Початок. Разом
Двадцять третє лютого, день перед війною. Що ви робили? Чекали, що вночі розпочнеться війна?
Ілля: Ми 23 лютого якраз зустрілися та обговорювали міру небезпеки, думали, як до цього ставитися. Але ніхто не хотів припускати, що такі події реальні у ХХІ столітті. Була велика тривога, проте ніхто не думав, що це можливо.
Вікторія: Думали, що росія просто намагається нас налякати. А зустрілися ми у центрі міста, біля 4-го Ізюмського ліцею, це історичний ліцей, там Жуков навчався. Наразі будівлі більше немає.
Як минула ніч на 24 лютого?
Ілля: Ніяк. Нас почали бомбити аж 2 березня. До цього ми чули вибухи десь далеко, а от 2-го вже прилетіла авіабомба.
Вікторія: Мені о п’ятій ранку подзвонив друг з Києва та сказав, що їх бомблять. Я не повірила, думала, що це провокація. А через дві години подивилася новини і зрозуміла, що війна. А паніка у місцевих почалася десь 28 лютого, коли зачинилися магазини, люди почали масово скуплятись, черги по 200—300 метрів. Вже не можна було зняти гроші в банкоматах.
Ілля: Спочатку найважче було те, що магазини, заправки та аптеки перестали приймати безготівкові розрахунки. Потрібна готівка, а її немає.
Люди тоді масово з міста не виїжджали?
Вікторія: Ні. В Ізюмі такі настрої, що там не вірили у допомогу в інших українських містах. Багато хто думав, що якщо поїхати кудись, то ти там будеш безхатьком і ніхто тобі шматка хліба не дасть.
А ви не думали виїжджати в перші дні?
Вікторія: Думали, але моя сім’я виїжджати не хотіла, а я вирішила тоді з ними не розділятися.
Ілля: Була можливість у перші дні виїхати автівкою у Краматорськ. Було одне місце, я запропонував Вікторії, але вона відмовилася. А потім і мої батьки передумали, через нашого собаку. Він доволі великий, було незрозуміло, як із ним потім їхати потягом з Краматорська. Був знайомий, який міг вивезти нас із собакою та котами, він планував їхати, але не одразу. Тому ми залишилися в місті, за великим рахунком, через собаку.
Вікторія: Перші дні війни ми з Іллею були разом у нього вдома. На третій день я вирішила піти до мами, вона живе за річкою. І поки я була там, через день-два, наші підірвали мости, щоб росіяни не пройшли. Ми виявилися відрізані одне від одного. Ілля опинився в окупації, а я — в центрі міста, де стояла наша Тероборона.
Історія Іллі
Ілля: Перші дві бомби скинули і на мій район, і туди, де була Вікторія, десь 2 березня. Наша не розірвалась, а та, що впала на центр — вибухнула. Центр Ізюму знаходиться на горі, це одна з найвищих точок сходу України. Внизу ріка Сіверський Донець. Після авіабомб у наш район зайшли росіяни, як до себе додому, завезли техніку, артилерію, стали уздовж ріки. І почали обстрілювати центр, де багатоповерхова житлова забудова. Я вже зараз читав, що на 70—75% ця забудова знищена.
Десь до середини березня ми з батьками взагалі сиділи вдома. А потім вже я побачив, як росіяни виводять колону своєї побитої техніки. І вирішив, що можна вийти, зібрати інформацію, подивитися, що в місті відбувається.
Фото та відео надали Ілля та Вікторія
«Бабель»
Це наша Тероборона побила їхню техніку?
Ілля: Мені важко сказати напевне. Але наскільки я знаю, то у Тероборони, яка була за рікою в центрі, були лише міномети та стрілецька зброя. І з цих мінометів вони примудрилися побити досить важку техніку. Тероборона була вся місцева, їх було менше, ніж росіян, але вони тримали центр міста три тижні. Я вважаю, що це просто фантастично. При тому, що росіяни намагалися брати місто у кільце, але на півдні десь коридор для постачання був у Тероборони, зі сторони Слов’янська.
І ось, коли постійні перестрілки через річку стихли, я вирішив пройтися до неї, це десь 3 км від мене. Бачив, що частину міста знищено. Зустрів місцевих, вони сказали, що пробиратися до річки небезпечно, бо там росіяни розстріляли кілька цивільних авто, й тіла досі лежать. А ще побачив мародерство серед місцевих: вони почали виносити з магазинів усе, навіть побутову техніку.
Вікторія: У нас навіть були банди мародерів, організовані. Знаю випадки, коли вбивали людей, які намагалися захистити майно. Це ще не росіяни, вони почали пізніше, а свої ж. Хоча щось із магазинів брали всі, інколи це потрібно — їжа, гігієна, акумулятори, батарейки. Таке я мародерством не вважаю, це виживання. А от грабувати та виносити пральні машини — це вже інша річ.
Ілля: Десь у другій половині березня росіяни вивели свою побиту техніку та зайшли ще раз, більш ґрунтовно. Спочатку зайшли їхні передові частини, я думаю, що «деенерівці», в поганому спорядженні, старих чоботях та робочих рукавицях. Цікаво, що декілька днів вони намагалися припинити мародерство в моєму районі, а потім почали самі до нього долучатися. Магазини, які не могли зламати, де були решітки або міцні двері, такі просто спалювали.
Фото та відео надали Ілля та Вікторія
«Бабель»
Що вони взагалі робили?
Ілля: Найперше вони займали школи, дитячі садочки та церкви. Там оселялися. Був один склад, його працівники безплатно роздали усі продукти з нього містянам. А потім туди зайшли окупанти та загнали важку техніку. По всьому місту поставили блокпости, які були дуже різні, це окрема тема. Поставили свого мера. Це колишній співробітник Ізюмської прокуратури Владислав Соколов.
А чинна місцева влада що робила?
Ілля: Мер Валерій Марченко з міста поїхав десь на початку березня. Евакуації ніякої він не організував. За цим важко було стежити, бо 6 березня в Ізюмі зник увесь зв’язок. Тоді ж пропало світло, а з ним вода. Газ зник іще раніше. І до 10 березня ніякої влади вже в місті точно не було. Радіо ми почали вмикати десь вже після 20 березня, бо до того не розуміли, яка взагалі дата, який день тижня, телефони зарядити було ніде. Потім вже я додумався заряджати телефон від акумулятора машини, але це пару відсотків на день.
До речі, як організовували побут в окупації? На вашій частині міста, за рікою.
Ілля: В моєму випадку було простіше, бо в мене приватний будинок. Можна було протоплювати дім дровами, був камін, була лазня. Води ми заздалегідь набрали десь 400 л, а ще в моєму районі є джерело на території монастиря. Було багато їжі в морозилці. Вона не працювала, але ми набрали лід на вулиці, навіть м’ясо «прожило» так днів 40. Цього всього нам з батьками вистачило десь до початку квітня.
Сусіди допомагали один одному?
Ілля: Інколи, але вкрай неефективно. Нам, наприклад, сусіди відмовилися не те що дати, а продати картоплю. Бо боялися, що їм самим не вистачить.
Фото та відео надали Ілля та Вікторія
«Бабель»
Як росіяни взаємодіяли з місцевими на твоїй частині міста?
Ілля: Найнеприємніше з того, що було в нас — вони заходили в доми, пресували місцеве населення, когось били, щось забирали, залякували, але без таких жертв, як у Київській області. До одного знайомого зайшли в дім «деенерівці», почали лякати, що вбʼють усю сім’ю, кинули йому гранату у двір. Він пішов до їхнього командування і поскаржився на це. Після цього вони прийшли та вибачилися. Така історія була.
Цікаво, що в другій половині березня росіяни привезли в Ізюм своє радіо. У школі поставили вузол зв’язку, почали розповідати різні пропагандистські байки в стилі «українці, здавайтеся». Посадили свого діджея навіть, він намагався прогноз погоди розповідати. Але радіо чомусь працювало лише декілька днів. Ще листівки розкидали, на вигляд такі, ніби їх школяр верстав.
Це може бути пов’язано з певною лояльністю місцевого населення до росіян?
Іллі: Мені важко сказати, який саме відсоток населення Ізюму лояльний до росіян. По-перше, це найчастіше населення 40+, а молодь налаштована патріотично. По-друге, більшість таких людей не чекають, наприклад, приєднання до росії чи чогось такого. Вони просто лояльні до росії та готові пробачати їй будь-що. Мабуть, росіяни цей момент також враховували.
Вікторія: У нас дуже багато людей їздили працювати в росію. Маршрутки «Ізюм — Москва» завжди були. У багатьох і родина в росії. Тому так багато лояльних до росії містян. Але цікаво, що за останні роки багато хто почав їздили працювати не туди, а в Польщу, наприклад. Вони побачили, як люди живуть там, і почали поступово змінювати думку на проукраїнську. Але це довгий процес. Після обстрілів таких людей стало більше.
Гуманітарка від росіян була?
Ілля: Якраз от на початку квітня почали вичерпуватися продукти. І вони почали роздавати гуманітарку. Не пригадую дату, вперше роздавали десь із 5 по 10 квітня. Це була показова гуманітарка. Приїхали їхні репортери, почали на камеру роздавати їжу. На одну людину на тиждень давали декілька банок рибних консервів, пару банок тушонки, кілька пакетів крупи, хліб.
Але це було один раз. Вже наступного разу камер та репортерів не було, а «допомога» стала значно меншою — одна банка тушонки, один пакет крупи плюс якийсь паштет. Тоді ж їхні військові почали перевдягатися у цивільне, ходити містом, спілкуватися з населенням, щоб «виявити настрої». І не тільки це, вони «вбудувалися» в систему бартеру в місті. Ходили на ринки, брали самогон у місцевих.
Як взагалі минув квітень в окупації?
Ілля: У першій декаді квітня наші почали уражати позиції росіян. Ракетами, досить точково. У нашому районі є велика стоянка для вантажівок. Окупанти поставили там свою техніку. І от на початку квітня наші лупонули ракетами саме по цій стоянці, там все в них вигоріло. А через тиждень ракети прилетіли на пустир на місці колишньої будівлі ДТСААФу. Росіяни почали ставити техніку туди, й наші знову лупонули ракетами. Звісно, щось комусь залітало на подвір’я, але помітно, що наші намагалися бити точково. А потім і по школі, де росіяни засіли, теж прилетіло. Це вже в другій половині квітня.
Чув, як росіянин на вулиці розповідав місцевим, що їхніх 800 людей виїхали в сторону Слов’янська, а повернулося лише 170. І додав: «Тільки ви нікому не кажіть!»
Просто стояв на вулиці солдат?
Ілля: Молодий, років двадцять. Він стояв у черзі за брагою разом із місцевими. Навіть самогон уже в місті закінчився, але продавали брагу по 40 гривень за півлітру.
Так от, весь квітень наростали обстріли. Це вже наші били по їхніх позиціях. Десь за 15 км від нас накрили їхню артилерію, було чутно й навіть видно. Потім я прочитав, що там і генерал російський погорів, Симонов, здається. Потім ще поруч з нами прилетіло в російський ракетний комплекс. Вважаю, що така точність дій вказує на те, що якийсь партизанський рух в Ізюмі є. Та й перестрілки по місту були всі два місяці, наскільки я розумію. Якась частина населення активно протистоїть росіянам.
Священники московського патріархату співпрацювали з окупантами?
Ілля: Я бачив, що росіяни підходять до тих церков, хрестяться, шапки знімають, ікони цілують. Єдина українська церква в місті була в центрі, де Вікторія була, там у купол був «приліт». А на моїй частині міста лише московський патріархат.
В Ізюмі є Свято-Вознесенський собор та чоловічий монастир, вони московського патріархату. Ще до війни в січні я випадково познайомився з монахом. Я там фотографував, він до мене підійшов, ми поговорили години зо три про життя і все таке. Вже в окупації я ходив до них по воду до джерела і знову його зустрів. Він здивувався, бо знав мої погляди, каже: «Ого, ти живий. Заходь якось, поговоримо». І я до нього прийшов у Вербну неділю і запитав, як він ставиться до цих подій, до вторгнення. Він задумався й каже: «Я не знаю». А потім каже: «Ну, це ж наші догралися». Ми з ним іще поговорили, а навколо нас стояли російські солдати. Я в нього попросив допомогти знайти корм для собаки, він мені потім передав пакет, а там були паштети з російських сухпайків. Наостанок він мені сказав таку фразу: «Я сьогодні спілкувався з полковником, до Києва ти нескоро поїдеш».
«Бабель»
Блокпости у місті були?
Ілля: Довелося ходити через блокпости. А я чомусь не подумав почистити телефон. Бачу, що допитують людей, дивляться телефони, роздягають. У мене є татуювання. Про них теж питали, вимагали їх «розшифрувати». Побачили, що в мене київська прописка, почали прискіпливо допитувати, я сказав, що я просто студент. Взяли телефон. Я думав: ну все, тепер як мінімум підвал, а може й прямо тут застрелять. Але чомусь вони подивилися лише смс-ки та Viber, де в мене нічого немає. У Telegram навіть не зайшли. Пропустили, я після цього одразу почистив телефон. Бо так може пощастити лише раз.
Історія Вікторії
Вікторія: На третій день війни я поїхала до мами в центр Ізюму, але мости підірвали, і я від дому Іллі виявилася відрізаною. Ми з мамою змогли ще 1 березня щось купити в магазині. Десь на 10 днів продуктів взяли.
Другого березня о 23:55 я почула, що над нами летить літак. Ми з мамою побігли в коридор, сіли на підлогу, вкрилися ковдрою. Почали читати «Отче наш». Найстрашніше — звук бомби, яка падає, такий пронизливий свист. Таке відчуття, що пройшла вічність, але це все було за три хвилини десь. Бомба впала за 300 метрів від мого дому. Потім наступна. Це центр міста, центральний парк, там поруч мерія. Бомбили десь 20 хвилин. У підвал ми не стали бігти, бо вже не встигали, побоялися.
А підвал був у вашому ж домі?
Вікторія: Так, у підвал ми пішли наступного ранку. Почали там облаштовуватись. Підвал нормальний, сухий. Але ми не думали, що він на 60 днів стане нашим домом. Забрали бабусю нашу та мою тітку з іншого району в наш підвал. У нас п’ятиповерховий будинок, підвал розділений на декілька кімнат. Інколи до нас спускалися й інші мешканці під’їзду. Перші три дні ми чули вибухи, але сиділи досить спокійно. Ще було світло, можна було повернутися у квартиру, приготувати поїсти, поставити чайник. Потім спустили переноски в підвал, щоб там була електроенергія.
Шостого березня ввечері був масований обстріл. Щось прилетіло в наш підвал, мабуть, міна. Дуже пощастило, що вона залетіла через вікно в кімнатку, де на той момент нікого не було. Я навіть бачила коригувальника, який навів обстріл на наш дім. Чоловік два дні ходив з кнопковим телефоном, записував щось, кружляв біля дому. Тепер біля мого дому п’ять воронок від снарядів.
За стінкою від кімнати, куди прилетіло, була сім’я з п’ятьма дітьми. Вибуховою хвилею усіх, хто був у підвалі, повалило на землю, хоча стіни витримали. Ми почали задихатися, бо все в пилу та пороху, нічого не видно, в голові дзвенить. Пощастило, що ми заздалегідь принесли в підвал пульверизатори з водою, щоб осаджувати пил. І ось після прильоту ми, як оговталися, почали бігати розбризкувати воду, щоб було чим дихати.
Фото та відео надали Ілля та Вікторія
«Бабель»
І що ви робили далі?
Вікторія: Ніч довелося пережити в тому ж підвалі. А куди йти? Квартир вже немає. Вікна всі вилетіли, а це початок березня, холодно. Сама будівля тріснула. Наступного дня вранці я вийшла і записала наслідки «прильоту» в підвал на відео. А через 40 хвилин знову прилетіло біля будинку, саме там, де я стояла. На щастя, я вже спустилася в підвал у той момент.
Ми не могли залишатися в нашому підвалі, бо його підзавалило, всюди порох та пил, не було повітря. І не могли вийти на вулицю, бо там обстріли. Довелося арматурою вибивати стіну до підвалу сусіднього під’їзду.
Як ви харчувалися в підвалі?
Вікторія: Консервацією. Огірки, помідори. Щось брали у квартирах нашого будинку, які ще були цілі. У підвалі сусіднього під’їзду, де ми оселилися, було десь 15 людей. І ще далі у підвалах теж були люди, з дітьми, багато старих. Замість туалету — відро. Примудрялися навіть каву варити. До речі, кави в зернах було багато, там і мололи її. Хтось приніс акумулятор, повісили LED-стрічку на стелю. Вогнище розвели в під’їзді, хлопці ходили між першим та другим поверхами, смажили продукти. М’ясо солили, масло вершкове заливали солоною водою, щоб воно не псувалося. Прострочку їли, було таке.
Евакуації взагалі ніякої не було?
Вікторія: Трохи була. Дев’ятого березня я побігла в іншу квартиру, де жила моя бабуся. Бо там залишався кіт і треба було забрати деякі речі. Це десь 10 хвилин пішки від нашого дому. На шляху назад я побачила автобуси. До мене підійшов український військовий і каже, що йде евакуація, напрям Барвінкове — Лозова. Я прибігла в підвал і сповістила усіх, але ніхто не поїхав. Моя мама також сказала, що не готова їхати. Їй було важко поїхати з міста, де вона все життя прожила. Я теж залишилася, без мами, тітки та бабусі не поїхала тоді. Автобуси поїхали майже порожні. А наступного дня і далі вже ніяких евакуацій не було.
Ілля казав, в Ізюмі не вірили, що десь в Україні їм допоможуть.
Вікторія: Так. Хоча все одно доведеться всім виїздити. Навіть якщо ми повернемо місто або буде «зелений» коридор, жити там все одно не можна. Ми спілкувалися з комунальниками в Ізюмі, які ходили перевіряли світло, газ. Вони нам сказали, що на ремонт усіх комунікацій треба не менше року. Тому волонтерам та військовим в деяких містах треба реально вмовляти людей виїхати. Пояснювати, що все буде добре, що їх поселять і так далі. Якщо говорити «евакуація за бажанням», то майже ніхто не поїде. Особливо старі люди. Вони взагалі не вірять, що є волонтери, які допоможуть просто так.
А наступного дня після цієї евакуації обстріли стали ще жахливіші. Пацани з підвалу сходили на розвідку нижче по вулиці та сказали, що там взагалі нічого більше немає, тільки руїни після авіабомби. Там школа була, церква. Нічого не лишилося.
Чи був якийсь зв’язок з тією частиною міста, де перебував Ілля?
Вікторія: Ні. Ну як, був пішохідний міст, там по перилах можна було пройти через річку. Але був нюанс. Мій батько, який був на тому ж березі ріки, що й Ілля, намагався до нас пройти. А росіяни йому сказали, що це шлях в один кінець. Тобто вони його випустять у центр, але назад вже не пустять. І він пройти не зміг, по суті.
Ілля: А я врешті-решт цей пішохідний міст перейшов.
Фото та відео надали Ілля та Вікторія
«Бабель»
Коли це було?
Ілля: Десь наприкінці березня. Було страшно йти в бік центру міста і бачити все більше й більше руйнувань.
Вікторія: Так, будинки навколо нашого були потрощені. Знаю будинок, де в підвалах сиділо 50 людей як мінімум, бачила новину, що там вже знайшли 44 тіла. Повністю росіяни захопили місто 27 березня. Тероборона, яка залишалася в центрі, вийшла до найближчих сіл, які досі утримує українська армія. Почали потроху розгрібати завали. Якраз після 10 квітня стало дуже жарко, погода змінилася. І в місті почало сильно смердіти трупами. Потім пройшов дощ, засмерділо ще більше.
Нам довелося поховати сусідку в воронці від бомби біля дому. Немолода хвора жінка сама, без супроводу вийшла подихати свіжим повітрям з підвалу й знепритомніла. Зламала кістки. Намагалися реанімувати, давати солодку воду зі шприца, навіть знайшли фельдшерів. Але лікарні немає, лікарів немає, рятувати нікому. Дві години вона помирала, якби була швидка в місті, то вона була б жива. Але ж навколо пустеля, допомогти нічим. Вже багато хрестів було по місту. У кожному дворі хрести.
Що змінилося після того, як росіяни взяли центр міста?
Вікторія: Перше, що пам’ятаю, 28—29 березня, тоді цей колаборант [депутат Ізюмської міської ради від опзж Анатолій] Фомічевський заявив, що будуть роздавати гуманітарку. Я всіх у підвалі вмовила не ходити туди. Бо це провокація. Звісно, хтось з містян все ж пішов. Фомічевський там виступав. І тут поруч почався обстріл. І Фомічевський одразу почав скакати, мовляв, дивіться, це вас українці обстрілюють. Тобто людей зібрали спеціально для цієї демонстрації.
Багато що вони просто спалили. Вже після того, як наші війська вийшли з міста. Тобто «прильотів» у деякі будівлі не було, їх саме підпалили. Бо росіянам Ізюм не потрібен. Буде Ізюм чи не буде, їм байдуже.
Купити продукти після окупації можна було?
Вікторія: З другої половини квітня у місті знову з’явилися ринки. Там можна м’ясо купити, овочі навіть. Але у більшості людей все одно немає готівки. Тобто ці ринки орієнтовані на російських солдатів.
А звідки у росіян гривні? Чи там вже рублі?
Ілля: Там вже своя економічна система. Росіяни продають паливо, якісь інструменти, які вони награбували, отримують гривні. А за гривні купляють щось на базарах, найчастіше — алкоголь. Літр палива можна у росіян купити за 30 гривень. Ми саме на такому бензині виїхали.
Вікторія: Можливо, хтось із місцевих вже й рублі бере. Ми такого не бачили. Хоча ми вже в другій половині квітня багато ходили через той пішохідний міст. Багато трупів, руйнувань, машини обстріляні. Сходила до батька, у них там лазня є, змогла вперше за місяць помитися, вперше ночувала не в підвалі. Ну і до Іллі ходила. Я намагалася частіше ходили до Іллі, ніж він до мене, бо жінкам на блокпостах простіше. В Іллі ще татуювання, не треба було йому часто світитися.
Фото та відео надали Ілля та Вікторія
«Бабель»
Евакуація
Як ви вирішили виїжджати?
Вікторія: Я шукала спосіб виїхати з міста. Домовлялася з людьми, але постійно наша евакуація зривалася. Організованих евакуацій та «зелених» коридорів не було.
Іллі: У мого батька є машина. Але була проблема. Більшість містян їхали в росію. Своїми авто або росіяни вивозили автобусами. Ці маршрути ми знали, але вони нам були не потрібні. А ось на неокуповану територію виїжджали одиниці, ніяких колон організованих не було. Ми не знали, як це краще зробити, якими дорогами.
У якийсь момент ми дізналися, що є маршрут для виїзду. Я не буду його розписувати детально, бо ним ще можуть користуватися. Ним і продукти певні з України ввозили, і навпаки, з міста виїжджали. Він не був перевірений, ми не знали, що нас чекало, але вирішили їхати. І вранці 3 травня виїхали.
А який був ваш загальний напрям?
Ілля: У бік Харкова. Там за Балаклією починається сіра зона, а далі — українські позиції. Проблема була в тому, що росіяни не впускають у Балаклію тих, хто там не прописаний.
Як росіяни поводилися на блокпостах?
Ілля: По-різному. Якщо блокпост на виїзд з міста і там стоять просто росіяни, то їм на тебе байдуже. Бували й кавказці, які не хотіли нас пропускати. А у нас була легенда, що Вікторія вагітна, на шостому місяці, і їй треба в Балаклію у лікарню.
Вікторія: Я вийшла з машини, вип’ятила живіт, почала їм розповідати, що треба негайно в лікарню. Вони змінили тон, почали пропускати, допомогли мені сісти назад у машину.
Ілля: А от у Балаклії почалися «шаромижні» блокпости — «деенерівці» зі старими рушницями без оптики. Вони хамлять, викаблучуються, поводяться мерзотно, розповідають про «8 років бомбили Донбас». І от «деенерівці» мало нашу легенду не розкусили. Довелося вигадувати нові історії, але зрештою з міста вдалося виїхати.
Вікторія: Така мерзота там була. Казали: «Чого ви їдете? Повертайтесь у свій Ізюм і там помирайте!» Казали, що ми «бігаємо від війни».
А далі на Харків?
Ілля: Ні, далі поїхали в бік Полтави, до Первомайського. Там вже нас зустріли й нагодували волонтери.
Вікторія: Дали нам апельсиновий сік, я вже й забула, що такий буває. А на першому українському блокпості мені дали чотири цукерки й сказали, що все буде добре. А коли ми доїхали і я вийшла в інтернет нарешті, то зрозуміла, що про Ізюм решті України майже нічого не відомо.
Ілля: Судячи з того, що я бачив з кінця квітня та читав вже після виїзду, наші росіян там гарно луплять. Бачили колону їхньої техніки побитої, яка виходила в бік Харкова й повертала на Куп’янськ. Тому, сподіваємося, що Ізюм відіб’ють. Там же люди, 8—10 тисяч людей десь у місті залишається.
Getty Images / «Бабель»
Як ви вважаєте, Ізюм ще колись відновиться як повноцінне місто?
Вікторія: Так, але для цього потрібно буде багато часу та грошей. Я бачила кадри з Маріуполя, це дуже схоже на те, що я бачила в Ізюмі. Житлові будинки постраждали, немає інфраструктури, всі школи знищені. Ізюм зараз — це маленький Маріуполь.
Підтримайте «Бабель»:
🔸 PayPal: [email protected]