1.
Двадцять четвертого лютого я прокинулася дуже рано від звуків вибухів — вони доходили з околиць міста навіть до нас, у самий центр. Ми жили з чоловіком та донькою недалеко від театру. У загальному чаті директор написав, що сьогодні ми не виходимо на роботу, інші працівники писали, де чути вибухи, яких снарядів, скільки їх було. Увечері того ж дня міська рада опублікувала список бомбосховищ Маріуполя. Драмтеатр був серед них. Ми з чоловіком і донькою пішли туди.
Коли я прийшла до театру в сховище, знала, що зможу допомогти людям. Працювала там пʼятнадцять років освітлювачем, пʼять — художником по світлу. Ми часом бігали додому по окріп. Одного разу вийшло так, що поки я бігала, приїхали поліцейські й попросили обрати старшого. Я приходжу, а мені кажуть: «Тебе призначили комендантом».
Getty Images / «Бабель»
Довелося брати все під свій контроль. Це було дуже страшно, складно фізично і морально: треба знайти підхід до всіх, усім допомогти, наскільки це можливо. У місті потім щодня оголошували евакуацію, вона зривалася, і до сховища приходили нові люди.
Перший тиждень людей було мало: вони приходили тільки на час бомбардувань. З часом обстрілів ставало дедалі більше, мешканці міста почали зʼїжджатися сімʼями навіть з інших районів. На другому тижні в сховищі постійно жили 70 людей, 20 з них — працівники театру.
За бомбосховище слугував підвал, що раніше належав ресторану «Центральний». Заклад проіснував недовго, виїжджаючи, власники збили плитку, вирізали труби та всі комунікації. Ми провели туди аварійну електрику, щоб освітлення працювало від акумуляторів, але не змогли провести ані каналізацію, ані воду. Глобальних реконструкцій саме в бомбосховищі ми не мали права робити.
Приміщення ділилося на дві частини: зал ресторану та підсобні приміщення. Стіни та підлога там були — голий бетон. Ми діставали старі декорації, стелили на дерев’яні меблеві щити ганчірки, під стіни прокладали пінопласт.
Getty Images / «Бабель»
Так і жили. Допомагали одне одному: шукали продукти, хтось бігав додому готувати на всіх, приносив страви до театру. Один наш колега — головний інженер — привозив прямо до входу гарячі супи для дітей. Ми з Сергієм теж кипʼятили вдома воду і прямо в чайниках носити окріп у театр, щоб люди могли попити чай, запарити локшину чи кашу швидкого приготування.
Другого-третього березня в місті відключили опалення, електрику та воду. Щоб підтримувати чистоту в туалетах, бо вони не були розраховані на таку кількість людей, ми почали збирати дощову воду, топити сніг, згодом використовували резервуари для пожежогасіння. Останнім вимкнули газ, і тоді вже ми розгубились. Усі важливі рішення ми узгоджували з поліцією, тому звернулися до них. Поліцейські знайшли місце на вулиці біля театру, сказали, що вогнища можна палити там. Ми пустили на дрова старі декорації й кип’ятили в чанах воду.
Getty Images / «Бабель»
На початку березня на сайті міської ради зʼявилась інформація про гуманітарні коридори в напрямку Запоріжжя, які організовує Червоний Хрест. Серед локацій, з яких мали їхати автобуси, був театр, але евакуацію скасували через обстріли. Більшість людей із далеких районів залишилися в театрі — це близько 500 осіб. Усі дуже злі, налякані, розгублені. Відразу постала проблема з розміщенням. Ми з командою швидко взяли себе в руки, витягли все, на що можна було лягти чи сісти: стільці, крісла, диванчики, меблі, що використовувалися у виставах. До 10 березня в нас уже не було нічого, щоб застелити, порізали навіть завісу із зали та костюми для виступів, які були в театрі ще від заснування.
2.
Щодня я вставала о шостій ранку, виходила на вулицю і дивилася, як навколо все змінювалося: куди прилетіло, що вціліло, звідки дим іде. Обходила театр, дізнавалася, як люди переночували, у якому стані вікна, двері, питала в охоронців, як минула ніч. Я не мала часу ані поїсти, ані попити чаю. Помічниця Надя бігала за мною з чимось таким, щоб я хоч на ходу гарячого вхопила.
Getty Images / «Бабель»
Ми організували кілька «служб» із окремими обов’язками. Люди стежили за запасами води і вчасно їх поповнювали, заготовляли дрова, підживляли багаття, допомагали кухарям, лагодили, що треба, підтримували чистоту. Хтось узяв на себе роль психолога, заспокоював мешканців сховища. Хлопець Діма придумав зробити перепис населення. Для кожного району міста в нас був журнал, у ньому ми вказували прізвище, імʼя, по батькові, рік народження, фактичну адресу в Маріуполі та номер телефону. Коли люди приходили до театру, вони перевіряли, чи є потрібна людина в журналі, і далі йшли шукати коридорами, Так і знаходили одне одного.
Мій чоловік Сергій відповідав за звʼязки з громадськістю, бігав до поліції та волонтерських організацій попросити про допомогу, порадитись, як вирішити певну проблему. Другого березня, коли він уперше прийшов у Червоний Хрест, виявилося, що вони про нас навіть не знали. Потім волонтери періодично підвозили все, що дістануть: туалетний папір, зубні щітки, пасти, підгузки, вологі серветки, засоби гігієни для жінок, халати, шкарпетки, білизну. У нас жили діти від трьох тижнів, я зберігала для них питну бутильовану воду та дитяче харчування. Щодня насипала його в одноразові стаканчики, мами це якось ділили і годували діток, бо більше за раз дати не можна було.
Getty Images / «Бабель»
У нас не вистачало посуду. Тоді поліція звʼязала нас із директором ресторану «Ван Гогі». Він приїхав, відкрив нам двері, ми взяли все необхідне. Десь 7 чи 8 березня до нас привезли 60 людей з Волонтерівки, до цього вони переховувалися на «Азовсталі». Тоді людей стало зовсім багато, і поліція нам допомогла з польовою кухнею — буквально за дві години привезли та встановили біля театру. Михайло, професійний кухар із величезним досвідом, був шалено щасливий. Ми з ним відразу розклали всі продукти, розписали, у який день що використовуємо. На цій польовій кухні ми навіть пекли хліб: коли хлібозавод розбомбили, мій помічник побіг і приніс форми, цього ж вечора дівчата замісили опару. Донька сказала, що смачнішого ще не їла. Потім пекли хліб ще раз, але вже не витягли з польової кухні — це було 16 березня, у день авіаудару.
3.
Щодня бойові дії наближалися до нас. Поруч із театром вперше влучили десь метрів за 40, по території скверу, потім по підземному переходу, струснуло нас тоді дуже сильно.
Одного дня зовсім близько прилетів мінометний снаряд, постраждали кілька людей, що готували на польовій кухні. Двох жінок довелося госпіталізувати: одній порізало ногу, іншій сідниці. Того ж дня їх прооперували, але дорогою назад жінки потрапили під обстріл. Волонтерці Насті, що їх супроводжувала, куля ввійшла в стегно, а вийшла через черевну порожнину. Кілька днів вона лежала в лікарні, всі в театрі за неї дуже переживали. Ми для неї організували окрему кімнату, знайшли всі необхідні ліки. Їй 15 років, вона наче подорослішала після цього. З Настею і зараз все гаразд, а от її молодший брат загинув після авіаудару.
Getty Images / «Бабель»
Десь 10 березня мій помічник Саргіз запропонував зробити написи «ДІТИ» з обох боків театру. Я погодилась. Ми пішли до цеху театральних художників, знайшли в них білу фарбу і зробили два написи: великими літерами, дуже рівненько та якісно. Ми думали, це нас вбереже. У театрі, дійсно, в основному були жінки, діти, літні люди. Часто чую, що в нашому підвалі мешкав полк «Азов». Це неправда. У нас взагалі ніколи не жили військові, ми ні від кого не ховалися: над театром постійно літали безпілотники, здалеку було видно польову кухню, з міста нам підвозили питну воду, люди приїжджали дізнаватися про евакуацію.
4.
Всю ніч на 16 березня, перед авіаударом, я не спала. Били так сильно, що тремтіла земля. Періодично я спускалась, дивилась, як моя донька в підвалі — на диво, вона спала. Інші люди сиділи при свічках, постійно молилися, бо вибухи були дикі, дуже близько, просто навколо нас.
Рано-вранці мешканці міста самі вже почали організовувати колони та їхати. В’язали білі ганчірки на машини й виїжджали, хто мав місця в машині — брали з собою жінок та дітей, які були без транспорту. Мені також неодноразово пропонували, я відповідала: «Куди я поїду? Як я все це залишу?». Пройшлися з кухарем, подивилися, скільки людей лишилося. Зрозуміли, що сьогодні на польовій кухні обійдемося двома баками, а не чотирма, як зазвичай.
Мені треба було дещо обговорити з чоловіком, і я повела його до приміщення електроцеху, щоб нас ніхто не перебивав. Ця кімната була фактично складом, мала дві несучі стіни з дверима на сцену. Щойно ми почали розмовляти, я почула дзвін, побачила іскри, за ними темряву. Памʼятаю, як лягаю на якусь купу сміття, на мене щось сиплеться, сиплеться, сиплеться, і я розумію, що щось вибухнуло.
Getty Images / «Бабель»
Свідомість я не втратила. Коли все затихло, почали з чоловіком перегукуватися, зрозуміли, що обоє живі. Сергій першим відкопався, допоміг мені. Визираємо через двері на сцену — даху немає, метал від софітів перекручений та деформований, наче павутиння, троси й труби вкриті штукатуркою. За мить усе, що мене оточувало, перетворилося на гору сміття, ніби приміщення перемололи, розірвали зсередини. Нас врятувало те, що ми пішли поговорити в цех. У мене було осколкове поранення ноги і кровотеча. Потім, коли ми виїхали в Бердянськ, ногу вичищали хірурги, і протягом місяця з неї виходили залишки. Лінолеум, тріски, скло, чого там тільки не було.
Я зрозуміла, що нам потрібно знайти дитину. Ми вийшли в коридор, там натовп людей, всі перелякані, але тисняви немає. Всі прямували до підвалу, думали, що там безпечніше. Ми спустилися й побачили, що в підвалі люди так само налякані, хтось кричав, когось шукав. Поки пробиралися підвалом, я помітила мертву людину.
Нарешті знайшли доньку в підвалі. Підбігаємо до неї всі в штукатурці, ніби загримовані: волосся біле, одяг на нас розірваний. Вона, мабуть, перелякалася ще більше. Вийшли всі разом через підвал у фоє другого поверху. Там було три величезні вітражні вікна, через вибухову хвилю вони вилетіли просто на людей.
Ми з донькою побігли до мого батька, він жив за кілька кварталів. Чоловік залишився, допомагав витягувати людей з-під завалів, поки не почалась пожежа. Приєднався до нас десь за півтори години. Моральний стан у нього був жахливий — стільки він там бачив загиблих. Міськрада повідомляла, що загинуло близько 300 людей.
5.
Ми розуміли, що рано чи пізно й до цього району дійде. Так і сталося: нас почали бомбити наступного ж ранку — 17 березня, і ми з чоловіком, донькою, сином та племінником зважилися виїжджати на стареньких «Жигулях». Речей, крім тих що на нас, майже не було. Їхали під бомбардуваннями через Портівське на Мангуш. Із Мангуша на Бердянськ, потім на Запоріжжя. Тоді ще не було фільтраційних таборів, але стояло безліч блокпостів: чоловіків постійно витягали з машини російські військові, оглядали, шукали татуювання. На Сергія під час вибуху вилетіли двері, і плече після цього було буквально чорне. Його весь час питали, що це, чи не бився він із кимось.
Getty Images / «Бабель»
Завдяки добрим людям зараз ми всі в безпеці. Досі згадую, як хлопці сміялися, що коли війна закінчиться, ми й далі житимемо в нашому гуртожитку під назвою «Театр» і відновлюватимемо місто. Так тепло на душі від цих слів. Коли до нас приїхав начальник Червоного Хреста, подивитися, що нам треба, то сказав: «Я в шоці. У жодному бомбосховищі такого не організували». Без моїх помічників нічого б не вийшло, я їм усім безмежно вдячна, з деякими досі підтримую зв’язок.
Кожна така історія — це і пам’ять, і документ для правосуддя. Допоможіть нам збирати їх. Підтримайте «Бабель»: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: [email protected].