Маріупольські волонтери були в російському полоні 100 днів. Тепер звільнені допомагають знайти тих, хто ще може бути в Оленівці. Ось дві історії про пошук і допомогу та (приблизна) інструкція

Алевтина і Віталій

У Маріуполі 32-річна Алевтина Швецова працювала на телебаченні, іноді була ведучою на заходах у розважальному центрі «Аляска». Там познайомилася з інструктором Віталієм ― він захоплювався роуп-джампінгом й історією Маріуполя. Згодом з розважального центру чоловік звільнився і почав працювати таксистом. Вони не були друзями, радше просто знайомими.

― Напередодні 24 лютого ми з родиною були впевнені, що нас уже нічого не злякає і ми готові до всього, ― пригадує Алевтина.

В окупованому Маріуполі вона провела 21 день. А 16 березня одна авіабомба влучила у драмтеатр, неподалік якого жінка мешкала, інша ― у їхній будинок. У дворі загинули сусіди, разом з якими Алевтина саме готувала їжу на багатті ― у момент авіаудару вона відійшла, і це її врятувало. Того ж дня Алевтина пішки вийшла з міста разом із восьмирічним сином, чоловіком, його батьками та бабусею. Її батьки та 12-річний брат залишилися в Маріуполі через стан здоровʼя мами.

― Чим більше я віддалялася від міста, тим менше шансів було ще колись побачити батьків, ― говорить Алевтина. ― Тому щойно за Маріуполем зʼявився звʼязок, я почала телефонувати друзям і запитувати, чи хтось евакуйовує людей.

Поки родина дійшла до села Портівське, зʼясувалося, що евакуацією займається Віталій. Йому й передали прохання забрати її батьків. Проте в селі Алевтина зустріла іншого водія, який погодився їх вивезти, а Віталій тим часом врятував іншу родину. Ще раніше Алевтина бачила, як він безкоштовно розвозив воду та харчі, на прохання перевіряв, чи живі чиїсь родичі, вивозив родини колишніх колег.

― Він казав, що не боїться обстрілів, питав, чи треба когось провідати, щось привезти, годинами вмовляв людей виїжджати, ― каже Алевтина. ― Для мене це було геройство. Водій-волонтер як явище стало для мене тоді чимось надзвичайним.

Алевтина з родиною виїхали до друзів у Кривий Ріг. Згодом Віталій вивіз своїх рідних до Дніпра і звідти шукав волонтерську ініціативу з евакуації. Колега Алевтини Денис Мінін саме збирав гроші на бус і шукав водіїв з Маріуполя, бо лише місцеві могли зорієнтуватися в зруйнованому місті. Алевтина познайомила Дениса з Віталієм.

І ось 28 березня Віталій виїхав з Запоріжжя до Маріуполя ― і перестав виходити на звʼязок.

― Ми були готові до цього, тож не спішили бити на сполох, ― говорить Алевтина. ― Через два тижні Денис сказав, що Віталій «на перевірці», яка мала би тривати місяць. Це не здавалося чимось жахливим ― це ж не катування, не вʼязниця. Ми боялися, що розголос нашкодить, тому просто чекали.

Наприкінці квітня «перевірку» продовжили на місяць. На той час Алевтина вже спілкувалася з мамою і сестрою Віталія у чаті родин затриманих волонтерів. Знайшлися між собою завдяки тому, що на початку квітня з колонії в Оленівці вийшов чоловік, який запамʼятав імена волонтерів і звʼязався з їх рідними.

У травні волонтери все ще були в полоні. Від одного зі звільнених рідні дізналися, що їм загрожує 15—20 років увʼязнення за «тероризм». Тоді Альбіна, дівчина одного з полонених, почала публічну кампанію «Волонтер ― не терорист».

Час тягнувся довго ― термін полону добігав ста днів. На початку липня одна жінка написала, що її чоловік зателефонував з Донецька ― кількох волонтерів відпустили. Наступного дня звільнилися й інші. Віталій виїхав з «днр» у липні і тепер з родиною перебуває в одній із західних областей. Реабілітацію чи фінансову допомогу як полоненому волонтеру йому не пропонували. Натомість видали повістку ― Віталій не проти піти в ЗСУ, але волів би відновитися фізично і психічно. Часу на це йому не дають. Алевтина каже, що він не може оговтатися після полону. Спершу давав коментарі медіа, але від постійного пригадування пережитого стан погіршувався. Тож врешті чоловік записав майже годинне відео про полон, щоб поставити на цьому крапку.

― Я знаю, що Віталій все одно поїхав би в Маріуполь, але досі сама себе звинувачую за його полон, ― каже Алевтина. ― Мені ніхто цим не докоряє, але це відчуття ― до кінця днів зі мною.

Костянтин

Виконавчий директор IT-компанії Костянтин Величко практично все життя, 41 рік, прожив у Маріуполі. А 24 лютого йому зателефонував друг-розвідник і сказав вивезти родину. Чоловік зібрав колишню дружину, доньку, дівчину, маму, приятеля з його дружиною і поїхав у Запоріжжя.

― Я казав, що побудемо на дачі родичів кілька днів, ― говорить Костянтин. ― Думав, що все швидко закінчиться.

У березні близькі Костянтина виїхали в Німеччину, а він почав шукати способи витягнути з Маріуполя колег і друзів. Хтось із них уже встиг пішки вийти з міста в села і міста вздовж узбережжя Азовського моря, і Костянтин з колегою заходилися забирати їх з окупованої території. Спершу забирали лише жінок і дітей, потім виводили за собою цілі колони, зрештою почали займатися офіційною евакуацією в Запорізькій області.

Двадцять восьмого березня Костянтин як штурман сів в евакуаційний волонтерський автобус. Водієм був Стас із Бердянська. Гуманітарки не брали. На бусі були волонтерські наліпки, чоловіки мали при собі документи та іменні бейджі.

Костянтин уже добре знав, як поводитися на блокпостах. Бути спокійним. Ретельно підшуковувати відповідь на запитання про підтримку української армії. Роздягатися для огляду. Дозволяти перевірку буса. Давати бритви й цигарки, але не блоками і не цілими пачками, аби не нахабніли. Нагадувати, що вони ― «мирні». Контролювати міміку. Бути пильним з бурятами, які психологічно тиснуть і ніби на нюх відчувають страх.

Здавалося, усе мало пройти без проблем. Та на останньому перед містом блокпості їх зупинили росіяни. Наказали відігнати бус і йти у вагончик на допит.

― Нас почали звинувачувати у тому, що ми вивозимо людей за гроші, ― говорить Костянтин. ― Потім ― що ми коригуємо вогонь. Що вивозимо військових. Що віддаємо бейджики комусь, а самі залишаємося в місті. Від нашої пропозиції поїхати з нами на евакуацію і простежити вони відмовилися. Наставили автомати і сказали, що пристрелять на місці, якщо ми не сядемо з ними в бус і не поїдемо.

Довелося підкоритися. У маріупольському СІЗО у нас зняли відбитки пальців, сфотографували і кинули в холодну камеру без води, їжі та з пляшечкою замість туалету. Запевняли, що відпустять, якщо не знайдуть порушень. Між собою наглядачі говорили, що нарешті притиснуть волонтерів ― Костянтин думає, що так хотіли створити картинку України, яка «забула про своїх людей».

Наступного дня волонтерам надягли мішки на голову, кайданки, побили по ногах і під дулами автоматів посадили в машину й відвезли у Старобешеве.

― Ми тоді ще думали, що можемо качати права, бо ж ми цивільні. Це було не надто правильне рішення, ― говорить Костянтин. ― Наглядачам передали, що ми «сильно розумні» і до нас треба «ставитися максимально правильно».

Костянтина вдарили об стовп, об двері, спустили зі сходів. Разом з іншими поставили на коліна обличчям до стіни, натягнувши мішок на голову. Погрожували закопати, декого примушували рити собі могилу, але зрештою всі в той день вижили. У камері отримали шматок хліба, воду і цигарки, за які заплатили інші полонені.

На ранок усім замотали скотчем руки, очі і в автозаку повезли в Донецьк в УБОП. Там не били, але годинами допитували, повторюючи одні й ті ж самі запитання: «Хто вам платить? Як це ― безкоштовно? Де взяли гроші на бус?» За стіною було чутно крики катованих. Зрештою Костянтин підписав фальшивий протокол без дати — про адміністративне затримання за статтею «тероризм».

Наступного дня волонтерів повезли в ІТТ (ізолятор тимчасового тримання), ще через день ― у колонію в Оленівці. Там наказали вибігати з автозака і сідати навпочіпки, тримаючи руки за головою. Тих, хто пробував трішки змінити положення або падав, били. Так сиділи півтори години, поки їм не наказали встати й бігти в ДІЗО (дисциплінарний ізолятор). Ніг ніхто не відчував.

У ДІЗО не було вікон ― бетон, плитка і фекалії на стінах. Там примушували присідати роздягненими і допитували. Військовополонена лікарка підходила до кожного й заспокоювала ― через кожні два-три її слова чутно було удари.

Відтак їх повели у камеру: бетон, металеві нари, стіл, два віконця, шматок хліба і 170 мл брудної води на добу. У туалет виводили двічі на день. За кілька днів волонтерів перевели в окрему камеру. Наглядачі повідомили ― це на 30 днів. Декого справді відпускали через місяць, і через них Костянтин зміг передати звістку для рідних. Ті передали йому ліки, більшість з яких наглядачі забрали у «фонд колонії».

― Ще через два тижні мене викликали в «штаб» і попросили полагодити компʼютери ― я ж айтішник, ― розповідає Костянтин. ― Взамін я попросив начальника оперативного відділу покращити наші умови. Через два дні він сказав, що нас переведуть у барак, якщо я знайду для колонії два ноутбуки і принтер.

За це його і Стаса перевели в барак, де можна було спати на кріслах, а згодом і на ліжках з матрацами, а також виходити у дворик і користуватися туалетом. Їх зробили «штабними» ― вони фотографували полонених і заповнювали базу особистих даних. Протягом двох тижнів Костянтин перетягнув до барака всіх волонтерів в обмін на будівельні матеріали та ремонт приміщень.

― Напевно, нам просто пощастило з цим переписом полонених, безграмотністю і лінню керівництва, ― говорить Костянтин. ― Працівники колонії настільки неосвічені, що не знали, як користуватися компʼютерами. До них зазвичай приводили одну-дві людини на місяць, а тепер за день в етапі могло бути 300—800 людей. Вони не встигали опрацьовувати інформацію і просто не розуміли, як це зробити.

Костянтин і помічники отримували надбавки до порцій і передачі, тож ділилися їжею та сигаретами з іншими, передавали інформацію від рідних. Вони вільно ходили колонією, пояснюючи це «роботою», знайомилися з новоприбулими. Через волонтерів майже три місяці проходили всі документи для «прокуратури», «анкети», запити від «слідчого комітету». Вони вирішили запамʼятати якнайбільше імен і винести з колонії якнайбільше інформації. Цифрове невігластво керівництва цьому лише сприяло.

― Ми трималися, бо бачили, що ставалося зі зламаними людьми, ― говорить Костянтин. ― Їх кидали в одиночні камери, де ті остаточно сходили з розуму. Насправді, я теж туди кілька разів потрапляв «за дєрзость», але знав, що треба гнати від себе депресивні думки.

До військовополонених у колонії ставилися значно гірше ― викидали з автобуса, били ногами, руками, кийками, дубинками, дротами, ременями, навмисно цілили в рани, забивали до смерті. У приміщення на 120 людей втискали 800. Не давали їсти. Рани зашивали з уламками всередині, через що тіло гнило. Крики від катувань було чутно цілодобово. Час від часу примушували співати гімн рф, радянських пісень.

Але все змінилося, коли в травні прибули полонені з «Азовсталі». За два дні до їх приїзду на території підняли російський триколор і змінили практично весь персонал ― залишили тільки кількох «деенерівців» для вибивання показів і керівництво. Замість решти привезли росіян, яких відтак щомісяця змінювали. Показово «азовстальців» не били ― натомість били в окремих камерах під гучну музику, щоб заглушити крики й удари.

Найбільшим був саме етап з «Азовсталі» ― близько 2 700 людей. Зазвичай привозили кілька сотень полонених. Костянтин за базою порахував, що на початок липня через Оленівку пройшло близько шести тисяч людей, з них дві тисячі лишалися в колонії у липні. Решту відпускали, відправляли у Донецьк або в росію.

― Ми мали антену і старий телевізор від інших полонених, налаштували на ньому канал «Freeдом». Коли підходила перевірка, «збивали» і казали, що телевізор не працює,― розповідає Костянтин. ― Якось під час брифінгу Верещук сказала, що не знає, як визволяти волонтерів, бо для них немає процедури обміну. Це пригнічувало.

Та все ж одного дня на початку липня Костянтину сказали підготувати собі заміну й збирати речі, видали документ про відмову в порушенні проти них кримінальної справи. На папірці було написано, що їх арештували 6 червня ― протоколи затримання полонених змушували перепідписувати щомісяця, щоб зберігалася видимість законності. За ворота вивели 19 людей і покинули їх там з їхніми клунками. Спершу ті не розуміли, що сталося. Потім звʼязалися з дружиною одного з полонених, яка чекала на нього в Донецьку, і поїхали до міста. Наступного дня на волю вийшли ще двоє. Один волонтер і досі в полоні.

У Донецьку волонтери отримали «довідку про проходження фільтрації». Четверо, серед яких був і Костянтин, виїхали в Польщу через рф і білорусь. Гроші на це зібрали друзі. Винесену в памʼяті та іншими шляхами інформацію передали прокуратурі та СБУ. Зараз Костянтин з родиною в Німеччині.

Повернення

― На вокзалі Варшави нас зустріла людина від МінТОТ і дала 350 євро компенсації за дорогу ― це вся допомога від держави, ― говорить Костянтин. ― У посольстві у Варшаві сказали, що їм не до нас. Ні реабілітації, ані коштів для медогляду. Насправді, ми нічого й не чекали від країни, бо знали, як працює державна система ― якби вона працювала, як треба, нам не довелося б ставати волонтерами в березні.

Система допомоги звільненим з полону все ж існує, проте наразі лише в форматі виплат ― обовʼязкову реабілітацію проходять лише військові. І для отримання коштів ініціативу повинні проявити самі звільнені, держава за ними, умовно кажучи, не стежить.

Вісімнадцятого травня 2022 року в Україні зʼявився перший «закон про політв’язнів». Він передбачає соціальний та правовий захист людей, що потрапили в полон рф. У законі прописані три категорії людей: військовополонені, цивільні заручники та політичні вʼязні.

Тетяна Печончик, керівниця Центру з прав людини ZMINA, пояснює: відповідно до закону, полонені можуть отримати декілька видів фінансової допомоги ― щорічну для тих, хто ще в полоні, одноразову для звільнених раніше, і допомогу для родини у разі загибелі полоненого. Сума ― 100 тисяч гривень. Також передбачена медична, психологічна, правова допомога, навчання та праця, тимчасове або постійне житло. Деяку допомогу можуть надавати самі громади з власного бюджету.

― Але цей закон писали та затверджували його фінансування минулого року, коли у полоні було 400—500 українських громадян, ― говорить Тетяна Печончик. ― Зараз їх тисячі. Коштів для всіх у бюджеті не вистачить.

Заявки для отримання допомоги полонені та їхні родини можуть подавати до спеціальної комісії, яка існує з 2014 року та збирається щомісяця. Через повномасштабне вторгнення росії в засіданнях була пауза, проте вони відновилися у липні.

Та річ у тім, що комісія керується не новим законом про політвʼязнів, а старою постановою Кабміну № 328. Ольга Скрипник, голова Кримської правозахисної групи та членкиня комісії, говорить:

― Закон про політвʼязнів ухвалений, але Кабмін ще не розробив і не прийняв постанови для виконання його норм. Тож цей закон, по суті, не працює. Наприклад, у законі написано про право на реабілітацію, але цивільні її не можуть отримати поки що, бо механізму нема. Звісно, коли ці постанови зʼявляться, комісія буде керуватися ними.

Щоб претендувати на допомогу від держави, полонений або родина повинні подати до МінТОТ заяву та пакет документів, що підтверджують особу полоненого та сам факт полону, а також податковий номер та номер банківського рахунку. Документи подають у паперовому варіанті особисто, на передачу їх у комісію є 10 днів.

І якщо з рештою документів усе чітко та зрозуміло, то ті, які мають підтвердити перебування в полоні, можуть бути дуже різними. Це можуть бути рішення окупаційних «судів» та «адміністрацій», довідки з колонії, підтверджені списки Міжнародного комітету Червоного Хреста, Національного інформаційного бюро, списки обміну Міноборони, відкриті провадження і звернення до правоохоронних органів, де полонений визнаний потерпілим, посилання на публікації в медіа, фото, відео ― вичерпного переліку просто не існує. «Довідки про фільтрацію», які отримували полонені в Оленівці, теж годяться.

Наразі звільнені з Оленівки допомоги не отримали. Але продовжують займатися волонтерством. Костянтин, Стас Глушков і Євген Малярчук працюють над створенням громадської організації і допомагають з пошуком родинам інших полонених у власному Telegram-каналі «Оленівка» пошук полонених!».

― Наші рідні переживали те саме. Ми стараємося дати інформацію і надати психологічну допомогу, підтримати, ― каже Костянтин.

Щоб дізнатися про долю рідних, треба надіслати в чат фото, ПІБ і дату народження. Волонтери втрьох пригадують, чи бачили цю людину і дані про неї в анкетах, підключають до пошуку інших звільнених з полону, перевіряють соцмережі. Канал існує лише місяць, щоденно волонтери отримують сотні заявок ― опрацювати їх троє людей не встигають фізично, тож уже кілька разів призупиняли прийом. Результат пошуку публікують на каналі.

З «Оленівкою» досі існує канал звʼязку, проте розповідати про нього не можна. Та Костянтин каже, що рідні впізнаних полонених звʼязувалися з ними в колонії, тож такий пошук дає результат. Попри це впізнати, звісно, вдається не всіх. Тоді до фотографій невпізнаних додають стандартне повідомлення: «На жаль, за час нашого увʼязнення цих людей ми не бачили. Не втрачайте надії».

Підтримайте «Бабель», щоб ми могли розповідати ще більше історій про порятунок і повернення:

🔸 у гривні,

🔸 у криптовалюті,

🔸 Patreon,

🔸 PayPal: [email protected].