був сином німецького принца Людвіга Баттенберга. На щастя, шансів, що королем стане принц Луї, не дуже багато, тож, можливо, суперечки про те, буде він Луї, Людовиком чи Людвігом, не станеться. Крім того, усі члени британської королівської родини мають кілька імен і можуть самі обирати, під яким саме коронуватися. Карл III міг стати Георгом VII, Філіпом II та навіть Артуром I.

Вивести правильне королівське імʼя принца Вільяма від Вільгельма I Завойовника навряд чи вийде. Вільгельм народився на території Франції у місті Фалез, яке досі існує. Тож додається новий варіант — французька форма Гійом. Але в XI столітті герцог не розмовляв ані сучасною французькою, ані сучасною англійською. Він знав стару нормандсько-французьку мову, якої вже не існує. І сам своє імʼя писав як Willelm.

А саме імʼя Вільгельм — німецьке, з давньоверхньонімецької мови, яка сформувалася у VIII столітті. І це вже аргумент на користь того, щоб використовувати саме початкову форму «Вільгельм».

До речі, за життя Вільгельма I не називали Завойовником, це прізвисько придумали історики та хроністи. Сучасники з французької знаті взагалі зневажливо називали його Bastardus — тобто, бастард, незаконнонароджений.

А чому монархів у різних країнах Європи взагалі так часто звуть однаково? Вони не могли називати дітей різноманітніше?

Не могли, бо династичні імена також були символом влади. У різні епохи імʼя навіть набувало ознак титулу. Французькі королі дуже часто називали першого сина Людовиком, бо саме він мав стати спадкоємцем. Просто часом перші сини помирали малими, тому не всі королі були Людовиками.

Особливого значення династичні імена набули у середньовічних монархіях Скандинавії. За традиційним правом вікінгів незаконнонароджені сини конунга також могли заявити свої права на престол. Формувалася певна ієрархія на основі статусу та походження матері. За якою на першому місці у черзі, наприклад, був син від законної дружини, на другому — бастард від іншої знатної жінки. А на третьому — бастард від простолюдинки. Крім цього, права на престол могли заявити брати конунга, в яких теж була ієрархія. Це призводило до численних заколотів і громадянських війн.

За допомогою імен конунги могли підвищити шанси когось із синів на перемогу. Наприклад, данський конунг Кнуд IV Святий назвав свого старшого сина Карлом, хоча це імʼя в Данії тоді зустрічалося рідко. Є версія, що він побоювався свого молодшого брата Олафа, який по смерті Кнуда міг зайняти трон. Дружиною Кнуда була Адель Фландрська — пряма нащадниця імператора Карла Великого, якого ще добре памʼятали в усій Європі. Тож Кнуд вирішив назвати сина Карлом, саме щоб нагадати, чий він нащадок, та додати легітимності в очах народу та знаті у разі майбутньої боротьби за престол.

Доля малого Карла склалася цікаво. Кнуда вбили заколотники, і владу в Данії дійсно захопив Олаф. Адель із сином втекли до Фландрії, де Карл став спадкоємцем бездітного графа Балдуїна VII та правив Фландрією як Карл I Добрий.

Ще одне імʼя, що додавало легітимності данським та норвезьким конунгам, — Магнус. Так часто називали бажаних спадкоємців. Це імʼя теж походить від Карла Великого.

Загалом усі династії Європи мали свої списки імен, з яких обирали при народженні дитини. Найчастіше вони відсилали до королів, імператорів та взагалі героїв минулого, яких добре памʼятали в народі. Були й «нещасливі» імена, які заплямував злочинами хтось із родичів, чи під якими діти часто помирали малими. Такі імена вилучали зі списків. Наприклад, Романови відмовилися від імені Петро, хоча так звали засновника імперії, Петра I. Але долі Петра II та Петра III, які правили мало і померли молодими, змусили перестати ним користуватися.

У князів Київської Русі теж таке було?

Було. Хоча у Рюриковичів були свої правила, які дещо відрізнялися від, наприклад, французьких. Якщо Людовики називали старших синів Людовиками, то Рюриковичі аж до XV століття намагалися уникати однакових імен у батьків та дітей. Серед синів Володимира Великого не було жодного Володимира, серед синів Ярослава Мудрого — жодного Ярослава, й так далі. Навіть серед дочок Ярослава не було Ярослав. Вважалося, що сина не можна назвати іменем ще живого родича. Намагалися не називати однаковими іменами й рідних братів.

Пам‘ятник Володимиру Великому в Києві.

Wikimedia / «Бабель»

Пам‘ятник Ярославу Мудрому в Києві.

Wikimedia / «Бабель»

Існує версія, що це архаїчна традиція з язичницьких часів, коли зберігалася певна віра у переселення душ чи інші форми духовного наступництва в роду. Звісно, християнські князі вже не вірили в реінкарнацію, але традицію намагалися не порушувати. Часто називали першого сина на честь діда, якщо той вже помер. Якщо на момент народження сина і його батько був вже мертвий, то називали як батька. Наприклад, той факт, що князя Галицького та Новгородського звали Мстислав Мстиславич Удатний, породжує версію, що він народився, коли його батько Мстислав Ростиславич вже помер. Але точних дат ми не знаємо.

У Рюриковичів після хрещення Русі у 988 році, як і в багатьох скандинавських конунгів, було два імені — родове та хрестильне. Тут теж були певні правила. Наприклад, більшість князів Володимирів були хрещені Василями, бо саме під таким іменем хрестився Володимир Великий. Якщо у братів чи в батька та сина, були однакові хрестильні імена, то їх називали на честь різних патрональних святих. Наприклад, одного з Рюриковичів, князя Івана I Калиту, хрестили на честь святого Івана Хрестителя, а його сина Івана II Красного — на честь святого Івана Ліствичника. Так старе правило впливало на князів навіть тоді, коли християнські імена вже витіснили родові.

З монаршими іменами все трохи заплутано, а от «Бабель» — це завжди «Бабель». Підтримайте нас, і ми розкажемо ще багато цікавого: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: [email protected].