На подвір’ї школи в Киїнці досі є залишки укріплень з «їжаками» і колючим дротом, де-не-де на фасаді сліди від уламків снарядів і вибиті вікна. На ґанку ще лежить купа одягу та взуття, яку хтось час від часу перебирає, у гардеробній ― коробки з продуктовими наборами, під дошкою пошани ― мішки з піском.
Олег Петрасюк / «Бабель»
Медсестрі Світлані Вороні ― 36, але через кирпатий ніс вона здається геть юною. Світлана проводить нас у порожній учительський кабінет: у кутку прапор України, на стінах ― грамоти. Час від часу до кімнати заглядають: хтось шукає Світлану, комусь треба гуманітарна допомога, комусь просто цікаво. Серед останніх ― худий і засмаглий чоловік років 50, із залисинами і гачкуватим носом.
― Це наш місцевий герой, ― Світлана коротко представляє Анатолія.
― Ой, та який там гєрой! ― відмахується він, але тікати від компліментів не поспішає. ― Вже все пережито, всьо вже прошло. Який я там герой!
― Та скільки ви всього зробили! Вам низький уклін, ― не вгаває Світлана.
Анатолій ― комунальний працівник у Киїнській сільраді. У березні, коли росіяни оточили село, відрами возив їжу цивільним та військовим на позиції неподалік.
― Він [Анатолій] казав: «Будуть хлопці йти на Москву в атаку, то слідом піду», ― каже Світлана, і чоловік сміється, зашарівшись. Аж раптом та додає: ― 28 лютого сина його вбило...
― Та! ― різко махає рукою чоловік і йде.
― Син у поліції служив, потрапив у машині під обстріл, ― каже медсестра, коли кроки чоловіка стихають. Місцевих померлих вона знає так само добре, як і живих.
Олег Петрасюк / «Бабель»
Найстрашніший день
Світлана працює в Киїнці вже 16 років. Двадцять третього лютого вона разом із другом, місцевим депутатом, планувала, що робити у випадку повномасштабного нападу росії. Вирішили залишитися в селі й триматися разом, але вивезти дітей.
Вранці 24 лютого Світлані зателефонувала колега: «Почалася війна». Жінка сховала в льох документи, взяла гроші, заощаджені на будівництво, і поїхала в Чернігів по ліки ― антибіотики, матеріали для перевʼязки, кровоспинні, ліки від тиску. За три дні таких поїздок Світлана купила медикаментів майже на 100 тисяч гривень.
― Ми були на роботі, коли сільський голова зателефонував і сказав ховатися, бо є загроза артобстрілу, ― пригадує Світлана 27 лютого, коли війна дійшла й до Киїнки. ― Росіяни вже брали Чернігів у кільце. І от дійшли до нас і так «привітали» ― повнокасетними зарядами «Града» і «Смерча».
Світлана сховалася в підвалі з чоловіком, сином і свекрухою. Коли обстріл закінчився, жінка вийшла надвір і відчула те, що тепер називає «запах пекла» ― їдкий сірчаний запах. Будинок вистояв ― тільки дах пошкодило. Часу оглядати подвірʼя не було ― Світлана з чоловіком відразу поїхали допомагати пораненим.
Олег Петрасюк / «Бабель»
― Один був мертвий, другий мав несумісні з життям поранення, третій ― [поранення в] живіт, четвертого зачепило уламками, у пʼятого ― розірване обличчя. Ще двоє були в ступорі, їх не зачепило, ― коротко перераховує Світлана. ― Вийшла акушерка, і ми разом надавали допомогу, коли знову почали обстрілювати. Ми сховалися під деревʼяний парканчик, і я памʼятаю тільки, як чоловік тягнув нас за капюшони в будинок. Посадив за стіну, накрив собою.
Того дня в селі загинуло багато цивільних і військових на позиціях поруч.
― Ми збирали тіла, ― говорить Світлана. ― Мій чоловік взагалі крові боїться, але допомагав витягувати загиблих військових на позиціях. Складав по частинах у мішки. Голова сільради знайшов машини в людей, щоб можна було вивезти тіла в морг. Потім я вже сама виписувала свідоцтва про смерть ― за місяць більше 30. Хто міг ― ховав на кладовищі, хтось просто у дворах.
В оточенні
Серед загиблих 28 лютого був і медик одного з підрозділів, тож військові попросили Світлану замінити його. Вона пояснювала, що цивільна, проте й відмовити не могла. Відправила сина в сусіднє село до тітки і взялася до роботи.
― Ноги військових 1 березня на все життя мені запамʼятаються, ― каже вона. ― Тиждень у сирості, не знімаючи берців ― ноги обабяні, криваві мозолі. Я у всіх знайомих позбирала прокладки, присипки, крохмаль, антисептики, спирт, шкарпетки, тапочки ― сушили так.
Олег Петрасюк / «Бабель»
Світлана за порадою знайшла фонд, який надав військовим засоби гігієни і ліки. Коли була змога, поранених везли в чернігівський госпіталь. Разом із лікарем іншого підрозділу Світлана організувала в сільській школі зал для поранених і операційну. Її чоловік рив окопи, носив пісок, воду. Сільський голова їздив у місто вимінювати ліки на хліб і бензин.
― Понад місяць військових годувало село, ― говорить Світлана.
― Проблемою були осколкові поранення, каверзні. Ніби ранка невелика ― а печінку пробило, і людину не врятувати, ― продовжує вона. ― Осколки дрібні, кровить, нічого не видно, затискачів для судин немає. То ми знеболювали, промокували й шили. Знайти осколок було складно. Рентген-апарата в нас не було, то дякувати нашому газовщику ― він з дому приніс великий магніт, і ми його підносили до рани. Якщо пораненому боляче ― значить, осколок ворушиться, треба шукати.
З військовими Світлана швидко стали друзями і соратниками. Вони попереджали, чи немає загрози прориву, і на такий випадок Світлана мала при собі дві гранати. Одну планувала кидати в росіян, іншою підірвати себе, щоб не потрапити в полон ― боялася зґвалтувань і катувань. Так само подбала про те, щоб списки військових із Киїнки не потрапили до рук росіян. Документи з їхніми даними забрав чоловік Світлани — ані вона, ані сільський голова не знали, де сховок.
Та все ж про свою роль медсестра розповідає неохоче ― згадує акушерку, яка допомагала, колишню медсестру, що купувала ліки за її списками, чоловіка, що возив її на виклики, військових, які все організовували і зробили для неї окоп для «прийомів».
Олег Петрасюк / «Бабель»
― Я просто була на місці, а працювали всі, ― говорить Світлана. ― На них теж була дуже велика частина роботи. Я лишилася, бо як я могла зібратися і поїхати, якщо я медик? А ті цивільні, які просто лишилися ― мої герої. Лікування, харчування, коригування вогню ― все робили. Військові, коли йшли з села, казали, що без нашої помощі протрималися б тиждень. Вони й зараз до нас приїжджають, коли мають ротації ― всі, хто тут були, уже як сімʼя.
Рідні
― Мені було дуже боляче, що військові пішли, а я залишилася, ― говорить Світлана, і сумно всміхається: ― Я хотіла піти в ЗСУ, але через родину лишилася.
Світлана приймає людей у медкабінеті школи ― окремий лікарняний вагончик ще не готовий. Найчастіше до неї звертаються по заспокійливе і снодійне.
― Люди досі не можуть відійти від пережитого, ― каже Світлана. ― Коли по Гончарівському били, то ті півтори години ніби були довші, ніж цілий березень. Спочатку думаєш, що тримаєшся, вважаєш себе стійкою людиною ― а потім така слабкість, нічого робити не можеш. Ми морально виснажені. І багато хто каже, що вдруге таке вже не переживе.
У будівлі старої амбулаторії, яку обстріляли росіяни, вже замінили вікна. На дверях ― записка, що прийом у школі. На столах гори одягу й посуду з гуманітарної допомоги. Червоний бігунок настінного календаря завмер на 23 лютого.
Олег Петрасюк / «Бабель»
― З цивільними тепер складніше, ― ніби продовжує жінка перервану розмову, ― комусь мало гуманітарки, комусь не так поділили. У березні були й такі, що казали, нібито нас обстрілюють через те, що українські військові обороняються. А в квітні погрожували, що як знову прийдуть росіяни, то мене «здадуть» у першу чергу.
Проте таких усе ж меншість. Світлана знає, хто з сусідів загинув, прикриваючи дитину, хто власноруч копав могили, а хто обігрівав її свекруху, що бігала годувати тварин. Світлана оглядає вулицю і зворушено усміхається:
― До війни були сусіди та й сусіди, а після ― такі рідні стали.
«До всього можна звикнути»
До 24 лютого Микола Люткевич був завідувачем відділення травматології та ортопедії Чернігівської обласної дитячої лікарні. Тепер виконує обовʼязки її гендиректора. До Чернігова він працював у Києві та Харкові, його спеціалізацією були діти з ДЦП.
У лютому його лікарня мала формальні вказівки з підготовки на випадок вторгнення від Мінздраву, але ніхто особливо не готувався ― не облаштували укриття, не робили масштабні закупи, не збирали прискіпливо евакуаційні валізки. Микола каже, що так було всюди. Саме через несподіваність 24 лютого стало для нього страшним.
З перших днів лікарня з дитячої перетворилася на універсальну ― приймали і дітей, і дорослих, і літніх, і військових. У лікарні в мирний час працювало близько 400 людей медперсоналу, разом із технічними працівниками і працівницями ― 600. З них постійно під час оточення було лише 40 людей ― вони й евакуювали, і носили воду з їжею, і набивали мішки піском, і облаштовували підвал, і ладнали генератори, і зносили дітей в укриття під час повітряних тривог, і прали, і готували. Й оперували, звісно. У перші дні жили на різних поверхах, але зовсім скоро всі перебралися до підвалу і великого кабінету на першому поверсі. До підвалів лікарні зʼїхалися і родини медиків, і містяни й містянки з навколишніх будинків, захопивши домашніх тварин.
Олег Петрасюк / «Бабель»
Коли зникало світло і не працювали генератори, медсестри вручну мішком Амбу годинами «дихали» замість дітей, що не могли дихати самостійно. Ночами, зустрічаючись у коридорах, медсестри й лікарі плакали одне в одного на плечі. Колеги з «дорослих» лікарень надсилали фото і рентгенівські знімки поранених дітей, що надходили до них. Іноді була змога їх привезти ― бо ж краще оперуватимуть ті, хто добре знає дитячий організм, іноді лікарі з «дитячої» під обстрілами їхали оперувати.
Якось Микола поїхав так оперувати 9-річного хлопчика з переломом обох стегон, тазу, травмою грудної клітини й головного мозку. Коли лікар дістався до нього, хлопчика оперували вже три години. Ще три години тривала спільна операція без обігріву, належного освітлення, всіх працюючих апаратів, часу для зашивання всіх ран. Микола ніби виправдовується, мовляв, ми й самі там у светрах стояли, а для дитини стільки часу на операційному столі в холоді — ще складніше. За кілька днів хлопчик помер у реанімації.
Операції в «дитячій» лікарні відбувалися в таких самих умовах ― теплий одяг, налобний ліхтарик, ручне «дихання» анестезіологів для пацієнтів на операційному столі. Один генератор на 2—3 кіловати витримував тільки ШВЛ і операційну лампу, а коли додавався електроніж чи коагулятор ― все згасало через завелику напругу.
― Але нам було ніколи боятися, ― розводить руками Микола. ― Людина до всього може звикнути.
Олег Петрасюк / «Бабель»
«Масове надходження»
День, який Микола запамʼятає назавжди ― 3 березня.
― У 2013 році я був на курсах у США, де нас навчали сортувати постраждалих від стихійних лих і бойових дій, ― говорить він, коли ми виходимо з кабінету і прямуємо до сходів. ― Так гарно виклали матеріал, аж від зубів відскакувало. Але я ніколи не думав, що буду це використовувати. Нам це закарбувалося в серцях.
Ми спиняємося біля вікна на четвертому поверсі. З-за дерев видно розбиту багатоповерхівку на вулиці Чорновола. Микола пригадує:
― Була перша чи друга година дня, всі займалися своїми справами. І з четвертого поверху побачили літак. Один колега каже: «О, наш». І як тільки він це сказав ― як шандарахнуло. Шість-вісім бомб упало з нього.
Далі Микола памʼятає все по хвилинах. Через чотири хвилини прибуло 37 поранених. Військові, родини з будинку, дорослі й діти з черги за хлібом у дворі. Це називається «масове надходження» ― коли доводиться залишати тих, хто вже не виживе, й допомагати тим, хто ще має шанси. Бо на всіх рук не вистачить.
На ґанку вміщалося 30 нош. Там же зрізали закривавлений одяг і взуття, щоб дістатися до рани. Біля ліфта облаштували куточок для «200-х». Критично поранених разом із медсестрою залишали там, надавши мінімальну допомогу. Натомість бігли до дітей і дорослих, які могли вижити. По кілька разів переодягалися, бо були геть у крові.
Першими привезли військових ― один із них помер відразу в коридорі. Накрили простирадлом і побігли далі.
― Згубилися всі, ― говорить Микола, ― бо ніхто ніколи такого не бачив. Зазвичай біля кожного пацієнта був би хірург, анестезіолог, медсестри. А тепер ми бачили молодого військового, в якого немає половини голови, і ніхто не думав, що він має маму, яка буде плакати, якщо він загине. Бо поруч ― десять дітей, яких можемо врятувати. І ці діти ще й кажуть: «А ви маму нам врятуєте?».
Олег Петрасюк / «Бабель»
Головним завданням для Миколи було організувати процес, а не лікувати. Медсестри, що працювали раніше з новонародженими, ставили крапельниці й робили перевʼязки військовим. Через брак спеціальних інструментів тяжкі переломи тазу стягували простирадлами. Люди, які жили в підвалах, полотніли від побаченого, але носили поранених. Старші лікарі, що проходили строкову службу, грамотно забирали у військових зброю і гранати. Оперували в чотирьох кімнатах, стабілізованих відправляли в інші лікарні, дітей залишали в себе.
Зрештою таки припустилися кількох помилок: ноші заблокували коридор, а це дорогоцінні хвилини; всі джгути та бинти були в одному кабінеті, а не в кількох уздовж коридору; ще працюючий рентгенівський апарат був на другому поверсі, а не на першому. Та все ж загинула лише одна людина ― той самий перший військовий із травмою голови.
Усе тривало 20—30 хвилин.
― А здавалося, що за секунду минає ціла година. Загострився слух, зір, нюх ― ми запах крові відчували за кілька метрів, ніби маляри фарбу. А тепер розповідаєш ― і наче то був сон.
Прапор
Колишній кабінет Миколи на четвертому поверсі. Хоч деякі вікна ще не замінені, відділення працює. Зі «свого поверху» до нового кабінету Микола забрав кілька уламків, що залетіли до коридору ― тепер лежать у його шухляді в маленькому пакетику. На столі ― щоденник, куди він записував пережите. У телефоні ― фотографії поранених, які робили мало не через силу, щоб задокументувати злочин.
Олег Петрасюк / «Бабель»
Та найбільш яскраве нагадування про місяць життя й роботи під обстрілами ― синьо-жовтий прапор на стіні.
― Знаєте, ми всі, хто тут лишався, ніби охрещені війною, ― говорить Микола. ― Всіх колег поважаєш, але саме цих хочеться обійняти, як уперше і востаннє. Дивишся на цей прапор, і всередині все вибухає ― ми були на такій межі!.. Але якби не ми, то хто? Ми ж навіть не здогадуємося, як багато може витримати людина.
Прапор цілий місяць висів в одній з операційних, а 8 квітня всі, хто пережив березень у лікарні, зібралися в новому кабінеті Миколи, розклали стяг на столі і щось написали ― підписи, імена, подяки.
― Це ― «Дякую колегам» ― написав анестезіолог, який працював у нас раніше, а в березні повернувся, щоб допомагати, ― впізнає підписи Микола. ― А це волонтери зі США, із Франції, які вже потім приїжджали… Мій? Я тихенько написав «Микола Люткевич» і домалював тризубчик. Це й після перемоги буде наш прапор.
І поміж підписів, подяк і дат є одне зовсім коротке «Навіки слава ЗСУ».
Олег Петрасюк / «Бабель»
Ви навіть не здогадуєтеся, як багато здатне витримати медіа, коли є підтримка аудиторії. Допоможіть «Бабелю»:
🔸 Patreon
🔸 PayPal: [email protected]