На території Церкви християн віри євангельської п’ятидесятників «Вефіль» зараз живуть приблизно 150 переселенців. Раніше тут святкували весілля й вінчалися, зараз обідають, відпочивають і рятуються від війни українці з регіонів, де тривають активні бойові дії. До війни молилися двічі на тиждень, а зараз щодня.
Удень завжди галасно — діти граються в куточку з іграшками, за столами часто спілкуються поселенці. Тричі на день ці столи накривають — подають сніданок, обід і вечерю. Ніхто ще не нарікав на їжу в церкві, вона доволі різноманітна: каша на сніданок, щось солодке, перше й друге на обід і навіть м’ясо та десерт на вечерю.
Оксана Кривіцька / «Бабель»
Готують тут із того, що привозять як допомогу. Також церква сама закуповує продукти та інші необхідні речі на пожертви з-за кордону та волонтерську допомогу.
Відповідає за харчування переселенців місцева мешканка — 40-річна Надія. Раніше вона готувала для весіль, що часто проходили в головному залі. Пригадує, що вже в неділю, 27 лютого, «повним ходом варили їсти» для приїжджих. Надія відправила дітей у Румунію, щоб цілком присвятити себе волонтерству. Працює цілий день: складає меню, контролює приготування страв. На кухні зазвичай працює із чотирма жінками, ще чотири дівчини сервірують стіл, а троє прибирають.
— Я не знаю, чи змогла б зварити борщ удома. Я краще прибіжу і зварю його в церкві. Зараз моє життя тут. Удома ночую, набираюся сил і повертаюся, — ділиться Надія.
Оксана Кривіцька / «Бабель»
Жінка розповідає, що перші переселенці не затримувалися надовго — одразу виїжджали до родичів закордон. Вони плакали за столами, відмовлялися їсти по дві доби. Зараз приїжджають люди, які «не мають нікого ніде», вони залишаються жити тут надовше.
Ірина приїхала з маленьким сином із Чернігова. Про початок війни дізналася на роботі — працювала помічницею кухарки в дитячому садку. Її чоловіка, військового, викликали о п’ятій ранку, відтоді вона жодного разу з ним не бачилася. Спочатку жили у свекрухи у приватному будинку.
— Постійно ховалися в погребі, — пригадує Ірина. — Ми боялися, якщо зруйнується дім, хто нас буде витягувати? Усі сусіди як єдине ціле стали, допомагали одне одному. Коли всі сусіди йшли ночувати в підвал, ми говорили: не дай бог що, ми будемо кожного викопувати.
Потім їй стало страшно, бо сусіди почали масово виїжджати. Тоді вже вирішили не ховатися в погребі, а ночувати в домі. Думали, так безпечніше. Допоки через п’ять будинків від них не прилетів снаряд. Тоді зруйнувалися багато домів, три згоріли вщент, бо в пожежників не було води, щоб їх загасити. Ірина пригадує, як одна жінка встигла вискочити зі свого дому, що палав, лише з котом у руках. Вона стояла й дивилася, як горить її дім.
Оксана Кривіцька / «Бабель»
Після цього Ірина із сином почали ночувати в підвалі багатоповерхівки. З волонтером, який вивозить людей, допомогла зв’язатися родичка з-за кордону. Так вони опинилися в Чернівцях. Згодом Ірина з сином приєдналися до жінок, які планували їхати в Норвегію.
За медичну допомогу в центрі відповідає 20-річна Даша. Вона закінчила медичний коледж і зараз поєднує волонтерство з роботою у приватній стоматології. Зазвичай Даша волонтерить майже цілодобово, до другої-третьої ночі не спить: розбирає ліки, які надходять з-за кордону. Пише дозування і діючу речовину, щоб розуміти, для чого вони потрібні. Потім до шостої-сьомої ранку відпочиває і далі знов працює.
— Одного разу я була тут майже три доби. Просто приходила додому, купалася, на годинку лягала і поверталася.
Перший час Даша з іншими волонтерами «працювали на кордон». Там були великі черги біженців, і вони робили для них канапки, чай та каву. Даша розповідає, як у перший день на кордоні до неї підійшов чоловік і просто дав сто доларів, хоча вони ще навіть не розклали намет. Сказав: «Це вам за те, що ви робите».
Оксана Кривіцька / «Бабель»
Згодом розгорнули волонтерську діяльність і в церкві — відкрили центр для переселенців. Люди сплять тут на двох лавках і матрацах, яких донедавна у церкви не було. Але одного дня від друзів церкви з Румунії прийшла велика партія матраців. Тепер тут можуть прийняти 150 людей одночасно.
Зустрічає новоприбулих зазвичай Богдан. Хлопець вивчився на автомеханіка і саме шукав роботу. «Після 24 лютого вже не довелося», — додає він. Зараз Богдан, як і багато інших, майже весь свій вільний час присвячує волонтерству. Хлопець селить новеньких, показує вільні місця, туалет і душ. В інший час водить машину та закуповує автозапчастини.
Хлопець пригадує, як у перші дні війни приїхала сім’я зі сходу. Чоловік, розповідаючи про зруйнований дім, плакав. Згодом він відправив сім’ю за кордон, а сам залишився в Чернівцях і записався в Тероборону.
Схожу історію пригадує й волонтер Вадим — старший брат Богдана. Розповідає, що чоловік з Маріуполя плакав, коли розказував про виїзд з міста. Його сім’ю тримали під прицілом.
Вадим і сам бував на сході України. Він завжди хотів допомагати, тому з 2016 року регулярно відвозив гуманітарну допомогу в гарячі точки. Доставляв не тільки продукти, одного разу «цілий бус із побутовою технікою повіз».
Оксана Кривіцька / «Бабель»
Тетяна з міста Попасна Луганської області живе в церкві вже тиждень. Спочатку вона продумувала, куди можна сховатися, якщо почує гул за вікном. І лише згодом зрозуміла, що вона тепер у безпечному місці. Тетяна часто розповідає про пережиті в рідному місті жахи, як рахувала секунди, коли бігла від снарядів. Зізнається, що навіть деякий час під впливом пропаганди вважала, ніби українська сторона стріляє по цивільних, бо «всі там так говорили».
— У нас не було зв’язку п’ять днів, ми ховалися по бомбосховищах. Містяни всіляке казали, у такій ситуації складно думати адекватно. Як виїхала звідти — усе зрозуміла, — каже Тетяна.
Вона вирішила шукати кращої долі в Німеччині — туди недавно перебралася її дочка.
Підтримайте «Бабель»:
🔸 PayPal: [email protected]
Оксана Кривіцька / «Бабель»