Тростянець
Яскраве і по-літньому спекотне сонце майже в зеніті. Їдемо порожньою трасою крізь зелені поля. Здається, що на кілометри навкруги жодної живої душі. Хіба іноді зустрінемо вантажівку, яка везе товари у продуктовий магазин, чи кількох місцевих, які їздять між селами. Мимоволі поглядаю на північний схід, у бік російського кордону. Пейзаж незмінний — пустка. Чи не єдине нагадування про присутність людей — блокпости.
На вулицях міста теж не надто людно. На автобусній зупинці сидить чоловік в очікуванні чи то маршрутки, чи то попутного авто в бік Сум. Спершу здається, що окупація на місті не позначилася — не видно ані вигорілих будинків, ані прострелених хат. За кілька кілометрів з-за дерев чорними, сліпими вікнами проступає пʼятиповерхівка. За хвилину — кілька спалених одноповерхових будівель. З протилежного боку дороги біля залізничного вокзалу — центральна площа міста. На місці клумб тут тепер болото.
Стас Козлюк / «Бабель»
Замість кафе і магазинів — згарище, яке вже другий місяць розбирають місцеві. Поруч будівля автовокзалу, від неї залишилися самі стіни, у яких селяться голуби. До вокзалу поволі сходяться люди — скоро вирушає електричка. Дехто з містян підходять поговорити. Наприклад, Ольга. На вигляд їй трохи за сорок, вона йде до електрички зі своїм батьком.
― А ви журналісти, да? Ви бачили, що там далі дорогою? Тільки приїхали? То обовʼязково сходіть. Там далі ще багато спалених будинків. Росіяни тут майже місяць були, але стільки горя наробили, — каже Ольга. — Я оце йшла на вокзал, дивлюся — у вікні чашка стоїть. Уявляєте? Повністю спалена хата, а в ній на підвіконні — ціла чашка. Аж ця фотографія згадалася з Бородянки із шафочкою. Вони на цій площі базувалися, — далі розповідає жінка, — окопів нарили, техніки наставили. А на вокзалі зробили собі щось на кшталт штабу, насмітили, усі стіни пообписували. А в туалеті, який у підвалі, катували людей. Я під час окупації в Сумах жила, а тато тут був. Вибачте, поспішаю на електричку, — говорить Ольга та йде до перону.
Заходимо всередину однієї зі згорілих будівель поруч із вокзалом. Турнікет одразу навпроти дверей, точніше того, що від них залишилось, височіє поміж руїн. На підлозі бита цегла та залишки товару: у кутку кілька обгорілих домашніх капців, поруч на чорній від сажі полиці — якісь банки. Під ногами — розплавлене скло від склянок і чарок. Здогадатися, чим тут колись торгували, можна хіба за запахом, що вʼїдається в ніздрі: горіле і пральний порошок. Тут продавали побутові дрібниці.
Стас Козлюк / «Бабель»
Навпроти входу зупиняється ще одна місцева. Галині за 60 років. Коли до Тростянця прийшли росіяни, вона спочатку ховалася із сімʼєю у себе вдома, потім перебралася до друзів у спокійнішу частину міста.
― Тут торгували всілякими порошками, гелями, фарбою для волосся. Коротше, побутовий магазин був. А отам на розі в нас магазин інструментів, здається, з Дніпра. Нещодавно тільки відкрилися, може, кілька місяців. Тепер от тільки вивіска й лишилася. А навпроти було кафе. Тепер і стін немає, — розповідає Галина, заглядаючи до нас.
Ідемо площею разом із нею. Галина живе за залізничним вокзалом. Каже, що не поїхати дахом їй допомагає город — робота на своїй землі заспокоює. До того ж приємно бачити результат — посаджені овочі вже сходять.
― Ви б до нас приїхали до війни. Тут така гарна площа була. А скільки тут тюльпанів росло! Усе, усе знищили. Нарили оце траншей, подавили технікою. Вони ж у нас майже одразу в місті зʼявилися. Артилерію привезли. Обстрілювали Охтирку. І по нас прилітало. Якось уночі поруч із домом снаряд розірвався, то всі вікна повибивало. Онучка ще казала, що прокинулася і діда в коридорі побачила. А він давно помер уже. Не знаю, як воно працює і чи є щось надприродне, але, може, то й справді дід був. Не пустив ударну хвилю до онуки в кімнату, аби вона ціла лишилася», — каже жінка, трохи ніяковіючи.
Стас Козлюк / «Бабель»
Після цього вибуху, розповідає далі Галина, їхня родина вирішила перебратися до друзів. І коли поспіхом виїжджали з будинку, не змогли знайти кота. Думали, що він утік. Після звільнення міста пішли провідати свій будинок.
― І от уявіть: ми заходимо в хату, до онуки в кімнату. І я добре памʼятаю, що в неї на столі, коли ми їхали, була жменя горіхів. Аж тут дивлюся — її нема. Кличу нашого котика. І тут він вилазить десь із закутка. Худий! Самі кістки й шкіра! Він, бідолаха, десь 20 днів сам був. Ми вже навіть не сподівалися його побачити. Він же член нашої родини, дуже за ним сумували. До ветеринара звозили, відгодовуємо, — каже жінка. Наша розмова завершується. Галина йде далі у справах, а ми проводжаємо поглядом електричку, що рушає від перону, і заглядаємо на вокзал.
Працівники станції потроху прибирають — більшу частину побутового сміття після окупантів уже вивезли, підлогу відмили. Про те, що тут точилися бої, нагадує обірвана підвісна стеля, вибиті вікна і слід від снаряду знадвору, під самим дахом. У підвалі-туалеті, про який згадувала Ольга, тьмяне світло. Явних слідів катувань у приміщенні вже нема, кахлі чисті, у підсобних приміщеннях нагромаджені коробки. Прибиральниця миє підлогу, щоправда, говорити не хоче. Тож виходимо надвір фотографувати спалені залізничні вагони — вони стоять на сусідніх коліях. Щойно ступаємо на колії, до нас через перон йде чоловік у помаранчевій жилетці — працівник станції.
― Агов! По коліях не ходіть! Бо будуть сваритися! І під ноги дивіться! До речі, ви знаєте, що росіяни на даху вокзалу облаштували собі снайперську позицію? Прострілювали звідси місто. А потім наша артилерія їм насипала. Так після того, як їх із міста вибили, наші на дах піднялися подивитися і знайшли ногу. Здається, це все, що від того снайпера лишилося, — розказує чоловік, сміючись. Своє імʼя назвати не хоче.
Стас Козлюк / «Бабель»
Навпроти центральної площі розташований критий ринок. Виходимо до нього. Наразі ринок не працює, тож і людей тут майже немає. Намагаюся зчистити мокру землю з чобіт. Довго човгаю ногами об бордюр.
― Отак, правильно! Давай! Я тут прибираю, а ти взуття чистиш. Давай, не соромся! — саркастично кричить до мене жінка.
Наталя місцева, їй за 70 років. Вибачаюся за грязюку: помічаю, що площа перед входом на ринок заметена, а в руках у Наталі віник і совочок.
― То ви журналісти? А я думаю, чия то машина тут стоїть? Бо точно не місцева, місцеві ми всі знаємо, — каже Наталя, взявшись у боки. — До нас знімать приїхали? То вам треба було їхать раніше! Тут ще техніка спалена стояла, це вже трохи поприбирали після росіян. Оце до нас, було, приїхали волонтери із Сум. Автобус і вантажівка. Навіть не скажу, скільки мішків сміття тоді завантажили. Кажуть, приїздили б частіше, але занадто вже великі проблеми з паливом зараз, соляри ніде нема.
Питаємо, як було в окупації.
― Та як було. Бачите самі. Площі центральної нема. Росіяни сюди техніки своєї наставили, а її наша артилерія спалила. Оце перед відходом вони попʼятиповерхівці стріляли, яка навпроти площі. Навіть не знаю, що там лишилося. Здається, живе лише одна людина на першому поверсі. Усе інше просто згоріло, — скаржиться жінка.
Стас Козлюк / «Бабель»
Окупанти, каже, заходили в місто кількома хвилями. Перша проїхала дуже швидко — там були молоді солдати-росіяни. Друга ж, за її словами, складалася не лише з росіян, але й із сепаратистів з Донбасу, які прийшли разом з армією рф.
― Оці другі були більш агресивні. В один день дозволяли містом ходить, в інший — ні. Чоловіка отут на перехресті застрелили. Снайпер з вокзалу, певно. Так він тут кілька днів лежав, поки матері не дозволили тіло забрати. Памʼятаю, один із цих окупантів кричав на мене: «Ты когда Дамбас захватывала, не страшно было?» А я йому і кажу: «Подивись, де ти взагалі. Та я з області майже і не виїжджала ніколи. Де я, і де той «дамбас» твій». Я й не бувала в тих краях, — емоційно говорить Наталя.
Жінка продовжує розповідь про окупацію. Каже, намагалися сховатися від росіян у місцевому лісництві, виїхали туди в перші дні великої війни. Спокійно пожити змогли лише тиждень. Потім окупанти дісталися й тих місць.
― Вивели всіх у двір. Щось шукали — не знаю, що. Може, військових, які на Донбасі воювали. Зібрали всю сімʼю на вулиці, почали запитання ставити. Наприклад, чого мій син не в армії. Я їм пояснюю, що так і так, у нього одна нирка, та й та погано працює, яка армія, він непридатний. А вони не вірять. Телефони перевіряють. У чоловіка в мобільному знайшли номер дочки, яка живе в Москві. Почали допитуватися, кому й навіщо він телефонував. А в нього вже розпач. Він же колись служив у радянській армії, здається, в оцій дивізії Кантемирівській. Документи їм показував. То вони його в хату пустили назад. А мого онука роззули. Поставили босим на сніг. Холодно було, березень. Я до нього — мене не пускають. Щось про «дамбас» кричать. Я в них питаю: «Онук тут до чого? Йому сім рочків лише, він де їм завинив, який «дамбас»? За що його босим на сніг», — каже жінка й ненадовго замовкає.
Стас Козлюк / «Бабель»
Зрештою, каже, росіян з міста вибили. Тепер і вона, і її сусіди намагаються відбудувати своє довоєнне життя. Щоправда, місцеві бояться повернення росіян. Особливо бояться, що не встигнуть втекти, бо ж палива нині в області майже немає. Наталя каже, що не знає, як цього разу люди рятуватимуть сімʼї.
Охтирка
Намагаємося знайти дизель для нашого авто. Марно. На Сумщині, здається, його немає на жодній заправці. Тож їдемо на свій страх і ризик на залишках палива до Охтирки, яку росіяни так і не спромоглися захопити. Десь на підʼїзді до міста впираємося у великий жовтий вказівник із написом «Велике будівництво». Ще за кількасот метрів — підірваний новенький автомобільний міст. Нині тут понтонна переправа. За нею кілька спалених хат. На блокпості неподалік питаємо дозволу на зйомку. Військовий не в гуморі. Спочатку відправляє нас до мера Охтирки по дозволи, а потім, нахилившись до нашого авто, починає кричати:
― По-хорошому, ви маєте взяти автомати й стояти тут зі мною, а не оце от зі своїми фотографіями!
Мовчки їдемо далі. Не одразу розуміємо, що вже потрапили до Охтирки — будинки приватного сектору, які колись зустрічали приїжджих на околиці міста, знищені до фундаменту. Як розповідають місцеві, саме тут у перші дні точилися важкі бої.
У центрі купа народу. У місцевій кавʼярні з великими панорамними вікнами майже немає вільних місць: тут і військові, і цивільні. Трохи далі на лавці біля скверу галасують підлітки. За кілька сотень метрів від нас — знищена будівля торгового центру. Від вибуху тут обвалилися поверхи з даху до підвалу. На вцілілій стіні досі висить чиясь робоча уніформа. А крізь дверний проріз на третьому поверсі ще можна побачити рекламу манікюрного салону, наклеєну в коридорі.
Стас Козлюк / «Бабель»
Через дорогу — будівля міської ради, від неї лишилася фронтальна стіна, яка, здається, от-от завалиться. Біля входу вирва від снаряду. На рештках даху майорить український прапор. Серед руїн і залишків бетону досі можна знайти особисті речі людей. Наприклад, подерту книжку «48 законів влади» Роберта Гріна. Проходячи повз руїни, місцеві пришвидчуються.
Стас Козлюк / «Бабель»
Заходимо до вцілілого торгового центру, що через дорогу від залишків міськради. Тут у магазин, який колись торгував подарунковими упаковками, повітряними кульками та стрічечками, повернулися працівники. Кілька дівчат замітають з підлоги дрібне сміття. Анна, одна з них, розповідає про перші дні російського вторгнення.
― Ви знаєте, дуже страшно було. У нас же в місті кілька військових частин, було ясно, що по них будуть стріляти. Але це не бойові підрозділи, а інженери. Вони могли мости відбудувати чи переправу навести. І їм разом із 93 бригадою довелося битися. У перші дні в нас тут важкі бої були. Наші пропустили першу колону росіян, а потім їм в тил ударили. І на околицях билися з ними, — каже Анна.
Вона виїхала з міста десь у середині березня, повернулася наприкінці травня. До повномасштабного вторгнення росіян мала свою маленьку крамницю. Тепер бізнес доводиться запускати з нуля: приміщення, яке орендували, постраждало від обстрілів. У перші дні після повернення вставляли нові вікна, вигрібали по закутках розбите скло і понівечений товар. За словами Анни, уже почали зʼявлятися замовлення.
― Тре ж за щось жити. Та й людям свята хочеться. Тож ми знову працюємо. Сходіть до міськради. Її в перші дні розвалили. Або можете до багатоповерхівок, тільки обережно: там деякі дороги авіабомбами підірвало, тож вони непроїзні, — говорить Анна, показуючи на телефоні маршрут неподалік Охтирської ТЕЦ, яку російські літаки знищили на початку березня.
Їдемо вздовж бетонного паркану з колючим дротом. За ним видно кістяк спаленої будівлі. Доїжджаємо до кварталу багатоповерхівок — у жодній немає цілих вікон. Десь провалилися поверхи, під ними колись був панорамний балкон, а он там снаряд прилетів прямо під будинок і знищив квартиру на першому поверсі. Як кажуть люди з обстріляної багатоповерхівки, разом із власником, який не встиг сховатися в бомбосховищі.
Стас Козлюк / «Бабель»
На одному з перехресть невеличкий магазин «Провінція». До війни тут торгували продуктами й побутовою хімією. Нині розбирають завали: у ніч на 8 березня поруч розірвалася авіабомба. Кілька чоловіків вантажать у візок биту цеглу. Один із працівників погоджується поговорити. Засмаглий, мʼязистий чоловік, на вигляд йому років 50, спирається на лопату, якою щойно накидав цеглу. Представляється Олександром.
― Росіяни не змогли місто взяти — наші підірвали блядський міст на підʼїздах до міста. Велике будівництво, усі діла. Рік тому його відкрили. І росіяни лишилися за річкою, — каже Олександр, — почали обстрілювати місто артилерією й ракетами. З літаків бомби скидали. Оце на початку березня прилетіло. Частину магазину розвалило, на дорозі вирва на кілька метрів. Дерева, які поруч росли, вирвало і на хати неподалік кинуло. Та й хати завалило вибуховою хвилею, — розказує Олександр, закидаючи цеглу в тачку.
Його колега звозить її на велику купу будівельного сміття неподалік. Чоловіки кажуть, що з Охтирки не виїздили. Допомагали місцевим евакуюватися, працювали з Теробороною, допомагали розбирати завали після «прильотів». І роботи менше не стає — росіяни продовжують запускати ракети.
― Останній «приліт» у нас був, здається, 17 травня. І повітряні тривоги постійно. Хоча що їм тут бомбити, я навіть не уявляю. Усі казарми вже давно спалені, — говорить Олександр і вертається до роботи.
Стас Козлюк / «Бабель»
Ідемо до розбитих приватних будинків поруч, повз типові радянські гаражі. У траві граються коти, у повітрі дзижчать комахи. Крізь порваний метал гаражів пробиваються квіти. Хвіртку в паркані відчиняє жінка. Свого імені просить не називати.
Стас Козлюк / «Бабель»
― Не треба мені отут піаритися в моєму будинку. Інтервʼю я давати не буду і говорити не хочу. Бо оце їздять туди-сюди, роблять собі рекламу, а в мене так нічого й не міняється. Уже хто тільки сюди не приїздив: і якісь французи були, й американці, й англійці, й «1 + 1». І мер приходив — на фоні будинку фотографувався. Допомогти обіцяв. І що? Де та допомога? — з порогу починає жінка.
― Та ми ж фотографи, ми не з телебачення. Але якщо ви проти, ми знімати не будемо, — намагаємося її заспокоїти.
― Та ні, якщо хочете познімати — знімайте. Але інтервʼю я не даю. І чаю зараз випʼємо. Мені он подруга якраз принесла, — вже спокійніше говорить жінка.
Заходимо на подвірʼя. Перше, що впадає в око — залишки веранди, деревʼяні двері синього кольору. Усе інше — камʼяна основа без стін. Крім нас і хазяйки будинку, тут її подруга Тамара. Вона принесла поїсти: гарячий суп і чай. Жінка живе у знайомих, а до знищеного будинку приходить поратися вдень: то завали розібрати, то на городі попрацювати. Готувати їжу тут просто ніде — немає ані газу, ані електрики. Поки жінка обідає, Тамара показує залишки будинку.
Стас Козлюк / «Бабель»
― Він був на кілька сімей. Здається, то була десята чи одинадцята вечора 8 березня. Вона [хазяйка] казала, що готує торт на свято. Жіночий день. Звʼязок обірвався. Потім дізналася, що її привалило після вибуху, — розповідає Тамара.
Ми ходимо будинком. Колишня кухня-вітальня нагадує склеп: темний і порожній — пил осів на підлозі й стінах, світло дають кілька сонячних променів, які пробиваються крізь щілини у віконних рамах, забитих ДВП. Спальня на другому поверсі, яку нещодавно відремонтували, перетворилася на терасу — стіни там знесло вибуховою хвилею, а на місці, де колись стояло ліжко, тепер лежить дах будинку.
Виходимо у двір. Жінки показують невеличкий город, на якому от-от зійдуть кабачки. Хазяйка бідкається, що в її будинок постійно навідуються місцеві мародери-алкоголіки, які намагаються щось вкрасти — як не залишки холодильника чи телевізора, так троянди.
― Уявляєте? Кілька тижнів тому в мене троянди викопали з саду! Я вже думала навіть написати на будинку: «Приходьте у вересні, викопані у травні троянди не приживаються!» Приходили ще різні комісії, описували будинок, пошкодження. Виявилося, що я не маю права на компенсацію і бодай якусь допомогу від держави, бо я не переміщена особа, бо лишилася в Охтирці, а не поїхала в сусідній район, — розповідає жінка, розливаючи чай по чашках, які пережили бомбардування.
Жінка показує задній двір, на якому колись був паркан. Тепер він лежить на залишках будинку сусідів. За кількадесят метрів від городу — велика вирва від бомби й уламки газової труби.
― Мені ще сказали, коли я про допомогу питала, що треба подякувати, що рахунки за газ не приходять. Одним словом, мер на фоні мого будинку фотографувався, а місцева влада допомогти мені не може. Ані відбудовою, ані грошима. Але то нічого. Якось воно буде, — спокійно говорить жінка.
Стас Козлюк / «Бабель»
Стаємо в тіні дерев у дворі. Жінки накривають лавку серветкою, дістають печиво та цукерки, пропонують пригощатися. Вибачаються за імпровізоване чаювання на руїнах.
― Я боюся, що коли війна закінчиться, нас в асфальт закатають. Чому? Ну бо Зеленський же сказав, що будуть зносити панельні будинки. А я не вірю, що на їхньому місці щось нове збудують. А як і збудують, то навряд нам безоплатно квартири дадуть. Стане тільки гірше. У росії, хай там як, суди працюють. І закон. Я знаю, у мене там знайомі. А у нас… — впевнено говорить Тамара.
Довго пояснюю їй про правову систему росії. Про переслідування людей. Про політичні вироки за пости в соцмережах. Про українських політвʼязнів, яких росіяни утримують у тюрмах від початку окупації Криму.
― Добре. Я з вами сперечатися не буду. Певно, ви краще знаєте. Але просто зрозумійте: ми не віримо, що нам допоможуть, — ніяково говорить Тамара.
Прощаємося. Жінки залишаються біля зруйнованого будинку, махають на прощання. Телефон починає завивати. В Охтирці чергова повітряна тривога.
Стас Козлюк / «Бабель»
Наші репортери працюють цілодобово, щоб розповідати вам про війну, а підтримати їх можна, якщо оформити донат:
🔸 Patreon
🔸 PayPal: [email protected]