«Тільки-но ми вивезли з Пущі-Водиці підопічних, як туди прилетіла ракета». Заступниця голови КМДА Марина Хонда про життя Києва, переселенців та плани на майбутнє — інтервʼю

Автор:
Юліана Скібіцька
Редактор:
Тетяна Логвиненко
Дата:
«Тільки-но ми вивезли з Пущі-Водиці підопічних, як туди прилетіла ракета». Заступниця голови КМДА Марина Хонда про життя Києва, переселенців та плани на майбутнє — інтервʼю

Андрій Бойко / «Бабель»

Від початку квітня, коли Збройні сили України відтіснили російських окупантів з Київщини, у столиці та області немає бойових дій. Зараз обласна влада вже думає над відновленням житла в розбитих населених пунктах, а Київ став притулком для вимушених переселенців, особливо зі сходу країни, де зараз точаться запеклі бої. Вже сьогодні в Києві зареєстрували 60 тисяч переселенців. Місто зараз вчиться жити в нових реаліях та готується до будь-яких сценаріїв. Особливо це важливо для незахищених верств населення, таких як пенсіонери чи люди з інвалідністю — у перші місяці війни їм було найскладніше. Заступниця голови КМДА Марина Хонда в інтервʼю «Бабелю» розповіла, як Київ пережив бойові дії, які проблеми залишаються зараз та до чого готуватися після війни.

«Бабель» розповідає історії жінок-лідерок під час війни в межах проєкту «Як не ми, то хто?» спільно з ООН Жінки в Україні, а також Міністерством закордонних справ Канади та урядом Данії.

Про лютий та березень

Двадцять четвертого лютого о 5 годині ранку мені повідомили, що всіх терміново викликають на роботу — почалася війна. Перше відчуття — це, звісно, шок і нерозуміння. З самого ранку люди виїжджають з Києва, всі магазини, ринки, аптеки зачинені.

Перший тиждень ми намагалися просто налагодити систему роботи в нових умовах. Одна з моїх сфер відповідальності в КМДА — соціальна. А 99% людей, що там працюють, — жінки, і багато з них покинули місто в перші дні. Частина взагалі опинилася на окупованій території, бо жили в Бучі, Ірпені, Броварському районі.

На соціальну сферу тоді було величезне навантаження. Кількість людей, яким була потрібна допомога, щодня збільшувалася в геометричній прогресії. Наприклад, молоді люди залишали батьків, бо ті не хотіли виїжджати. А це, як правило, літні люди або лежачі хворі. Вони не стояли у нас на обліку, бо їх доглядали діти. Ми почали отримувати вал дзвінків про допомогу.

Перші два тижні моя сторінка [в фейсбуці] була забита повідомленнями: треба продукти, ліки для онкохворих, для дітей. Намагалися допомогти усім по можливості. Я вважаю, ми впоралися із забезпеченням малозахищених людей. Зараз вже наші терцентри працюють у штатному режимі, але залишаються готовими до надзвичайних ситуацій.

Про роботу закладів для людей з особливими потребами

У Пущі-Водиці у нас є кілька психоневрологічних інтернатів, по місту є ще кілька психоневрологічних дитячих інтернатів, пансіонатів для літніх людей. Нам довелося приймати рішення щодо їх вивезення. Тільки-но ми з Пущі-Водиці вивезли підопічних — наступного дня туди [в Пущу] прилетіла ракета. Геріатричний пансіонат знаходився якраз посередині між нашими та росіянами, над ним постійно була артилерійська дуель.

У січні мер [Віталій Кличко] поставив завдання — готувати продукти харчування для всіх центрів, забезпечувати можливості перемикатися на додаткове електропостачання. У нас 26 підвідомчих установ — психоневрологічні інтернати, дитячі, геріатричні, центри психологічно-соціальної реабілітації для дітей-сиріт, позбавлених опіки та піклування. Вони всі були максимально завантажені продуктами харчування, необхідними для того, щоб безпечно функціонувати. А от із Ясногородкою було складно. Там центр для людей без постійного місця проживання, які мають інвалідність. Протягом двох днів їх окупували. Потім у цей центр почали приходити люди з навколишніх окупованих сіл, тому що в центрі було порівняно безпечно [можна було сховатися від обстрілів]. Я не буду розказувати, як вони з тими росіянами спілкувалися, як росіяни забирали продукти харчування. Але ми намагалися — і нам це вдалося — доставляти їм харчі човнами.

Food for Ukraine / Олексій Самсонов / «Бабель»

Про евакуацію

Масштабну евакуацію ми почали у перші дні березня. За домовленістю з «Укрзалізницею» для першого рейсу нам виділили 10 вагонів. Ми почали вивозити киян з інвалідністю, багатодітні родини та інших людей, що потребували захисту, до Польщі і далі, в інші країни Європи. Зараз евакуйовані люди розкидані по Європі, але деякі повертаються, наприклад, ті, в кого є діти. Є діти, що хочуть додому. Перші рейси були дуже важкі. Але нам вдалося вивезти наші інтернатні установи — загалом понад 7 тисяч людей.

Зараз до нас почали прибувати люди з інших регіонів — їх у інтернатних установах майже 140, це переселенці з інвалідністю чи люди літнього віку. Перший місяць сам Київ був у зоні бойових дій. Тоді люди у нас навіть не затримувалися. Хто виїжджав з регіонів через Київ — отримували харчування, може, кілька годин були в місті, на вокзалі, і потім їхали далі на захід.

Про внутрішніх переселенців

На 1 червня в місті зареєструвалися понад 60 тисяч внутрішньо переміщених осіб — це лише за півтора місяця. А за 2014–2015 роки ми загалом зареєстрували близько 200 тисяч. Люди реєструються та отримують кошти від держави. Наші соцслужби за потреби надають умовний «стартовий пакет»: продукти харчування, якщо потрібно — одяг. Але найбільше питання — це, звісно, житло.

До війни у черзі на житло у Києві стояли 32 тисячі людей. Це ліквідатори, багатодітні родини, люди з інвалідністю 1 групи, учасники війни, учасники АТО та ООС. Ця проблема зараз настільки глобальна, що без держави жодне місто її не вирішить.

Раніше у законодавстві існувала норма виділяти квадратні метри під час будівництва. Обов’язково забудовник мав відсоток від квадратних метрів, які він зводить, віддавати на громаду. Десь у 2010-х цю норму прибрали. Ми неодноразово говорили: поверніть навіть не всю норму, а бодай половину. Ми порахували, що тоді черга по Києву йшла би неймовірними темпами.

Місто просто не має технічної можливості розміщувати переселенців централізовано. Люди прописуються, як правило, у своїх знайомих або родичів. Дуже часто їдуть на захід України або в Європу. Але ця проблема [з житлом для переселенців] загальнодержавна. Вона буде стосуватися не лише Києва, а всіх без винятку міст, куди люди приїхали. І, на жаль, поки війна не завершиться, це питання комплексно ми не вирішимо. Хоча воно буде дуже-дуже болючим.

Food for Ukraine / Олексій Самсонов / «Бабель»

Про рівень домашнього насильства під час війни

Наш Центр гендерної рівності, запобігання та протидії насильству продовжував працювати. Головна проблема була в тому, що поліція не приїжджала на виклики. Вона займалася іншими справами. Наш телефон довіри 15-00 працював постійно, не вимикався навіть під час сирен. Ми зробили переадресацію на особисті номери, і наші фахівці працювали з бомбосховищ. Було дуже багато дзвінків саме до психологів. Тобто гарячою лінією користувалися не для того, щоб розповісти про домашнє насильство, а щоб взагалі спитати, що робити. Чоловіки, жінки [телефонували], бо в них був психологічний стрес.

Про роботу зараз

Зараз ми тільки-но почали «збиратися докупи» в частині вибудовування системної роботи. Найбільше, що мене турбує — це залучення коштів для наших інфраструктур, бо «злетіли» всі цільові програми. В нас реабілітаційні дитячі центри, наприклад, без обладнання. І зараз потрібно знайти якогось інвестора, який зможе його закупити та передати. Треба забезпечити людей похилого віку тими самими памперсами. Кількість, яка йде на одну дорослу людину, насправді, величезна. А ще підгузками забезпечуємо і деякі категорії дітей з інвалідністю.

Від початку вторгнення 50 дітей залишилися без батьків з різних причин. Ми вивезли наш центр соціально-психологічної реабілітації, де перебували діти без опіки та піклування, проте він вже наповнився новими малюками. Як все буде добре, почнемо потроху повертати тих дітей, яких евакуювали. Зараз ми обговорюємо, щоб іще влітку вони побули там, де є.

Food for Ukraine / Олексій Самсонов / «Бабель»

Про психологічну реабілітацію після війни

Психологічна реабілітація буде потрібна багатьом. Наші захисники та захисниці почнуть повертатися [з зони бойових дій], тож потрібно вибудовувати нову систему реабілітації, за типом ізраїльської. У нас були перемовини з посольством Ізраїлю щодо розбудови їхньої системи у нас. Вона дуже ефективна. В їхніх центрах є психологічне і фізичне розвантаження — це схоже на клуби за інтересами.

Людей, які повернуться з війни та будуть потребувати елементарної реабілітації, буде величезна кількість. До вторгнення у нас була проблема — частина хлопців, які були на лінії зіткнення, поверталися і стикалися з проблемами нарко-, алкозалежності. Вони не хотіли йти самостійно на контакт, йшли тільки до певного фахівця, який так само був на фронті. Зараз психологічне навантаження на них іще більше. Я спілкуюся, зокрема, з тими, хто був у Бучі. Вони мені особисто говорили: «Ми бачили все, але такого навіть ми не очікували».

Чим раніше ми почнемо думати про те, як буде після війни, тим краще зрозуміємо, що потрібно робити. Ми зараз не знаємо кількість родин, які втратили близьких. Це мами, батьки, дружини, чоловіки, діти. А це додаткова соціальна історія, в першу чергу — соціально-психологічна. Тому про реабілітаційні центри треба думати.

Андрій Бойко / «Бабель»

Про готовність до різних сценаріїв

Звісно страшно — а якщо вони [росіяни] знову повернуться? Ми готуємося, для цього в нас є військово-цивільна адміністрація, яка займається військовим забезпеченням. У нас гуманітарний штаб відпрацював — створив запаси продуктів харчування тривалого зберігання, що будуть потрібні місту. Питання забезпечення харчами вирішено, так само і з санітарно-гігієнічними речами. Звісно, ми не можемо передбачити всього. І як гарантувати, що кудись не залетить зараз ракета? Тому ми готові до того, що треба звикати жити в тому стані, який є зараз. Але ми віримо в наші ЗСУ та сподіваємося на якнайшвидшу перемогу над російськими загарбниками.

Ми розповідаємо про жінок, які допомогають Україні, а ви можете допомогти «Бабелю»:🔸донат у гривні🔸у криптовалюті🔸PayPal: [email protected]