«Останньою краплею став лист, що чоловіків примусово забиратимуть до російського війська». Історія родини, якій вдалося виїхати з окупованої Херсонської області

Ганна Писанська, 36 років. Живе у Таврійську, працює вихователькою в дитячому садку. Має чоловіка й дітей 8 і 14 років

За кілька днів [до вторгнення] у нашому дитсадку проводили інструктаж для вихователів — як поводитися під час повітряної тривоги та куди відводити дітей. Коли о 5 годині ранку 24 лютого я прокинулася від гучного вибуху, то зрозуміла, що це не просто вибух якоїсь газової труби, а бомбардування згори. Був якийсь свист — мені здалося, що їде старий сміттєвоз і дуже торохтить.

Я розбудила чоловіка зі словами: «Напевно, бомблять». Він побіг на кухню й у вікні побачив яскраві відблиски з боку залізничного вокзалу. А потім сказав: «Швидко будимо дітей». Усі разом зайшли до ванної кімнати, бо там безпечніше. У маленької доньки від страху почали ноги тремтіти. Поки сиділи, не знали, що відбувається. Коли стихло, то діти пішли досипати, а ми вже не змогли — я пила заспокійливі.

Потім ми дізналися, що чули, як розбомбили військову частину у сусідньому селищі Плодове ракетним ударом. Але там не було солдатів, окрім чергових — їх кудись вивезли. Уже о 9 ранку [24 лютого] в місто заїхали танки з лісу з боку Криму, а на Каховській ГЕС вивісили російський прапор. Згодом знайомий розповів нам, що за день або два до цього поліцейським у нашому відділку сказали, що буде наступ. Хто хоче — може виїхати в центр України, а хто залишається — нехай знімуть погони, щоб їх не помітили.

[Російські війська] завозили дуже багато різноманітної техніки, і поламану теж. Вона була навіть у дворах. У нас постійно гуло, бо трасою безперервно переміщалася техніка.

Двадцять четвертого лютого ми поприбирали у підвалі нашого дому, занесли туди продукти, переноску й електричний чайник — ще не розуміли, що може не бути світла. Постійно сиділи у холодному підвалі. Виходили лише швиденько помитися і зварити дітям суп на один раз. Спали одягнені, вчотирьох на одному дивані. Звичайно, сумки та документи мали напоготові, у підвалі та в туалеті розклали сокири та молотки, щоб можна було вибратися, якщо нас засипле.

З першого дня почався ажіотаж в АТБ — полиці уже були порожні. Ми забігали й скуповували все, що залишалося: «Мівіну», крекери, бублики в упаковці, які впали за прилавок. Це все можна було їсти «в сухом’ятку» у підвалі. Коли ми виїжджали, пригадую, варена ковбаса коштувала 500 грн за кілограм.

Різко закінчився хліб. Але одного разу приїхав якийсь «бусик» із хлібом, мені тоді вдалося купити вісім буханців. Три я віднесла батькам, а пʼять залишила нам. Я дуже переживала, що знову не буде хліба, і насушила сухарів, щоб завжди було що їсти.

Почалися перебої з продуктами та іншим товаром. У Плодовому люди два тижні сиділи у підвалах. Вони не мали ні світла, ні води. Приятелька там жила й розповіла мені: «Ти не уявляєш, як це, коли немає води. Коли з холодильника, що розморожується, збираєш воду, щоб зварити трохи супу дитині».

Були проблеми з грошима, бо в магазинах приймали лише готівку. Зняти її не можна було — гроші не завозили. Домовлялися з господарем крамниці так: гроші переказували йому на картку, а він давав нам готівку під 5—7% комісії. На щастя, потім мені дали частину зарплати. Чоловікові мали дати зарплату 7 березня, а дали наприкінці лютого. У нас зʼявилися гроші.

Був великий ажіотаж в аптеках — прямо-таки за три дні розкупили всі ліки, і обидві наші аптеки зачинилися. Але я встигла першого дня вистояти великі черги. Ми створили групу взаємодопомоги у вайбері, де люди просили по таблетці чогось. Так намагалися одне одному допомагати.

Телебачення тоді дивилися цілими днями. Коли я почала сильно переживати, то стала дивитися його тільки раз на день, щоб дізнатися новини. Ми всі очікували, що ось-ось нас звільнять, але російської техніки і солдат ставало все більше. Їх було дуже багато в лісах. Я їх порівнюю з вошами. Наче їх надміру на голові, і вони аж вистрибують.

Я місяць не виїжджала нікуди, але через те що нам знадобилися ліки, довелося їхати в сусідню Нову Каховку. За місяць пустили автобуси, і на блокпості вони [окупанти] заходили, виводили чоловіків, перевіряли документи. Про них [росіян] всіляке розповідали. Але ми на власні очі бачили, скільки разів вони конфісковували автомобілі: людей висаджували та сідали в машини самі.

Ми з чоловіком виходили на протести у Таврійську. Дуже страшно, коли стоїш за хлібом, а вони їдуть на БТРах і наводять зброю. Це було дуже страшно. Почали замислюватися, як виїхати. Боялися, що розстрілюватимуть. Стало більше блокпостів до Херсону, ГЕС перекрили.

Останньою краплею став папірець з «воєнної комендатури». Це був лист у вайбері з печаткою двоголової курки зі зверненням до мешканців Таврійська і сусідніх міст і сіл. У ньому говорилося, що забиратимуть чоловіків з 18 до 35 років до лав російської армії. І чоловік сказав: «Як мені бути? Вони будуть тримати дуло біля скроні, а я переодягнений стоятиму і стрілятиму у своїх? Треба вибиратися».

Ми шукали різні можливості виїхати. У нас був зовсім невеликий запас грошей — 3 тисячі доларів на машину. Була можливість виїхати через Крим, Росію, Литву, Латвію до Польщі. Але ми не поїхали російською територією, бо боялися, що потім не зможемо заїхати на територію України.

На щастя, нам допомогли виїхати родичі з Херсону. Вони домовилися зі знайомим, і той погодився привезти нас у Херсон за 5 тисяч гривень.

Дорогою було 18 блокпостів. На кожному перевіряли багажник, документи водія і чоловіка, а також телефони. Але були, на диво, дуже ввічливі. Водій попередив, аби ми стерли всі фотографії, видалили вайбер та фейсбук. Ми боялися сказати щось зайве, тому водій завжди говорив за нас. Дорогою бачили спалені й розбиті колони техніки, Антонівський міст із дірками.

З Херсону нас теж мали везти перевізники, і нас взяли раніше за інших у черзі. Щоб доїхати з Херсону до Баштанки ми заплатили 16 тисяч гривень — по 4 тисячі з людини. З Баштанки до Одеси з нас взяли 8 тисяч гривень — по 2 тисячі з людини. Тобто, щоб вибратися з окупації, нам довелося віддати 29 тисяч гривень. Це добре, що у нас був запас доларів при тому, що ми далеко не багата сімʼя.

Пригадую свої почуття на першому українському блокпості — я відчула свободу. Вдома було дуже страшно, коли не можеш нікуди вийти, не можеш випустити дітей. Ми сиділи по квартирах і дивилися у вікна, що відбувається. Уранці ще побіжиш за хлібом чи молоком, а опівдні місто вже вимирало. Коли я спала і віяв вітер, мені здавалося, що летять ракети.

Коли ми виїхали з Баштанки, то підʼїхали до одного з українських блокпостів. Мені захотілося дати печива солдату, бо ми були дуже раді, що звідти вибралися. Я так розплакалася! Було таке почуття: «Слава богу, що я на рідній території, що я вже не на окупованій. Що цього страху вже немає. Я вільна людина, я не раб». Потім ми зупинилися на заправці, а там продукти були, і люди вільно ходили. Мені це так незвично було.

В Одесі дізналися, що у парні числа місяця ходить евакуаційний поїзд на Чернівці. Людей було дуже багато, але ми сказали провіднику, що з Херсонщини, і нам дали купе. Так, ми вперше їхали в купе за все своє життя.

Звичайно, ми раді, що вже в безпеці, але страшно за маму і тата, вони залишилися вдома. Російські військові вже ходять по будинках. А вони вже старенькі: тато після інсульту, мама «сердечниця», і вона його доглядає.

В окупації дуже страшно. Коли ти знаєш, що поруч наша армія, то ще якось сподіваєшся. А для чужих ти ніхто. Їм зараз наказали цивільних не чіпати, а завтра ми не знаємо, що їм накажуть. Хоча все одно вони й машини забирали, і жінок тягнули й чоловіків били.