Олександр Кузьмін / «Бабель»
1
Тамарі 33 роки. Худенька, вона здається тендітною, однак із легкістю переставляє важкі коробки з гуманітарною допомогою. Якісь доверху набиті сиром, консервованим тунцем, пастою, оливками, солодощами ― ці передали благодійники з Італії. Інші легші ― у них медикаменти, прокладки, засоби для миття посуду, дитячі зубні щітки, підгузки, зошити й олівці ― ці зі США та західних міст України.
Одна з коробок нахиляється, і на підлогу падають упаковки ватних паличок.
― Вушні палички ― дуже популярна штука, ― підіймає їх Тамара, відкидаючи за плече товсту русу косу. ― Коли я вперше отримала запит на них, я була шокована ― виходить, жінка просить ватні палички та прокладки, бо навіть на це не має грошей. Мені стало так страшно за цю родину, що я їх запакувала всім, чим могла.
Тамара говорить про родину «азовця», убитого під час оборони Маріуполя. На стіні на окремому папірці написана адреса й телефони його родичів, чи є діти. Такі ж «анкети» є у всіх ― у мами новонародженої доньки, батьків, у жінки, яка бачить лише одним оком на 6%, в онкохворої, у жінки з діабетом. Більшість із них ― переселенки. Усі вони втратили на цій війні чоловіка, брата чи сина, дехто навіть кількох близьких.
Олександр Кузьмін / «Бабель»
Тамара виглядає дуже жвавою, вона теж одна з них. Своїй свекрусі в Запоріжжі вона пакує і надсилає коробку з гуманітарною допомогою. Олексій Янін, чоловік Тамари, загинув 7 квітня.
2
Олексій Янін був чемпіоном України з кікбоксингу та чемпіоном світу з тайського боксу. У складі «Азову» з 2015 року захищав від росіян Маріуполь. Ось і все, що можна знайти про нього у відкритих джерелах.
Коли Тамара витирає сльози, рукав вишиванки сповзає і на передпліччі видно тату ― «Тамара Прекрасна». Лишилося з часів, коли вона фотографувалася в містичних українських образах у Карпатах.
Олександр Кузьмін / «Бабель»
― Це було ще за часів «ВКонтакті». Олексій регулярно ставив мені вподобайки, а я на його сторінку заходила, але цікавості не було, ― пригадує Тамара. ― Я не розуміла, чи він в АТО, чи ще десь. Похмурий погляд, брутальний такий. А роль зіграли ці етнофотографії ― він таке любить. Любив.
Пʼятнадцятого березня 2017 року Тамара після чергової вподобайки від Олексія сама йому написала: «Добрий вечір, Олексію. Бачу, ви приділяєте увагу моїй сторінці, ви цікава особистість, але, чесно сказати, я вас трішки побоююся». Олексій відповів ― і так вони почали спілкуватися.
До 2014 року Олексій працював на запорізьких заводах і в Києві в Міністерстві охорони природи, мав вищу тренерську освіту. Проте в Запоріжжі він не бачив перспектив для себе як для тренера. У 2015 році чоловік пішов в «Азов». Щиро цікавився наукою ведення бою, тактичною медициною, історією України та стрільбою.
Олександр Кузьмін / «Бабель»
Тамарі з ним було цікаво. Він був ерудованим, читав усе — від книг з антропології до арабських мислителів. Коли ж виявилося, що він, окрім татуювань із козаками та «Енеїдою», має тату народного буковинського одягу, вирішила, що це знак ― у неї була листівка з такою ж буковинською вишивкою.
― Я зрозуміла, що це моє. Я дуже швидко закохуюся. Закохувалася.
Уже за чотири дні Тамара відправляла йому на службу коробку смаколиків: чай, солодощі, багато його улюблених ведмедиків «Барні», листівку. Ще місяць щотижня вона надсилала йому пакунки, а потім Олексій запропонував зустрітися ― він мав лише два дні, не міг покинути військову базу на довший час, тож побачення призначили в Бердянську. Тамара їхала туди з Хмельницького два дні ― через Великдень квитки на всі зручні маршрути розкупили.
У червні 2017 вони разом поїхали у відпустку в Буковинські Карпати. Пропозицію Олексій зробив Тамарі на Писаному Камені:
― Це було кумедно і незграбно: притиснув мене до себе і сказав, що не знає, як це робиться, але хоче, щоб я стала його дружиною. І надів мені обручку бігом, я навіть не встигла відповісти. Проте було зрозуміло, що я скажу, ― пригадує Тамара. ― І ми були дуже голодні, тому снідали бутербродами з ковбасою і помідорами.
Олександр Кузьмін / «Бабель»
Вони не бачилися аж до весілля в Запоріжжі. Двадцять третього серпня 2017 року, у День прапора, розписалися і провели стародавній український обряд на острові Хортиця. Відсвяткували вдвох ― пішли на каву і просто побули нарешті разом. У січні наступного року Олексій переїхав до Хмельницького. Тамара була щасливою і сподівалася, що тепер на них чекає ідеальне сімейне життя.
― Йому тут було гірше, ніж у підвалах Маріуполя, ― тихо каже Тамара. ― Його тут просто розривало.
У Хмельницькому ніяких структур «Азову» не було, тож Олексій працював у «Муніципальній дружині», проте товаришів там не завів ― спілкувався лише з побратимами-«азовцями». Тамара завагітніла і народила сина Назара, вони отримали свою квартиру. Олексій мріяв обʼєднати сімейне життя зі службою в «Азові», пропонував переїхати до Маріуполя чи Бердянська. Тамара не хотіла ― їй ті краї здавалися ворожими, боялася за себе та дитину. Але Олексій не зміг всидіти у Хмельницькому й у 2020 сказав Тамарі, що підписав новий трирічний контракт з «Азовом».
Олександр Кузьмін / «Бабель»
― Я взагалі не уявляю, як ми не розлучилися в той момент. Тоді він убив мій маленький світ, ― пригадує Тамара. ― Жінкою військового бути дуже важко, бо ти завжди на другому місці. Моє велике бажання бути разом не реалізувалося.
Двадцять четвертого лютого Олексій був у Хмельницькому ― приїхав на третій день народження сина. Звідси ж поїхав на війну. На вокзалі, прощаючись, Тамара його не поцілувала. Думала, що поцілує, коли Олексій повернеться. Була певна, що інакше й бути не може. Назар у цей час спав.
У Маріуполі мобільний звʼязок зник 5 березня ― до того Тамара й Олексій регулярно розмовляли по телефону, листувалися. Потім були тільки текстові повідомлення і кілька дзвінків у Telegram. Олексій надсилав свої фото, але не розповідав детально, що там відбувається. Одного разу отримав наскрізне кульове поранення. Не зміг забрати тіло друга з поля бою. Радів, що Тамара з Назаром у безпеці.
Девʼятого квітня Тамарі зателефонували з Патронатної служби «Азову» і повідомили, що Олексій загинув, боронячи «Азовсталь».
Олександр Кузьмін / «Бабель»
3
― Я страшенно злилася на Олексія за те, що він не може розпрощатися з війною та «Азовом», ― говорить Тамара. ― Для нього це був окремий світ.
До «Азову» можуть потрапити не всі. Окрім стандартних відборів на профпридатність, є ще й перевірка в колективі ― тих, хто не приживається, до полку не приймають. Тож Олексій серед побратимів почувався як у родині.
На розпитування Тамари відповідав скупо. Потім вона дізналася, що так само мало знали й інші вдови. Вона поривалася й сама піти в «Азов», працювати там у штабі ― аби тільки ближче до коханого. Проте Олексій був категоричним: «Це не для тебе». Тамара знала, що він має рацію.
Із родинами інших «азовців» вона познайомилася вже в чаті в Telegram, який створила Патронатна служба «Азову», щоб інформувати родичів загиблих на «Азовсталі». Тепер там приблизно 350 людей. У групі обмінюються новинами, допомагають із юридичним супроводом, пропонують психологічну допомогу, разом збирають кошти на реабілітацію поранених. Один зі зборів, до якого долучилася Тамара, ― на рефрижератор для тіл, які вивозять із Маріуполя.
Олександр Кузьмін / «Бабель»
― Найперше на цей збір почали скидатися саме родини загиблих. Не тому, що це в наших інтересах, а тому, що ми ― одна родина, ― каже Тамара. ― Я знаю, як загинув мій чоловік, і знаю, що не маю шансів його поховати, максимум, що мені світить, — це порожня труна. Але я скинула ці гроші, щоб змогли привезти чоловіка іншої жінки.
До смерті Олексія Тамара ніколи не відчувала, що «Азов» ― це родина. Дуже ревнувала його до війни та побратимів. Він завжди казав, що вони з Назаром для нього на першому місці, навіть обіцяв більше не підписувати контракт ― але Тамара почувалася так, ніби це неправда.
― Але тепер я його розумію, ― говорить вона. ― Уже не ревную. Бо мої інтереси це вже не зачіпає. Усе, уже немає, кого ревнувати.
4
Двадцять восьмого червня близько обіду Тамара читає новину, їдучи в таксі: «Україна повернула тіла 46 захисників. З них 21 — захисники «Азовсталі». Обмін відбувся в Запорізькій області».
Олександр Кузьмін / «Бабель»
Тим, кому доведеться проходити жахливу процедуру упізнання тіла, певною мірою пощастило ― вони зможуть поховати рідну людину. Тамари серед них немає. У неї є лише свідоцтво про смерть чоловіка від РАЦСу, яке вона отримала нещодавно. Про смерть Олексія мав би повідомити військкомат, але це зробила Патронатна служба ― натомість військкомат про його смерть дізнався від Тамари та майже три місяці не видає ніяких документів, які б це підтвердили. На прохання Тамари зняти чоловіка з усіх видів забезпечення їй відмовили. Без довідки від військкомату жінка із сином не зможуть отримати пенсію по втраті годувальника. Процес не рухається ― треба провести судово-медичну експертизу, але це неможливо, коли тіло людини перебуває на непідконтрольній території. Що робити й коли це закінчиться ― Тамара не знає.
― Кілька сотень тіл «азовців» так і лишилися в Маріуполі, ― говорить вона. ― Дуже мало шансів, що привезуть тіла тих, хто загинув у лютому і березні. Загиблі у травні вже в активній фазі розкладання. Є родичі, які знають дату загибелі, але не уявляють, де шукати тіло. Немає ніякої точки на карті. Навіть якщо вона є ― що може лишитися від людини за такої спеки та такої інтенсивності бомбардувань? Але кожна з нас надіється на поховання. Ми ночами через це спати не можемо. Втрата ― це одне, але ж ми не можемо їх навіть поховати: ані як людей, ані як героїв. Вони там просто лежать і гниють. Мені найважче прийняти, що я не зможу поховати його.
Тамара витирає сльози та продовжує:
— Мені треба мати могилу, куди я зможу прийти, привести дитину на день народження тата, день його смерті та всі свята. Але День героїв ― мені нема куди піти. Проводи ― мені нема куди піти. На Зелені свята всі несуть гілочки ― я не маю куди нести. Я просто хочу прийти, поплакати та поговорити з ним, а мені нема куди піти.
Олександр Кузьмін / «Бабель»
5
― Щоразу, коли я пишу, що наші родини досі не поховали своїх хлопців, люди дивуються, ― каже Тамара. ― Думають, що ми собі сидимо й отримуємо від держави гроші.
Кімнатку-склад Тамарі дали волонтери благодійного фонду «Волонтери Поділля». Сьогодні тут ніде пройти, але вже завтра стане просторіше ― коробки від італійських волонтерів поїдуть до родин. «Моїх родин», «моїх вдів», як тепер називає їх Тамара.
Коли Тамарі сказали, що Олексій загинув, спершу вона могла тільки плакати. Жаліла, що Назар не памʼятатиме тата, тож почала збирати по знайомих будь-які його фото, відео, листування. Пояснила йому, що тато на небі та приносить подарунки, поки Назар спить або не вдома. З ранку й до ночі винила себе за те, що не врятувала, не написала в останніх повідомленнях, як сильно вдячна йому за все, що недостатньо цінувала й любила, не поцілувала на прощання. Продовжувала писати Олексієві про те, як минув її день, як син, те, що не встигла сказати раніше. Перечитувала останні повідомлення та бачила, як він відчував, що не виживе.
На свої сторінці вона писала: «Усюди, де б я не йшла, я ношу твою смерть із собою, у грудях. Поки не поховаю, носитиму. А як буде могила ― там буде похована твоя смерть, а тебе я носитиму із собою завжди в серці». А потім: «У мені вже нема, чому руйнуватися. Я ― Маріуполь: сплюндровано все, вигоріло, тільки дим ниточками куриться де-не-де».
На 16-й день вона перше засміялася. На 21-й ― зрозуміла, що життя наздоганяє, як би нестерпно боляче не було.
Олександр Кузьмін / «Бабель»
Свої сторінки в соцмережах Тамара перетворила на щоденник памʼяті про Олексія — треба було виговоритися. А 2 травня написала у Facebook, що починає допомагати родинам загиблих «азовців», повідомила про це й в чаті Патронатної служби. У перший день по допомогу звернулися чотири родини.
― Я просто зрозуміла, що маю на що жити, маю дім, бо хмельничанка, ― пригадує Тамара, перекладаючи коробки. ― А ці вдови ― переселенки з Донецької області, з Херсону, вони нічого не мають. За що їм тут жити, якщо виплат від держави вже кілька місяців немає? А на роботу піти можуть не всі ― у когось хвороба чи інвалідність, у когось малі діти, а садочки закриті, та і вакансій мало.
Тамара почала скеровувати благодійників до родин із конкретними запитами: їжа, засоби гігієни, літній одяг для себе та дітей, взуття, рушники, ложки, підгузки, постіль, книжки, лінзи, заспокійливі тощо. Сестра передала від доброчинців з Тернополя цілий бус побутової хімії, тож Тамарі довелося створити склад. Вона почала формувати набори допомоги, щоб надсилати їх раз на місяць кожній родині, яких дуже скоро стало 17.
Олександр Кузьмін / «Бабель»
До Тамари приєдналася подруга, а згодом дві вдови «азовців» і сестра загиблого, які вимушено виїхали до Хмельницького — їм Тамара допомагає з документами, бо всім же потрібні однакові.
Допомагає місцевий бізнес ― одягом, взуттям, канцтоварами, грішми. Іноді простіше скинути гроші на картку, щоб далі жінка сама вирішила, на що їх витратити. На які суми допомагає щомісяця — Тамара не рахує. Якісь пакунки надсилають поштою, інші розвозять волонтери.
― Найкраще, що ми можемо зробити для тих, хто віддав життя за нашу свободу, ― подбати про їхні родини так, як це зробили би вони самі, ― говорить Тамара. ― Не факт, що я колись би спілкувалася з цими людьми, але якщо я перебиратиму, хто мені подобається, я не допоможу нікому. Я просто всіх їх безумовно люблю. Так я дякую їхнім чоловікам.
Олександр Кузьмін / «Бабель»
Тамара хоче для них тільки найкращого ― не приймає старий одяг, пописані книжки, абиякі продукти. І на поодинокі нарікання в коментарях, що вони просять все нове, відповідає: «Це не прошаки, а родини загиблих героїв». Вона ніби вийшла зі своєї ролі традиційної дружини й мами в декреті та хоче стати колективним татом.
― Я не можу без відчуття родини, ― говорить Тамара. ― Я люблю те, що роблю, люблю цих людей, переживаю за них. І розумію їх, як ніхто.
6
Увечері Тамара гуляє з Назаром по Хмельницькому. Син знає: сьогодні він хоче на машинки, батут і морозиво. Тамарі для нього нічого не шкода: вона не знає, чи буде в них завтра, і хоче, щоб син памʼятав щасливе дитинство.
Назар тягнеться до всіх «дядь», з якими знайомиться. Що далі, то більше він стає схожим на Тамару, хоча спочатку був копією Олексія. Синові вона хоче передати памʼять про нього ― сорочки, книжки, кубки, спортивну форму, орден. Назар до Дня батька малює тата в образі супергероя і несе додому цю листівку. Знає, що росіяни скинули на нього бомбу, і не любить нічого російського.
Олександр Кузьмін / «Бабель»
Попри все, що вони з Олексієм пережили, Тамара тепер памʼятає лише хороше. Відчуває лише вдячність і гордість, що була його дружиною, ― це сильніше за біль. Каже, що тільки тепер його розуміє, і додає: «Усе тепер у моїй справі для тебе, про тебе, в імʼя твоєї світлої памʼяті».
― Був період, коли я зняла обручку, а тепер знову її ношу, ― говорить Тамара і прокручує тонкий обідець на пальці. ― Я сама не знаю, що мені з нею робити та як називатися. Але я ще не бачила жодної вдови «азовця», яка б зняла обручку.
«Бабель» робить все, щоб допомогти вам пережити складний період. Ви теж можете допомогти нам:
🔸 донат у гривні
🔸 Patreon
🔸 PayPal: [email protected]