Найкращі документалки про диктаторів знімають після їхньої смерті. «Бабель» зібрав 10 документальних фільмів про тиранів (путін ще живий ― але це не надовго)

Автор:
Дмитро Раєвський
Редактор:
Тетяна Логвиненко
Дата:
Найкращі документалки про диктаторів знімають після їхньої смерті. «Бабель» зібрав 10 документальних фільмів про тиранів (путін ще живий ― але це не надовго)

Ангеліна Коткова / «Бабель»

Політолог Дженніфер Ганді підрахувала, що в 1970-х роках до 75% режимів на планеті були персональними, військовими чи партійними диктатурами. Лише в 1990-х їх стало менше половини. Комусь із диктаторів вдалося піти тихо, без повстань і революцій — як Франсіско Франко в Іспанії, когось вбивали заколотники — як Рафаеля Трухільйо в Домінікані. Але всі мали багато спільного: цензура, культ особи, репресії проти опозиції. «Бабель» зібрав 10 документалок про тиранів ХХ століття та їхні режими — від соціалістичних вождів Ніколае Чаушеску та Енвера Ходжі до божевільного африканського імператора Жана-Беделя Бокасси.

«Як стати тираном»

Документальний мінісеріал від Netflix, який розповідає історію шести диктаторських режимів ХХ століття — Адольфа Гітлера, Йосипа Сталіна, Іді Аміна, Саддама Хусейна, Муаммара Каддафі та династії Кімів. На прикладі кожного з них автори серіалу розкривають якийсь аспект диктаторського життя. Через Гітлера показали прихід до влади, через Хусейна — репресії проти опозиції, а фігура Сталіна розкриває тему цензури та пропаганди. Текст за кадром читає Пітер Дінклейдж, а інформацію подали в дещо сатиричному ключі.

How to Become a Tyrant / Netflix / голос за кадром — Пітер Дінклейдж / тривалість — 6 епізодів / 2021 рік / рейтинг Rotten Tomatoes — 100% від критиків, 75% від глядачів / рейтинг IMDb — 7,4.

«Ігри пропаганди»

Іспанський режисер Альваро Лонгорія поїхав до Північної Кореї, де йому дозволили знімати під наглядом корейських чиновників у певних визначених місцях. Його провідником та головним героєм фільму став Алехандро де Бенос. Цей іспанець у 2000 році створив Корейську асоціацію дружби — приватну організацію, яка продає туристичні поїздки в КНДР та (можливо) виконує завдання північнокорейської розвідки.

Лонгорія зробив фільм не лише на основі своїх відзнятих у КНДР кадрів та інтерв’ю з де Беносом. Він також поговорив із правозахисниками, журналістами та втікачами з Північної Кореї і розповів про свої враження від роботи корейської пропаганди, режиму Кімів та життя простих корейців. За рік після виходу фільму іспанська поліція оголосила Алехандро де Беносу підозру в контрабанді зброї. А на початку 2022 року ордер на арешт видав американський суд — ФБР розшукує його за промислове шпигунство.

The Propaganda Game / Morena Films / режисер — Альваро Лонгорія / тривалість — 1 година 38 хвилин / 2015 рік / рейтинг Rotten Tomatoes — 93% від критиків, 76% від глядачів / рейтинг IMDb — 6,8.

«Ностальгія за світлом»

Чилійському режисеру-документалісту Патрісіо Гусману 1973 року довелося тікати від диктаторського режиму Августо Піночета. Тоді з Чилі емігрувало багато кінематографістів. Піночет не любив кіно, за його правління фільмів у країні майже не знімали. До того ж Гусман був прибічником колишнього президента Сальвадора Альєнде. Вже в еміграції він почав знімати фільми про ці події — трилогію «Битва за Чилі», яка складалася з документальних кадрів, які група Гусмана встигла зафільмувати до еміграції.

У 2010 році Гусман випустив фільм «Ностальгія за світлом» про наслідки режиму Піночета. Половина стрічки присвячена родичам людей, страчених за наказом диктатора, що досі їх шукають, не знаючи ані обставин смерті, ані місць поховання. Інша половина — розмови з астрономами та геологами, які вдивляються в небо чи зариваються в землю і так досліджують минуле. Гусман метафорично порівнює їхню працю з вивченням наслідків тоталітарних режимів.

Фільм отримав Європейську кінопремію, його включили до спеціальної програми Каннського кінофестивалю 2010 року.

Nostalgia de la luz / Atacama Productions / режисер — Патрісіо Гусман / тривалість — 1 година 30 хвилин / 2010 рік / рейтинг Rotten Tomatoes — 100% від критиків, 84% від глядачів / рейтинг IMDb — 7,6.

«Трухільйо: влада вождя»

Рафаель Леонідас Трухільйо — багаторічний диктатор Домінікани, який переміг на виборах 1930 року і правив країною, поки його не вбили заколотники в 1961-му. Режим мав усі класичні ознаки диктатури: Трухільйо репресував опозиціонерів, проводив етнічні чистки гаїтян, встановив цензуру та культ своєї особи, призначав на ключові посади найближчих родичів, а в народі через свою розпусність мав прізвисько Козел (El Chivo).

З 1991 року домініканський режисер Рене Фортунато випустив три документальні фільми про Трухільйо та його режим, загалом — понад чотири години матеріалу. Фортунато починає з дитинства диктатора, його кар’єри в армії та поступово розбирає всі етапи формування диктатури. Оригінал фільму іспанською мовою, але є офіційний англійський переклад.

Trujillo: El poder del jefe / Video Cine Palau / режисер — Рене Фортунато / тривалість — 3 частини / 1991—1996 рр. / рейтинг Rotten Tomatoes — немає / рейтинг IMDb — 8,2.

«Король комунізму: Ніколае Чаушеску»

Ніколае Чаушеску правив Румунією 24 роки: з 1965-го, коли став генсеком Румунської комуністичної партії, до 1989 року, коли його розстріляли повстанці. Соціалістичний режим Чаушеску був доволі незалежним від СРСР — брав кредити в західних країн, виступав проти окупації Чехословаччини в 1968 році, відмовлявся бойкотувати Олімпіади. Але громадянам самої Румунії від цього легше не було — Чаушеску мав свій культ особи, цензуру та репресивний апарат.

«Король комунізму» — це короткий нарис про життя Румунії при Чаушеску та наслідки його диктатури. У 2010 році вийшов ще один документальний фільм про цей режим, «Автобіографія Ніколае Чаушеску» режисера Андрія Ужики — тригодинна добірка різної кінохроніки з виступів, промов та взагалі життя диктатора.

The King of Communism: The Pomp & Pageantry of Nicolae Ceausescu / BBC / режисер — Бен Льюїс / тривалість — 1 година / 2002 рік / рейтинг Rotten Tomatoes — немає / рейтинг IMDb — 7,4.

«Мовчання інших»

Генерал Франсіско Франко правив Іспанією з 1936 року до своєї смерті в 1975 році. Його режим мав багато ознак диктатури — репресії, цензура, культ особи. Але перші реформи в країні почалися ще за життя Франко, у 1960-х. А після його смерті Іспанія поступово та досить мирно перейшла до демократичної конституційної монархії. Тому наслідки диктатури довго залишалися майже недослідженою темою. Від початку 2000-х почалися публічні обговорення доль жертв репресій. А у 2007 році в Іспанії почали перейменовувати вулиці, названі на честь Франко, та зносити його монументи.

Протягом шести років автори фільму «Мовчання інших» збирали свідчення репресованих, яким вдалося вижити, їхніх родичів та свідків злочинів. Фільм отримав багато нагород, в тому числі дві премії Берлінського міжнародного кінофестивалю, премію «Гоя», премію Пібоді та інші.

El silencio de otros / El Deseo / режисери — Альмудена Карраседо та Роберт Бахар / тривалість — 1 година 36 хвилин / 2018 рік / рейтинг Rotten Tomatoes — 100% від критиків, 82% від глядачів / рейтинг IMDb — 8,0.

«Відгомін темної імперії»

Жан-Бедель Бокасса був сиротою з центральноафриканського племені мбака. Але зробив приголомшливу кар’єру у французькій армії, воював під час Другої світової війни, отримав орден Почесного легіону, дослужився до капітана. А в 1962 році повернувся до ЦАР, де вже за три роки очолив державний переворот та прийшов до влади. І почалося безумство.

Режим Бокасси був не просто жорстким — масові страти стали звичною справою. Президента підозрювали в канібалізмі. А в 1976 році Бокасса проголосив ЦАР імперією, а себе — імператором. На церемонію коронації він витратив чверть річного доходу країни.

Режисер Вернер Герцог зробив фільм у формі подорожі журналіста Майкла Голдсміта, який спілкувався з родичами Бокасси, його політичними союзниками та ворогами. Він побував у місцях де жив диктатор, від ЦАР до замку у Франції, де Бокасса мешкав після вигнання в 1979 році, коли французька армія влаштувала переворот, і до свого повернення у ЦАР у 1986-му. І намагався знайти відповідь, як освічений офіцер та ветеран перетворився на одного з найжорстокіших тиранів ХХ століття.

Echos aus einem düsteren Reich / Werner Herzog Filmproduktio / режисер — Вернер Герцог / тривалість — 1 година 31 хвилин / 1990 рік / рейтинг Rotten Tomatoes — 71% від глядачів, від критиків немає / рейтинг IMDb — 7,2.

«Зникле зображення»

Документальний фільм камбоджійського режисера Рітхі Паня про геноцид, що його влаштував режим «червоних кхмерів» на чолі з диктатором Пол Потом, який правив Камбоджею з 1975 по 1979 рік. Кількість жертв режиму Пол Пота різні дослідники оцінюють від 1,9 до 3 мільйонів людей.

Головна художня особливість фільму в тому, що він не тільки показує архівні кадри та розповідає історію диктатури, але й відтворює деякі події та сцени з того часу за допомогою глиняних фігурок, які зробив скульптор Саріт Манг. Фільм отримав багато нагород — гран-прі програми «Особливий погляд» Каннського фестивалю 2013 року, «Люмʼєр» у 2016 році та інші. У 2014 році «Зникле зображення» номінували на «Оскар» у номінації «Найкращий фільм іноземною мовою».

L'image manquante / Catherine Dussart Productions / режисер — Рітхі Пань / тривалість — 1 година 32 хвилин / 2013 рік / рейтинг Rotten Tomatoes — 99% від критиків, 76% від глядачів / рейтинг IMDb — 7,3.

«Мобуту, король Заїру»

Мобуту Сесе Секо прийшов до влади в Демократичній Республіці Конго в 1965 році внаслідок заколоту. Він встановив однопартійний режим, за якого став «батьком нації», і перейменував країну на Заїр. Назву ДРК країні знову повернули лише після того, як у 1997 році владу тирана скинули повстанці. Під час Холодної війни Мобуту багато років вдавалося підтримувати дипломатичні та економічні зв’язки і зі США, і з СРСР. Він дружив із Ніколае Чаушеску та Кім Ір Сеном.

Французький режисер Тьєррі Мішель досліджує історію Демократичної Республіки Конго, події, які привели Мобуту до влади, та секрети його політичного довголіття. Фільм отримав спеціальний приз Європейської кінопремії та почесний приз Монреальського кінофестивалю.

Mobutu, roi du Zaïre / Les Films de la Passerelled / режисер — Тьєррі Мішель / тривалість — 2 години 15 хвилин / 1999 рік / рейтинг Rotten Tomatoes — немає / рейтинг IMDb — 7,7.

«Бетонні гриби»

Режим Енвера Ходжі в Албанії був унікальним серед інших соціалістичних режимів Європи та Азії. Ходжа був затятим сталіністом, тому сварився з іншими країнами, які, на його думку, не відповідали сталінському ідеалу. У 1948 році він слідом за СРСР розсварився з Югославією. Після приходу до влади Микити Хрущова в 1953 році — уже із самим Союзом, що його почав вважати надто ліберальним. А після смерті Мао Цзедуна в 1976 році розірвав відносини з Китаєм. Єдиний соціалістичний вождь, якого Ходжа далі поважав, — Ніколае Чаушеску.

А ще Ходжа забудував усю Албанію бетонними бункерами та укриттями, які мали захистити її від вторгнення котрогось із численних ворогів. Бункерів у країні майже дві сотні тисяч, тобто трохи менше шести на квадратний кілометр.

Короткометражна документалка «Бетонні гриби» розповідає, як албанці зараз намагаються творчо переосмислити ці бункери або використати їх для потреб сільського господарства чи промисловості.

Mushrooms of Concrete / Marubi Film & Media School Tirana / режисер — Мартін Пейєнс / тривалість — 23 хвилини / 2010 рік / рейтинг Rotten Tomatoes — немає / рейтинг IMDb — 7,7.

Документальне кіно осмислює дійсність, а медіа її фіксують. Допоможіть «Бабелю» бути свідком історії, що розгортається на наших очах: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: [email protected]