1
На задньому подвірʼї госпіталю зранку пожвавлення. Білява волонтерка у вишиваній сукні роздає військовим каву.
― Вітаю з Днем державності, хлопці, дякую вам! ― вітається вона з бійцями.
― Дякуємо, дякуємо. Нас зранку вже поздоровили, 30 ракет захерачили по нас, ― відповідають ті й сміються.
Перед входом Макс, Сашко та Міша так само пʼють волонтерську каву і планують свій день. Перукарі приходять до госпіталю, щоб стригти військових, а часом і медсестер та лікарів, які за роботою не мають часу на себе.
Макс Нестеров / «Бабель»
Максим і Сашко знайомі вже 17 років і схожі, ніби брати ― високі, з чіткими рисами обличчя, сіро-блакитними очима, акуратними бородами. От тільки Максим весь у чорному, темно-русявий, а Сашко світловолосий, у світлому одязі. Вони весь час сміються і жартома звертаються один до одного «котік». На їхньому фоні молодший і мовчазний Міша, що працює в салоні Сашка, видається ще більш тихим і соромʼязливим. І все ж вони уже четвертий місяць як злагоджена команда ― першими у травні почали волонтерити в госпіталі Міша та Сашко, який уже за кілька тижнів запросив приєднатися Макса.
Всередині корпусу кілька коридорів, велика кімната для відпочинку, коридор з палатами. В одній з таких палат Макс облаштовує своє сьогоднішнє місце роботи.
― Так, дівчатка, — звертається він до медсестер, — хто сьогодні бажає?
До вітальні по одній сходяться медсестри. У сусідній ванній кімнаті Сашко і Міша вже стрижуть військових. Стрижуть мовчки — чути тільки монотонний звук машинки, шелестіння ножиць та шурхотіння щіточки. На стіні ― календар на 2022 рік, старі плакати в етностилі, на чорному аркуші А4 надруковано «155 день оборони України».
Макс дістає з наплічника згорток з інструментами. Чорнява медсестра вже сидить у кріслі.
― Що робимо? ― уточнює він, огортаючи її камуфляжною накидкою.
― Чолочку тільки, я її уже вичесала, ― посміхається медсестра, обертаючись до Макса.
Макс у минулому — чемпіон України з перукарського мистецтва. Він стриже швидко і легко, і тільки ледь помітно, що йому складно підняти праву руку — вона німіє через стреси й переживання останніх місяців.
Макс Нестеров / «Бабель»
2
Максові сорок, він родом з Дніпродзержинська — зараз Камʼянське. Стригти його навчив тато ― «батя», як називає його в розмові перукар. Коли Макс був в 11 класі, тато попросив підстригти себе і спостерігав за процесом у два дзеркала. З того часу Макс почав стригти сусідів, знайомих, вступив до перукарського училища і після півтора року навчання поїхав працювати в Харків, а потім, у 2000-му ― у росію. До України повернувся вже за два місяці ― не витримав атмосфери навколо. Влаштувався у київський салон і вже за рік отримав звання чемпіона України з перукарського мистецтва. За кілька років став арт-директором дочірнього салону, але в 26 вирішив працювати на себе, орендував кабінет. Коли народилася перша донька, Макс зрозумів, що треба заробляти більше, рости в професії ― і відкрив власний салон. Зупиняв роботу двічі ― під час локдауну 2020 року і 24 лютого 2022.
― Я казав дружині, що з Києва ми [24 лютого] точно не поїдемо, ― розповідає він. ― По-перше, це найбільш захищене місто, по-друге, треба було б приєднуватися до оборони.
Майже так і сталося. У перший же день Макс із сусідами в Софіївській Борщагівці обʼєдналися в неофіційну тероборону і почали патрулювати район. Планували захищатися від мародерів, але зрештою через три тижні вже мали зброю, амуніцію, рації і стали офіційним формуванням, що співпрацювало із ЗСУ. Патрулювали свій район і місто Вишневе, рили окопи, збивали ворожі дрони.
За цей короткий час Макс вивіз дружину та доньок на захід, потім переправив за кордон, став помічником капелана, почав займатися гуманітаркою і повернувся до Києва. У квітні вперше поїхав в «Охматдит», щоб підстригти дітей і персонал, які два місяці практично жили в приміщенні лікарні.
― Це завжди працює: бачиш відображення у дзеркалі ― і задоволений хоча б чимось, ― пояснює він. ― Уся інформація навколо ― негативна. А люди мають радіти чомусь у цьому житті, це необхідно.
У травні Макс приєднався до Сашка та Міші і тепер щочетверга стриже військових у госпіталі. Приходять о 10-й, виходять пізно ввечері. Стрижуть хлопців з легкими пораненнями, тих, хто втратив руку або ногу, і тих, хто не може встати з ліжка. Макс каже, що технічно працювати з ними складніше, але справляються ― стелять пелюшки на ліжко, накривають бійця накидкою, піднімають йому голову, акуратно стрижуть. Буває, що разом із волоссям знімається шкіра. Завжди використовують тальк, приносять із собою пакети шампунів і гелів, щоб хлопці могли помитися, не встаючи з-під крапельниць.
Макс Нестеров / «Бабель»
― До такого неможливо звикнути, ― каже Макс. ― Мій мозок просто не сприймає історії, які я там чую, там навіть капелани плачуть. І нам теж відразу треба почути біль людини. Ми ніколи не розпитуємо, не навʼязуємося, але стараємося розвеселити, коли можна, підтримати. Однаково, всі розмови про війну і про сімʼю.
Раніше Макс ніколи не волонтерив. Вважав себе аполітичним. Початок війни в 2014-му пройшов ніби повз нього. Тепер же від попередньої позиції каменя на камені не лишилося ― навіть шестирічна донька Макса мріє «дати путіну кросівком в голову».
3
В іншому корпусі госпіталю вітальню старалися зробити домашньою ― мʼякий диван, книжки, вазони, дивом працюючий опуклий телевізор. Перед ним сидить військовий і слухає новини про деокупацію Херсонської області. Саме слухає ― він мʼяко лежить між подушками, голова замотана бинтами, повіки розпухли так, що очей не видно.
Міша підходить до чергової медсестри:
― Добрий день. Хтось буде стригтися?
― Зараз знайдемо, ― всміхається вона і заходить до першої ж палати поруч. Лагідно каже: ― От у нас є Валік, він наймолодший і хоче бути найкрасивішим, да, Валік?
Валік заходить до туалету, який перетворили на тимчасову перукарню — поставили деревʼяне крісло перед прочиненим вікном. Міша запитує:
― Якісь побажання є?
Половина голови Валіка розпухла. На щоці та скроні ще свіжі товсті шви з рубцями. Говорити йому тяжко, та з кількох складів Міша розуміє найпоширеніше слово: «коротко» ― і вмикає машинку. Валік ледь помітно кривиться і частіше кліпає, коли Міша проводить нею по спухлій частині потилиці. За вікном виє сирена ― четверта за ранок.
Макс Нестеров / «Бабель»
Саме Міша першим почав стригти і голити в цьому госпіталі як волонтер — ще в 2019 році. Тоді допомагав звільненим полоненим. Знову повернувся сюди для однієї стрижки взимку. А постійно почав приходити в госпіталь від травня.
Тут усі розмови у кожному відділенні практично однакові:
― Якісь побажання?
― Покоротше.
Хтось вимовляє чітко, хтось шипить окремі склади, хтось мугикає і показує жестами. Одні хлопці приходять своїми ногами, інші спираються на милиці, хтось заїжджає на каталці, відштовхуючись єдиною вцілілою кінцівкою.
― Борода? ― коротко запитує Міша.
― До перемоги, ― відповідають майже всі. Тобто бороду поки що не зачіпати.
Усі, хто приходить до Міші, дещо схожі ― і не тільки побажаннями в зачісках. Виглядають значно старшими, аніж на свій вік. Сивина навіть у наймолодших. Брови напружено зведені на переніссі. Відсторонений погляд. Не кліпають.
Єдиний виняток сьогодні ― круглолиций веселий дядько.
― Ану оцініть мою стрижку спочатку, ― каже він, сідаючи на стілець. Нахиляє голову, ніби демонструючи Міші потилицю, щоб той краще розгледів. ― І скажіть. Бо я сам стригся. З одним дзеркалом тільки. Нахандрив.
― А якого результату ви хотіли б? Якнайкоротше? ― запитує неговіркий Міша.
― Ну я знаю… По-армійському. Бо далі знов служити. У Бахмут.
Міша вмикає машинку. Виголює скроні. Коротко обговорюють меню і лікування в госпіталі. Довершує стрижку ножицями — весь процес займає хвилин десять.
Ще за десять хвилин, коли Міша вже стриже іншого чоловіка, дядько легенько плеще мене по плечу:
― А передайте тому майстру, це подяка, ― і простягає 100 гривень.
― Ні-ні, ви що, це безкоштовно, ― віднікуюся я, і дядько, махнувши рукою, швиденько заходить в імпровізовану перукарню, спритно вкладає гроші в Мішину сумку з інструментами і задоволено підбігцем повертається до палати.
― Ми віддамо на ЗСУ! ― гукає йому вслід спантеличений Міша, не випускаючи з рук увімкнену машинку. Зашарівшись, знизує плечима і каже вже мені: ― І таке буває.
Макс Нестеров / «Бабель»
4
Сашко почав стригти в пʼятнадцять ― під час першої стрижки відтяв сусідському хлопчику шматочок вуха. Зараз йому сорок чотири, і він власник барбершопу в центрі Києва.
Як і Макс, вчився стригти за батьком, до якого приходили знайомі. Сашко займався танцями, закінчив музичну школу за чотирма інструментами, школу діджеїнгу, і перукарство було ще одним творчим заняттям.
― Після армії треба було чимось займатися, ― говорить він. ― Мама пропонувала консерваторію, але я не хотів просиджувати там її гроші. Я непогано заробляв, граючи на вечірках у Києві, але хотілося якусь нормальну спеціальність.
Коли тітка нагадала Сашкові про його хист до перукарства, він вирішив освоювати цю професію і пішов на курси в гуртожитку одного зі спальних районів Києва. Після піврічного навчання влаштувався в один із численних салонів мережі, що мала точки по всьому Києву ― аби мати якнайбільше клієнтів і вдосконалюватися. Щоб дістатися на роботу, виходив о 6-й ранку зі свого дому в Святопетрівському, йшов два кілометри через поле у Вишневе, звідти їхав автобусом до станції метро «Святошин», яка була тоді кінцевою, і вже звідти їхав на протилежний бік Києва ― його салон був аж на «Лісовій». Через півтора року роботи Сашка звільнили за 10-хвилинне запізнення.
Сашко змінив кілька салонів і врешті відкрив власний у Боярці ― він був перукарем, а дружина робила манікюр. Проте через два роки салон закрили ― не приносив прибутку. В 2013 перейшов до однієї з перших українських мереж барбершопів.
― Я швидко доріс до топового барбера, почав навчати інших, ― розповідає він. ― І у 2018 відкрив власний барбершоп ― ми з кумом там зробили ремонт, тесть виготовив меблі.
Одним з працівників у Сашка став Міша. У 2019 він запропонував Сашкові поїхати стригти військових у госпіталі. Це був їхній перший досвід волонтерства. У травні цього року Сашко знову згадав про Мішу.
Макс Нестеров / «Бабель»
― На початку травня ми приїхали сюди вперше, ― говорить він. ― Побачили, як багато хлопців, яким треба наші послуги, і почали приїжджати щотижня.
Сашко старається нічого не відчувати, коли приходить сюди. Ніби це просто робота. Іноді думає, що вдячний за можливість ходити і бачити ― наприклад, коли стриже наголо військового в реанімації перед операцією.
― Але приходжу додому, і випиваємо з дружиною «соточку» ― небагато, ― говорить він і додає: ― Якщо чесно, то якби можна було, я поїхав би за кордон ― не знаю, чи лишався б назавжди, але принаймні спробував би. Але я тут, і я радий, що хоча б мінімальне добро роблю для наших хлопців. І мені достатньо, щоб хтось просто сказав «дякую».
5
У Сашка практично ніхто не просить «покоротше» ― просять «щоб було красиво». Навіть бороди, які не можна голити до перемоги, Сашко акуратно підстригає з боків, щоб була гарна й чітка форма. З військовими він жартує, підморгує, сміється, кидає короткі фрази, щоб розговорити.
В останньому відділенні охочих постригтися багато: чорнявий круглолиций бородань; хлопець з тату-вишиванкою на передпліччі; непоказний чоловік у сірій футболці; усміхнений сивий блакитноокий військовий; єдиний серед них неговіркий, у камуфляжному одязі; і бадьорий чоловік на візку, з забинтованими руками й ногами.
― Ось з ока осколки витягли, то почало ліве бачити, ― говорить він, поки Сашко одягає на нього накидку. На обличчі ― сліди від опіків, де-не-де сховані за рідкою бородою. ― Я вже заріс за три тижні тут. Але налисо мене не треба, і бороду десь половину знять.
― То що, як війна закончиться, то вже й бороду збриєш? ― удавано розчаровано каже Сашко.
― Навєрно вже ні, вже привик.
― Так і я про що ж. Настоящий мужчина якщо вже бороду відростив, то з нею ходитиме, ― і далі радить, як доглядати за бородою і які засоби для росту волосся використовувати.
― Пʼять місяців… ― каже за мить чоловік. ― На передку в окопах, то ніде й побритися. Починається роздраженіє.
Макс Нестеров / «Бабель»
Тему задано. Обговорюють гоління в окопах, стрижку, заборону на вуса в радянські часи, бороду Зеленського, посиденьки з друзями в гаражі, алкоголь. Сашко час від часу задає тон розмови, іноді просто слухає, іноді розповідає історії про брата-військового.
На кілька хвилин всі замовкають, а Сашко зосереджено вистригає потилицю наступному військовому ― тому, що в камуфляжі.
― Що б ми робили без цих волонтерів, га? ― порушує мовчанку чоловік у сірій футболці. ― Був би повний піздєц.
― З пісні слів не викинеш, ― додає Сашко, і згодом: ― Щось би робили. Хтось заробляє гроші, а хтось на собі все тягне.
― Ну просто їде криша, просто їде криша. За кого воюєм?.. ― вже майже у відчаї продовжує чоловік.
Настає секундна пауза, і чоловік на візку піднімає погляд на побратима:
― За свою землю. Вони прийшли на мою землю.
― Та все правильно… ― ніяково каже той.
― Мені плювать, хто там у власті, що там. Вони прийшли на мою землю. Що значить «за кого воюєм»? При чом ти до них, якщо це твоя земля?
― А чого в депутатів не забрать усі вілли й їхні статки?.. Крадуть же…
― Це война. Вони прийшли нас убивать. Закінчиться війна, то будем шось робить, ― твердо повторює чоловік на візку.
На кілька хвилин усі замовкають. Чути лиш, як розмірено гуде машинка.
Підтримка зараз потрібна усім — бійцям, барберам, волонтерам. «Бабель» теж дуже цінує її:
🔸 PayPal: [email protected]
🔸 Patreon