У Бородянці третій місяць розшукують зниклих безвісти під час авіанальотів — родичі здають ДНК, опитують тих, хто вижив, і пишуть запити в СІЗО росії. Розповідаємо історії зникнення трьох родин

Автор:
Ганна Мамонова
Редактор:
Тетяна Логвиненко
Дата:
У Бородянці третій місяць розшукують зниклих безвісти під час авіанальотів — родичі здають ДНК, опитують тих, хто вижив, і пишуть запити в СІЗО росії. Розповідаємо історії зникнення трьох родин

Getty Images / «Бабель»

Бородянку в Київській області звільнили 1 квітня. За три місяці в містечку розібрали зруйновані багатоповерхівки, де знайшли тіла понад 40 загиблих. Пів сотні тіл вбитих росіянами ексгумували з масових поховань. Встановили контакти з тими, кого російські військові вивезли в білорусь. Проте 19 мешканців, зокрема троє дітей, вважаються безвісти зниклими. Більшість випадків зникнення повʼязані з авіаційними бомбардуваннями — російські пілоти з 1 по 3 березня скинули десятки бомб на вулицю Центральну. Багато будинків згоріли, а сім багатоповерхівок обвалилися разом з мешканцями. Одна з них — будинок № 326. Кореспондентка «Бабеля» Ганна Мамонова зібрала історії розшуку трьох родин, які в ній жили та зникли. Одну сімʼю вдалося ідентифікувати лише через два місяці за допомогою ДНК-експертизи. Від другої залишився паспорт — один на двох. Третя зникла безслідно, є версія, що пʼятьох її членів захопили в полон і тримають у російському СІЗО.

1

Авіація бомбила панельну пʼятиповерхівку — будинок № 326 на вул. Центральній — 1 березня приблизно о 20:20. Люди із сусідніх будинків чули два сильні вибухи й один тихіший. Версія слідства за три місяці розслідування не змінилася: російські пілоти скинули на першій підʼїзд і територію біля нього некеровані бомби вільного падіння ФАБ. Заряд — 250 або 500 кілограмів. Від них половина будинку зруйнувалася вщент, маса бетону та заліза провалилася в підвал. Якби там ховалися люди, шансів вижити у них не було б. Однак коли рятівники розібрали завали, загиблих у руїнах не знайшли.

Це було несподівано. Три родини заявили, що там могли переховуватися 10 людей, серед яких троє неповнолітніх дівчат. Після бомбардування родичі мешканців будинку № 326 відшукали один одного і передали ДСНС, що незадовго до вибуху у квартирах на першому, другому та пʼятому поверхах були люди.

В Анни Матвієнко в будинку зникли троє родичів: її мати 57-річна Валентина Андріївна Одинока, 63-річна тітка Любов Андріївна Мякіш і 39-річний двоюрідний брат Кирило Вікторович Мякіш.

«Бабель»

— Вони були у квартирі № 1 перед бомбардуванням, — розповідає Анна. — Востаннє я з ними спілкувалася незадовго до вибуху. Мама прислала о восьмій вечора повідомлення, що вони ранком будуть тікати з Бородянки. Ми намалювали та скинули їм карту з маршрутом на Київ. О 20:12 звʼязок з ними зник. Коли ми переписувалися, вони були у квартирі, а що далі відбувалося — не знаю.

Мати Анни не жила в цьому будинку, вона прийшла до рідної сестри — жінки були близькі. Батько Анни під час бомбардування ховався в іншому будинку. Цю будівлю побило, але не зруйнувало.

— Після вибуху тато бігав до руїн. Кричав: «Валя! Валя!», але ніхто не відповів. Спробував ворухнути щось руками, але там плити — нереально, — каже Анна. — Дівчина брата Дарина організувала хлопців, вони зі вцілілої сторони будинку вибили двері, але одразу ж наткнулися на плити. А 3 березня, коли батько знов ходив до зруйнованого будинку, прийшли російські окупанти та всіх прогнали. Сказали не приходити і не зʼявлятися в центрі — інакше вбʼють.

Напис на воротах біля будинку № 326.

«Бабель»

Батько Анни місяць окупації прожив у друга у приватному будинку. Чоловіків врятувало те, що у дворі була криниця і запас їжі. Знайти дружину у списках евакуйованих чи в інших підвалах, де переховувалися люди, він не зміг.

— Зруйновану частину будинку розбирали з 7 до 9 квітня, — говорить Анна. — Я весь час стояла там — хвилювалася, що рятувальники можуть чогось не помітити серед уламків. За кілька днів, 11 квітня, нам прислали фотографії двох загиблих, яких знайшли недалеко від будинку № 326. Друзі Кирила впізнали на чоловікові футболку брата, а колеги мами — одяг і браслет. Ані я, ані тато не упізнали їх. Мама фарбувала волосся у каштановий колір, а на фотографії воно було світле. Тепер думаю, що, можливо, посвітлішало, бо мама лежала понад місяць на вулиці під снігом. А тіло чоловіка — там був лише тулуб, без кінцівок. Батько сказав, що будемо ховати після результатів ДНК-експертизи. У кінці травня нам підтвердили, що це мама та брат. Де тьотя Люба — не знаємо. Варіант, що мама та тьотя розділилися, я не розглядаю. Думаю, ми просто не знайшли її тіла там.

Перший раз зразок ДНК Анна здала в поліції у Білій Церкві — взяли слину. Це безкоштовна процедура. Чекати результатів слідчий сказав понад три місяці. Тому родина звернулася в Київський науково-дослідницький інститут судових експертиз. Два аналізи коштували 10 500 гривень, за два тижні тести були готові.

— З боку поліції та місцевої влади все дуже погано організовано, — говорить жінка. — Якби я не була в Бородянці, коли розбирали дім, то не знала б, що в підвалі нікого не знайшли. Тіла брата та мами спочатку відправили в морг у Білу Церкву, ми туди кілька разів їздили, раптом справу перевели в Бучу, відправили нас туди. Подзвонили в Бучу — сказали їхати в лікарню Києво-Святошинського району. Ми приїхали, нас відправили в Бучу. І так по колу. Слідчого ніколи не можна знайти. Результатів безкоштовного тесту ДНК сказали чекати щонайменше три місяці. Якби не платний, то досі жили б у невідомості — жива мама, чи ні.

2

Тамарі Івановій довелося здавати тест ДНК двічі. У будинку № 326 жили її рідна сестра Лариса Броніславівна Пономарьова 1954 року народження і племінник Євген Миколайович Пономарьов 1980 року народження. Після 1 березня їх вважають зниклими безвісти.

Будинок № 326 на вул. Центральній.

Стас Козлюк / «Бабель»

— Слідчий викликав маму через розшук племінника, — розповідає племінниця зниклої Тетяна Іванова. — Нічого не пояснив, сказав, якщо попередній аналіз показав якийсь збіг, то потрібно перездати. Що думати — не знаємо. Мама перший раз здавала ДНК у Бучі, де працювали французи. Потім поліція сказала, що їхній аналіз не дуже підходить. Мама і тітка — рідні сестри, і тест ДНК може показати співпадіння. Євгенового батька давно немає у живих, дітей у брата не було, тому відшукати його тіло за тестом ДНК малоймовірно. Немає з ким порівнювати.

Востаннє родина спілкувалася з Євгеном за годину до бомбардування. Мати із сином були у квартирі, хотіли лягати відпочивати, а вранці пішки йти до родичів у Житомирську область — це понад 50 кілометрів.

— Лариса сказала, що весь день будинок трясло від обстрілів. Так сильно, що вона впала у ванній з табуретки, на якій сиділа, — говорить сестра зниклої безвісти Тамара Іванова. — Я їй кажу: «Ларисо, беріть лише воду та йдіть пішки через ліс до нас».

Після звільнення Бородянки родичі написали заяву в поліцію про зникнення Лариси та Євгена, звернулися до Національного інформаційного бюро, Міжнародного комітету Червоного Хреста. Відповідей немає.

«Бабель»

— Женя був соціально неактивним, він не повʼязаний ані з АТО, ані з ТрО, — каже Тетяна. — Ми довго сподівалися, що їх вивезли в білорусь, проте що більше часу минає, то менше надії, що вони живі. Згодом знайшовся паспорт Жені. Він пахне горілим і був у будинку під час вибуху.

Паспорт чоловіка вивезли разом з арматурою та бетоном за Бородянку — не помітили його, коли розбирали завал. Потім на тих купах інші люди шукали фотографії, якісь залишки минулого життя і знайшли документ.

— Це були сторонні люди. Ми попросили віднести паспорт у поліцію в Бородянці, — продовжує Тетяна.

Після трьох місяців розслідування родина не має ані довідки про смерть, ані документу, що Євген та Лариса зникли безвісти. Через це неможливо відкрити спадкоємну справу й облаштувати могилу.

— Їхній дім розсипався, нічого навіть на згадку не залишилося, — каже Тетяна.

3

До 1 березня на пʼятому поверсі в будинку № 326 жила родина Мельниченків — Ольга, Юрій та троє їхніх дочок: 16-річна Даша, 12-річна Аня та 5-річна Маша. Після авіаційного бомбардування вони зникли.

— Двадцять восьмого лютого старшій онучці Даші виповнилося 16 років. О девʼятій вечора я дзвонив їм, вітав. Приїхати до них з Боярки вже не міг, — розповідає батько зниклого чоловіка Олександр Мельниченко. — Даша сказала, що в них усе гаразд, тато привіз торт, вони були в підвалі. Наступного дня подзвонив синові. Він каже: «Тату, я на блокпості». Чую — постріли. О 13:45 він мені подзвонив: «Тато, мене контузило. Везуть у підвал». Це останні слова сина, що почув.

«Бабель»

Олександр — полковник міліції, 15 років працював у карному розшуку Києва. Але навіть із таким досвідом не знаходить відповіді, де перебувають його рідні. Сподівань на офіційне розслідування в нього мало, тому веде власне. Дізнався, що за пів години до вибуху син написав другові, що збирається вранці вивозити родину. Невістка востаннє була у Вайбері за годину до бомбардування. Решта інформації на рівні чуток. Хтось бачив, як за кілька хвилин до вибуху жінка піднялась з підвалу до квартири, за однією з версій — погодувати кота. Якщо це так, вона загинула. Але де дівчата та їхній батько? Інша чутка — після вибуху родину взяли в полон, через білорусь вивезли в росію та утримують у брянському СІЗО.

— Мені треба знов поїхати в Бородянку та знайти поліцейську Таню, прізвище не знаю. Вона наче бачила моїх дітей живими після 1 березня, — каже Олександр. — Мій Юра — ветеран АТО, тому ми думаємо, що його з родиною взяли в полон. Росіяни викрадали чоловіків, особливо ветеранів. Не могли ж пʼятеро людей зникнути — ані тіл, ані документів. Хоча хлопці зі спецслужб кажуть, що бомба влучила у квартиру дітей. Пряме влучання. Якщо вони були там, то які можуть бути тіла.

Українців у російському полоні розшукують Міжнародний комітет Червоного Хреста й українські спецслужби, які отримують звернення з Національного інформаційного бюро та поліції. Олександр телефонував на їхні гарячі лінії — поки жодної відповіді.

— Три місяці мені люди передають чутки: хтось наче звільнився з полону і бачив у Брянську моїх дітей. Хтось із моїх колег дізнався, що в СІЗО у Брянську є родина з прізвищем Мельниченко. У травні був дзвінок: попросили тисячу доларів за інформацію про Юру. Я сказав, що дам дві, але якщо нічого не скажете, то знайду вас на зоні. Одразу зрозумів, що це зеки, — каже Олександр. — Мама Олі, сваха, їздила у Брянськ, писала запити, але нічого не дізналася. Їй сказали тікати з міста, інакше саму посадять.

«Бабель»

Як окупували та звільняли Бородянку

  1. Окупаційна техніка з літерою V зʼявилася в Бородянці — обстріляли музичну школу, поліцію, селищну раду, продуктові магазини. Але ТрО зупинила їх просування.

  2. Першою вбили родину, яка жила на околиці села. Будинок підбили з танка. Загинули семеро людей разом із дворічною дитиною. ТрО у відповідь відстрілювалась, палила ЗІЛи з боєприпасами та деяку військову техніку росіян.

  3. Колона танків, БТР, БМП, «Градів», «Сонцепьоків» прорвалася в селище. Заходила з боку Іванкова, рухалися вулицею Центральною в бік Макарова, частина росіян залишалися в Бородянці.

    У селищі стояли три угруповання: кадировці, військовослужбовці 234 десантно-штурмового полку, що дислокується у Пскові, і 36 окремої мотострілкової бригади, що дислокується в селищі Борзя Забайкальского краю.

    Росіяни заходили в селище з боєм, стріляли вздовж дороги по приватних і багатоповерхових будинках.

  4. Бородянку бомбили з літаків. Найбільше постраждала вулиця Центральна. 86 багатоквартирних і приватних будинків, які підлягають капітальному ремонту чи знесенню, — це 30% від всіх аварійних будинків Бородянки.

    Після авіабомбардувань росіяни заборонили місцевим жителям зʼявлятися в центрі.

  5. Кадировці захопили Бородянський психоневрологічний інтернат разом із 500 пацієнтами та персоналом. Звільнити людей вдалося 15 березня під час евакуації. 

  6. Бородянку звільнили від окупантів.

4

Слідство встановлює, скільки людей з Бородянки росіяни вивезли до білорусі, за яких умов це відбувалося — добровільно, під примусом або брали в полон, і чи всім вдалося повернутися в Україну. «Бабелю» відомо про три випадки. Маршрут пролягав через Іванків і Чорнобиль у Гомельську область, звідки українців відправляли в білоруські санаторії або інтернати для літніх людей.

Родини зниклих безвісти довгий час сподівалися, що їхні рідні в білорусі. Розпитувати про це йшли місцевого священника — настоятеля храму Архістратига Михаїла протоієрея Віктора Талька. Під час окупації він спілкувався з російськими військовими та пропагандистами. Є відео, як він каже, що в Києві розпуста, а в українській армії — нацизм. Вісімнадцятого березня із двору церкви російські військові вивезли до білорусі на ЗІЛ-157 понад 20 людей (за різними свідченнями, 21 чи 22 людини) — це наймасовіший випадок.

Служба безпеки України спілкувалася з Тальком після деокупації містечка. Про що саме — деталей не розкривають, посилаючись на інтереси слідства. «Бабелю» протоієрей розказав, що пройшов перевірку на поліграфі в СБУ, що окупаційні військові приїжджали в церкву лише по воду, пропагандисти не сказали, що записують його інтервʼю на відеокамеру, а людей з двору церкви повезли в білорусь за їхнім власним бажанням і це було лише раз. Хоча раніше журналістам він розповів про три випадки. Талько запевняє, що не бачив після 1 березня ані родину Олександра Мельниченка, ані Євгена та Ларису Пономарьових, ані інших людей, яких шукають.

— Я їздив до батюшки. Відчуття таке, що він щось не договорює — боїться, — каже Мельниченко. — Минуло три місяці, і нічого, крім чуток, немає. Хочу сказати, що людей у нас на державному рівні не шукають. Лише розмови й обіцянки. Я в поліції 29 років працював, усіляке було, але такого байдужого ставлення, як зараз, не зустрічав.

Стас Козлюк / «Бабель»

5

85-річний Григорій Оваденко — один з тих, хто під час окупації поїхав від церкви в білорусь та повернувся в Бородянку. «Бабель» писав про нього. За словами Григорія Івановича, Талько нікого не примушував їхати, але умови в Бородянці були такі, що залишитися було неможливо. На кордоні з Україною їх зустрів білоруський Червоний Хрест. Після перевірки документів люди заповнили анкети, потім їх відвезли в санаторій «Золоті піски». Нікого з його групи не затримали, але в санаторії чоловік чув, що раніше до деяких українців приходили спецслужби.

«Бабель» зателефонував у Білоруське товариство Червоного Хреста, але там відмовилися розмовляти та заявили, що дають коментарі лише ЗМІ, акредитованим в мзс білорусі.

Білоруські волонтери, коли йдеться про допомогу українцям в білорусі, в Телеграм-каналах пишуть: «Родина верифікована». Це означає, що мвс білорусі перевірило документи та встановило особи, розповідає «Бабелю» волонтерка з Гомельської області Вікторія (прізвище відмовилася назвати). За її словами, вона та інші волонтери допомагають лише тим, хто пройшов перевірку. Що стається з людьми, які її не пройшли, жінка не знає, але розповіла, що її знайома розшукувала дядька та тітку з Бучі, яких вивезли в білорусь. Два місяці вона писала запити в білоруське мвс та місцеві лікарні, потім отримала відповідь, що дядько, який є ветераном АТО, перебуває в СІЗО Брянська. Тітку жінка не знайшла.

6

Серед організацій, що займаються пошуком українців, які перебувають у полоні в росії, — Міжнародний комітет Червоного Хреста. Обовʼязок МКЧХ — встановлювати розірвані контакти, розшукувати зниклих і просити доступ до військовополонених та цивільних заручників. Речник МКЧХ в Україні Олександр Власенко розповів «Бабелю», як це відбувається.

— Є дві головні установи, куди родичі мають повідомити про зникнення людини. Неважливо — військова особа чи цивільна. Родина має звернутися у Міжнародний комітет Червоного Хреста та Національне інформаційне бюро, яке створили в Україні. Міжнародному Червоному Хресту обовʼязково треба повідомити три речі: імʼя, по батькові та прізвище зниклої людини, дату народження, дату останнього контакту з нею. Інша інформація — додаткова, але не зайва. Можна повідомляти про чутки, підозри, якісь випадки чи дивні дзвінки, про те, чи може людина в полоні назватися іншим імʼям чи прізвищем, наприклад, дівочим чи матері. Інформацію можна подати телефоном або через онлайн-форму. Через форму зручніше — менша імовірність помилок.

В Україні та в російській федерації створені національні пошукові бюро, говорить Власенко. На кожну сторону конфлікту накладено обовʼязок зареєструвати військовополонених, загиблих, інтернованих, безвісти зниклих тощо. Дані про людину можуть переходити з категорії в категорію, але мають бути в базі та за запитом надаватися МКЧХ.

Стас Козлюк / «Бабель»

— Припускати, що хтось зі сторін приховує інформацію про людей, не можу, — говорить речник МКЧХ в Україні. — Якщо є підозра, що людину тримають під вартою, наприклад, як ви розповідаєте про Мельниченків, то МКЧХ робить запит до міністерства юстиції росії. Відповідь повідомимо лише тому, хто подав заявку на розшук, зазвичай це хтось із родичів. Потрібно набратися терпіння — швидко це ніколи не буває, особливо зараз, коли багато запитів.

7

У поліції Київської області «Бабелю» розповіли, що не контактують із поліцією білорусі та росії з жодних питань. Проте знають, що українці у приватному порядку пишуть запити до цих структур, коли шукають зниклих родичів.

— У нас було 38 звернень щодо мешканців Бородянки, які зникли під час окупації. Девʼятнадцять людей зі списку досі не знайшли, є підозра, що вони загинули, — розповідає «Бабелю» керівниця відділу комунікації поліції в Київській області Ірина Прянішнікова. — Щодо тієї родини, про яку питаєте [Мельниченки], — не виключено, що їх примусово вивезли на територію росії.

За кількістю загиблих Бородянка на третьому місці в Київській області, перші два — Буча та Ірпінь, говорить Прянішнікова. Особливість Бородянки — зруйновані авіацією будинки, але таких масових поховань, як у Бучі, там немає. У містечку після деокупації виявили 123 тіла, приблизно половину людей розстріляли, решта загинули під час авіабомбардувань та обстрілів.

— У братських могилах у Бородянці ми, наприклад, знайшли тіла двох молодих хлопців. Як ми зʼясували, їх розстріляли, коли вони переходили дорогу, — розповідає Прянішнікова. — В іншій могилі знайшли жінку і чоловіка, якого задавив БТР. Пʼятнадцятирічну дівчину, яка була у могилі поряд, розстріляли. У Київській області зафіксовані 4 375 воєнних злочинів, але дані оновлюються щодня, бо ми досі знаходимо братські могили. Більшість справ передаємо до прокуратури та СБУ — особливо все, що стосується вбивств і катувань.

8

Організація «Центр громадянських свобод» допомагає родичам зниклих у пошуках і для цього залучає свої контакти серед правозахисників росії та білорусі. За словами голови правління організації Олександри Матвійчук, у березні Центр почав вести базу цивільних заручників. У ній наразі понад 400 імен.

— Але це верхівка айсбергу. Ми фіксуємо випадки, коли до нас звертаються родичі зниклих чи ми виходимо на такі родини, — говорить Матвійчук. — Арсенал дій, як знайти та звільнити людину, дуже обмежений. Треба визнати, що навіть за допомогою всієї системи ООН ніхто не може витягнути українця з російського СІЗО, бо росія — член Ради безпеки ООН — показово ігнорує правові норми. Ми пропонуємо рідним зробити кілька правових кроків: пишемо скарги в робочі групи щодо насильницьких зникнень ООН, звертаємося в Європейський суд з прав людини. До 16 вересня цей суд має юрисдикцію в російській федерації, хоч її вигнали з Ради Європи. За згодою рідних передаємо контакти в офіс Генеральної прокуратури України. І є російські адвокати, які попри очевидний ризик готові шукати людей в СІЗО. Є випадки, коли ми точно знаємо, що людина перебуває в російському СІЗО, але адвокатам повідомляють, що її там немає. І йдеться не про військовополонених, а про цивільних заручників, яких взагалі не мало бути.

Kate Ban / «Бабель»

Росія тримає у полоні чимало цивільних, щоб маніпулювати або тиснути на Україну, вважає правозахисниця. І наводить приклад: останній обмін до 24 лютого 2022 року відбувся у грудні 2019-го. Тоді звільнили журналіста Станіслава Асєєва і ще 75 людей з окупованої території на сході. Натомість росія зажадала, щоб Україна відпустила обвинувачуваних у розстрілі учасників Євромайдана — пʼятьох колишніх бійців «Беркуту». Здавалося б, який стосунок мають беркутівці до полонених на сході. Проте росія вимагала саме їх, щоб зламати історичний судовий процес.

«Центр громадянських свобод» розпочав вести базу цивільних заручників з початком насильницьких зникнень і незаконних арештів на новоокупованих територіях у березні. Щоб утримувати контроль над захопленими територіями, росіяни викрадали представників місцевого самоврядування, релігійних лідерів, культурних діячів, волонтерів, журналістів, учасників мітингів — усіх, хто може впливати на суспільство й організовувати супротив. Наприклад, першою викраденою людиною в Мелітополі стала директорка краєзнавчого музею Лєйла Ібрагімова, яка була впливовою в місті кримськотатарською активісткою та учасницею мітингів проти окупації. Але дуже швидко росія почала викрадати звичайних людей, які не є публічними, не мають впливу і не ходять на мітинги.

— Від тактики переслідування вони перейшли до терору. Коли ми говоримо про політичні переслідування, то розуміємо, хто більш-менш є у групі ризику і якою є логіка. Наприклад, змусити покинути місто організаторів мітингів. Коли говоримо про терор, він має масовий характер — будь-хто може стати жертвою переслідування і немає бодай якихось орієнтовних правил, як вижити. Тебе можуть вбити, зґвалтувати, викрасти лише тому, що можуть. Терор говорить про те, що російські окупаційні війська намагаються управляти захопленими територіями за допомогою страху, щоб придушити будь-яку волю до спротиву.

Терор як метод ведення війни росія використовує в Україні з 2014 року. Він має системний характер і є моделлю поведінки окупаційних військ, яку легалізують російська пропаганда і найвище командування російської федерації. Тому існує величезна імовірність, що в російських СІЗО родичам зниклих безвісти будуть надавати фальшиву інформацію — ніби такі люди не перебувають в них у полоні, говорить Матвійчук. Проте це не значить, що не потрібно писати запити. Звернення вказують на масовість викрадень і залишають правові сліди. Вони ставатимуть частиною опису кожного воєнного злочину росії в Україні й у подальшому допоможуть встановити весь ланцюг — від імен організаторів вторгнення до тих, хто його здійснював і вчиняв викрадення, катування, убивства та мародерства.

Getty Images / «Бабель»

Ми дуже хочемо, щоб усіх зниклих знайшли. І розкажемо вам про це. Підтримайте «Бабель»:

🔸 донат у гривні

🔸 у криптовалюті

🔸 Patreon

🔸 PayPal: [email protected]

Куди звертатися, якщо зникла людина під час війни

Національне інформаційне бюро України: nib.gov.ua/uk/

Подзвонити на гарячу лінію 1648, для дзвінків з-за кордону +38 (044) 287-81-65, можна подати інформацію через Телеграм, Вайбер, електронну пошту або гугл-форму — як це зробити, вказано на сайті НІБУ.

Національна поліція України

Потрібно написати заяву про розшук зниклої безвісти особи в найближчому відділку, також можна звернутися на 102, гарячу лінію — (0894) 200-18-67 , чи електронну пошту: [email protected]

Міжнародний комітет Червоного Хреста: https://blogs.icrc.org/ua/2022/06/14/poshuk-znykli-bezvisty-chervoniy-hrest-2022/

Інформацію можна подати телефоном: +380 800 300 155, через онлайн-форму чи електронним листом: [email protected]

Уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин

Гаряча лінія +380 800 339 247 з понеділка по пʼятницю з 09:00—18:00, у вихідні кол-центр працює у віддаленому режимі. Також можна надіслати повідомлення у Вайбер чи Телеграм на номер +380 95 896 0421 або написати лист на електронну пошту: [email protected]

Гаряча лінія Міністерства внутрішніх справ для родичів українських військових, які загинули або зникли безвісти: +380 894 201 866.

Поліція зареєструє заяву в журналі Єдиного обліку та внесе дані до ЄРДР. Протягом трьох днів про це проінформують Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин.

Автор:
Ганна Мамонова
Редактор:
Тетяна Логвиненко
Теги:
Бородянка
викрадення людини

Помітили помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter — ми виправимо