Що зараз робить Довженко-Центр?
У мирний час ми працювали з мистецтвом кінематографу та кіноспадщиною: збирали, зберігали і досліджували українське кіно, реставрували фільми і створювали цифровий архів, популяризували українського кіно — адже Довженко-Центр зберігає найбільшу в Україні колекцію українських стрічок. Ми організовували та проводили лекції, кінопокази, музейні виставки, фестивалі. На жаль, зараз більшість із цих подій провести неможливо.
У перші місяці російського вторгнення нашим головним завданням було убезпечити наші фільмові, архівні та музейні фонди. Готували вогнегасники, пакувальні матеріали та матеріали для зберігання експонатів, створювали резервні копії, налаштовували елементарну адміністративну роботу, бо частина співробітників евакуювалася. Зараз більшість повернулися [до Києва]. Але в нас є серйозні проблеми з бюджетуванням, тому всім довелося тимчасово перейти на триденний робочий тиждень.
Зараз Довженко-Центр багато взаємодіє з міжнародними інституціями. А також із українськими кінотеатрами та культурними центрами — дедалі більше їх повертається до роботи, і вони готові демонструвати фільми, що зберігаються в нашому фільмофонді.
Андрій Бойко / «Бабель»
У чому полягають проблеми з бюджетуванням? Центру скоротили фінансування?
Від держави ми отримуємо 7 мільйонів, та цих грошей вистачає лише на половину зарплат. Решту маємо здобути самостійно. Ми намагаємося це робити, і нам допомагає, зокрема, співпраця із закордонними інституціями. Але все одно ми ледь закриваємо зарплати — нам навіть складно перекрити вартість енергоносіїв. А відключити електрику не можна, тому що на ній тримається вся наша діяльність, зокрема й клімат-контроль у сховищах.
Брак фінансування — проблема накопичена. Ковід 2020 року сильно вдарив по всіх установах. На культурі це теж позначилося. У 2020 році відбувся секвестр бюджету. У річному фінансовому плані ми заявили 10 мільйонів гривень, а отримали 7,6 мільйона. Це на роботу великої інституції, що працює з усією українською кіноспадщиною, з усім українським кіно. Водночас бюджет одного фільму може бути понад 10 мільйонів.
У 2020 році нам вдалося отримати грант інституційної підтримки УКФ, тому вийшло трошки збалансувати і закрити рік без збитків. Частина наших приміщень здається в оренду. Саме ці кошти ми вкладали в забезпечення і розвиток фільмофонду, його вивчення і реставрацію. Цього року через війну орендарів державного майна повністю звільнили від орендної плати, тому цей дохід втрачено, а відповідно, й можливості.
Андрій Бойко / «Бабель»
Де саме зараз зберігається фонд фільмів?
Я не коментую це. Скажу тільки, що всі наші фонди: фільмовий, архівний, музейний — під наглядом і захищені, наскільки це можливо.
До повномасштабного вторгнення ви обговорювали з Міністерством культури план, як захистити фільмофонд у разі чого?
[У нас] було відчуття і передчуття, що щось може статися недобре, висіло в повітрі. На початку лютого ми зверталися до міністерства з листом і запитували про алгоритм наших дій. Центр зберігає державний фонд фільмів, тож певні директиви все-таки мають надходити з міністерства, яке відповідальне за збереження культурної спадщини. Жодної відповіді на лист ми не отримали. Не було й ініціатив з боку Мінкультури для того, щоб нас повідомити [про план на випадок великої війни]. Я думала, це стосується лише нас, але така ситуація була в багатьох музеях.
А вже після 24 лютого?
У березні з нами звʼязалися з Держкіно і попросили надіслати списки на евакуацію рухомих культурних пам’яток. Це все.
Андрій Бойко / «Бабель»
Тобто всю роботу щодо збереження колекцій ви виконували самотужки?
Якщо мати на увазі підтримку органів управління, то абсолютно правильно. Утім, музейна спільнота виявила велику згуртованість, і ми отримали підтримку Штабу порятунку спадщини, Музейного кризового центру та FIAF — це Міжнародна федерація кіноархівів, членом якої є Довженко-Центр.
Ще в січні цього року Центр мали передати в підпорядкування Держкіно. Але ви досі залишаєтесь під Мінкультури. Чому цей процес зупинився?
Ця процедура вже на фінішній прямій. Зараз [30 червня] уже триває процес прийому-передачі, згідно з яким Довженко-Центр перейде в підпорядкування Державного агентства з питань кіно.
Що зміниться з цією передачею?
Мені не озвучили цілі і задачі. Цю передачу ініціювало Мінкультури. Очевидно, воно має якусь мотивацію. Закон не дозволяє це зробити просто через чиєсь бажання, цьому передує певна процедура, мають бути серйозні підстави. Зазвичай підставою є те, що й озвучується в законі: «З метою оптимізації й поліпшення діяльності підприємства, покращення його економічних показників».
Наша проблема в тому, що Національний центр Олександра Довженка — це державне підприємство, і до нього підходять з відповідними мірками. Державне підприємство має заробляти, бути прибутковим. Але наша інституція працює зі спадщиною, а це в усіх цивілізованих суспільствах дотаційна сфера. Музеї, архіви чи інші інституції можуть, звісно, заробляти на заходах, які проводять, залучати кошти через меценатство, гранти, благодійність. Але вони створюють не матеріальне благо, а суспільне. Довженко-Центр працює над тим, щоб наше суспільство і міжнародна спільнота знали про українське кіно. Ми досліджуємо, пишемо, розповідаємо, спілкуємося із кінознавцями, з людьми, що створюють кіно. Воно цікаве нам як мистецтво, як особливий вид людської діяльності. Бо в Україні про нього звикли говорити тільки як про індустрію.
Андрій Бойко / «Бабель»
Очевидно, що застосовувати до нас мірку держпідприємства некоректно. Коли міністерство ініціювало передачу, воно або зумисне, або здуру ніде не відобразило інформацію про нашу основну діяльність — збереження і розвиток кіноспадщини. Для мене їхня мотивація не прозора. Нам жодного разу прямо не сказали, наприклад, що ми не відповідаємо якимось критеріям або KPI — а сформувати їх є прямим обовʼязком міністерства, з нами про це не консультувалися. Сформували свою певну візію, подали її на Кабмін. Кабмін погодив, бо, за формальними ознаками, Довженко-Центр працює з кіно, а Держкіно реалізує політику в сфері кінематографії — значить, ми маємо підпорядковуватись йому напряму. Чи зможе Держкіно працювати з Довженко-Центром як із кіноархівною інституцією — зовсім не факт. Бо там наразі таких фахівців просто немає.
Я можу зрозуміти логіку, що міністерство хоче позбутися установи, з якою не знає що робити. Міністерство не здатне вписати Довженко-Центр у загальну систему охорони спадщини: музейної чи культурної. Тому хоче передати це завдання в інший орган, що, можливо, буде ефективнішим. В результаті Центр можуть і закрити. Бо за формальними ознаками скажуть: «Ви – держпідприємство і не генеруєте очікуваного прибутку. Навіщо ви такі потрібні?». Але ж очевидно, що до культурних інституцій мають бути застосовані інакші критерії, ніж до індустріальних, промислових підприємств.
Минуло вже понад рік, а ви досі лише виконувачка обовʼязків. Чому?
Це краще спитати в міністра [Олександра] Ткаченка.
У вас із ним конфлікт?
У мене з міністром конфлікту немає. Може, у нього зі мною конфлікт? Я не знаю. Я спілкувалася з міністром про стратегію розвитку Центру, ми говорили про те, що у фокусі Довженко-Центру все-таки збереження і розвиток культурної спадщини. Це не означає перекладати запилені предмети на поличках і не давати до них доступу. Навпаки, робота зі спадщиною — це дуже широкий спектр діяльності, у тому числі демонстрація та переосмислення цієї спадщини. Міністра ця ідея не схвилювала.
Андрій Бойко / «Бабель»
Це було ще минулого року?
Так, це було літо [2021], я пропонувала свою стратегію, бо відчувала певні загрози для інституції. Я щиро запропонувала міністру способи збалансувати ці загрози. Наприклад, за Довженко-Центром досі не закріпили статусу Державного фонду фільмів. Хоча за суттю та фактом діяльності ми і є цим фондом. Не скажу, що міністр проігнорував мої пропозиції, але його це не сильно зацікавило. І він припинив цю тему розвивати. Мою стратегію спрямували на заступників. Отримала листа від заступника міністра [Ростислава] Карандєєва, що грошей для створення Державного фонду фільмів немає. Хоча він фактично уже існує.
Якщо Центр передадуть у підпорядкування Держкіно, ваші повноваження, через те, що ви «в. о.», дуже звузяться?
Необовʼязково. Але залишається питання, чи зі мною все ж таки підпишуть контракт. Можливо, я виконуватиму обов’язки ще багато щасливих років. І ми з командою зможемо втілити те, що задумали.
Ви говорили, що багато комунікуєте із західними інституціями. Що саме робите?
До нас від початку російського вторгнення зверталося багато європейських колег — вони дуже зацікавлені в українському кіно. Найчастіше у нас просять кінокласику епохи німого кіно, фільми Олександра Довженка, ту саму «Землю», «Хліб» Миколи Шпиковського, «Небувалий похід» [Михайла] Кауфмана. Великий інтерес є до поетичного кіно — це, звісно, [Сергій] Параджанов, [Юрій] Іллєнко, цікавляться Кірою Муратовою. Ми додатково пропонуємо фільми, які менш відомі, але не менш важливі для розуміння мови українського кіно.
Цього року ми мали святкувати дев’яностоліття «Укранімафільму», і наші кінознавці почали розробку цього проєкту. Вони записали багато інтерв’ю з мультиплікаторами, які ще, слава богу, живі і можуть розповісти про свою роботу на кіностудії. У нас багато цікавого, унікального матеріалу. Можливо, частину зможемо презентувати і за кордоном, оскільки українська анімація дуже всіх цікавить. От ми дізнались, наприклад, що мультфільм «Аліса в країні див» дуже люблять в Японії. Його зробили в Україні у вісімдесятих роках.
Ми спілкувалися також із різними музеями світу, бо Довженко-Центр — це теж фактично музейна інституція. Для них ми організували кінопокази з лекційним супроводом.
Андрій Бойко / «Бабель»
Покази в музеях, не в масових кінотеатрах?
Так, у музеях або в невеликих муніципальних кінотеатрах.
Ви відчуваєте, що у світі зростає цікавість до українського кіно?
І не тільки до кіно — в цілому до української культури, музики, літератури. З початком війни європейці зрозуміли, що мало знають про Україну і хочуть дізнаватися більше.
Загалом це хороше питання — яка роль культури, культурної діяльності та діячів, чи на часі вона? В одному зі щоденних звернень президент сказав, що зараз у діяльності країни має бути два пріоритети — це її захист і сприяння цьому захисту. Я маю нахабство вважати, що сфера культури служить обом цим завданням. Багато мешканців України навіть не уявляють, чим Україна сильна, чим вона відома, чим можна пишатися. Цю порожнечу заповнює щось інше, росія «замінувала» тут все своїми сенсами. Культура — це те, що може допомогти зараз нам, українцям, вийти з імперської тіні і побачити, хто ми є насправді.
Я говорила з закордонними партнерами, які зараз об’єдналися для того, щоб допомогти Україні. Вони буквально нас підштовхують і кажуть: «Давайте ми будемо робити спільні виставки, покази, заходи, розкажіть нам про себе». Я відчула, що світ цікавиться нами. Якщо ми говоримо про cancel russian culture, то тоді на її місці утворюється величезний вільний простір. Що його заповнить? Зараз уже відчутно, що багато європейців захоплені сміливістю українців, нашою життєспроможністю і жагою до життя. Їх самих це дуже надихає, бо Європа останніх років трошки залипла в комфорті, злагодженості, бюрократії. Україна дає світові відчуття пульсуючого життя. Культура відіграє в цьому дуже велику роль.
Захід бачить в Україні партнера. Але їм треба знати, що ми надійний партнер, а не дикун. Все це може звучати дуже пафосно, але я думаю, що культуру зараз має підтримати власна держава. Якщо бюджет не може зараз забезпечити всі вимоги і потреби культури, він принаймні має дати зелене світло на цю підтримку і зробити все необхідне на законодавчому рівні.
Андрій Бойко / «Бабель»
Давайте тоді прямо. Ви б хотіли, щоб змінилося керівництво Мінкультури, його склад та підхід?
Міністерство вже не одне десятиліття є заповідником якогось радянського устрою, на який ще сильно наклався бюрократичний відбиток, а потім іще й комерційний, бо всі хочуть заробляти. У цій пекельній суміші, здається, цінності трошки забуваються, хоча міністерство могло би бути точкою, де вони формуються. Українська спільнота дуже самостійна. Художникам не треба розповідати, що малювати, архіви і музеї прекрасно розуміють, за що відповідають і що зберігають. А функція міністерства сервісна, воно має забезпечити законодавчу базу і справедливість та повагу для всіх, хто працює в цій сфері. Тобто змінити совкову систему. Але її неможливо перезавантажити, якщо там не зміняться підходи. Ми бачили різних міністрів на чолі міністерства. Там були і колишні партійні працівники, і дипломати, і люди театру, і митці, і медійники, і щось постійно було не те, знову на те саме коло заходили. З міністерством у його нинішньому складі це змінити неможливо.
Які спільні проєкти ви плануєте із Заходом зараз?
Ми ведемо перемовини про участь у великому міжнародному проєкті, присвяченому українському авангарду. Значну частину його — кінематографічного, художнього, літературного — присвоїла росія. Зараз є нагода і попит на те, щоб розповісти про це. Плюс обговорюємо з закордонними партнерами можливість реставрувати деякі стрічки. Вони поки зберігаються на плівці, але час їх уже перевести в цифру і показати широкому загалу.
Як ви думаєте, ця плідна співпраця із Заходом збережеться після перемоги? Чи не перестане Україна бути цікавою?
Такий ризик завжди є. Довженко-Центр уже не перший рік працює в полі культурної дипломатії. Ми давно працюємо з культурними представництвами різних країн — наприклад, Британською радою, Ґете Інститутом, Польськиим інститутом. Співпрацюємо також з Міжнародною федерацією кіноархівів — з початком війни наші взаємини тільки посилились, бо там є експерти, яких немає, на жаль, в Україні. Ці зв’язки уже були, і я дуже сподіваюся, що вони розвиватимуться. Ми не будемо ізольовані, ми шукаємо нових партнерів, нових друзів. Це те, що нас збагачуватиме і допомагатиме нам розвиватися. Втрачати ці зв’язки було б просто злочином.
Андрій Бойко / «Бабель»
Українська культура стає відомою у світі, а «Бабель» про це розповідає. Підтримайте нас: 🔸 донатом у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 PayPal: [email protected].