Ми все побачили [24 лютого] в перші хвилини, тому що ті [вертольоти], які летіли на Гостомель, пролетіли просто над нами. Тоді мости ще не були підірвані, ми всі були в зоопарку. Наступного дня я виїхав звідти переночувати, а вранці [26 лютого] повернутися вже було неможливо, бо підірвали міст через Ірпінь. Відтоді розпочалася блокада зоопарку, яка закінчилася 31 березня. Зараз там ходять військові, розміновують, тому цивільним туди ще не можна.
У зоопарку весь цей час постійно перебували семеро людей — це наші співробітники, вони звідти не виходили й жили там. Вони мали якісь запаси, щось нам вдавалося передавати. Це був якийсь мінімум, а не нормальний раціон, але це все-таки була їжа. Чорт знає, як вони взагалі вижили, але, дякувати богу, вижили.
Тварини до війни були в дуже хорошому стані, тому вони змогли вижити. Але головне, звичайно, що їх доглядали. Два дні тому ми змогли підвезти до зоопарку перший нормальний фургон з їжею, тому сподіваємося, що зараз сили [тварин] будуть відновлюватися.
Звичайно, кормів у нас не було, тому що ми завжди розраховували на постійний підвіз. Ми намагалися хоч якось тримати звʼязок із зоопарком, хоча його там майже не було — щось вирішували тут, [передавали] дизелі, генератори. Так і досиділи до цього часу [коли окупанти пішли].
У перші дні загинули кілька тварин, але не від холоду та голоду, а від того, що бомби падали навколо — вони дуже хвилювалися. Хтось був заслабкий і загинув від хвилювання, хтось розбився об вольєр — коли падали снаряди, тварини бігали та билися у вольєрі.
Ми вже вивезли звідти всіх наших мавп, бо [в зоопарку] немає ані газу, ані електрики. У мавпятнику стоїть лише газовий котел і там холодно, а мавпи гинуть першими. Поки нам підключать комунікації, мине багато часу, а вони живуть у найжорстокіших умовах — страшно передати те, що я побачив. Увесь час вони сиділи в шухляді півтора на два метри — чотири мавпи в одному ящику, бо їх вимушено перенесли в те місце, що хоч якось можна було обігрівати. Їх ледве чистили, абияк годували.
У нас жили два орангутанги, які виросли в мене вдома, моя дружина ними постійно опікувалася, і вони фактично росли як діти — це людиноподібні мавпи, вони дуже тямущі та все розуміють. На самому початку ми цих мавп витягували з оточення, коли мосту вже не було, по воді човном і в ящиках повз росіян. На щастя, вони тоді не дуже заперечували.
[Жираф] Микола Степанович, наш найбільший глава сімейства, під час одного з бомбардувань впав. Зазвичай, якщо жираф падає, то він уже не встає, а вмирає. Але якимось дивом він піднявся і зараз вже ходить. Він має певні проблеми зі здоров’ям, тому ми постійно давали йому ліки, а весь цей час [в окупації] не могли. Зараз ми відправили ліки, сподіваюся, вони дійшли та будуть якісь поліпшення.
Окупанти приходили кілька разів — казали, що їм треба було зʼясувати, що відбувається в зоопарку. Вони оглянули все, були здивовані, що таке взагалі може бути. Певно, вони таких цивілізованих зоопарків ніколи не бачили. Вони не чіпали тварин, але повністю рознесли наш офіс.
Якби звідси російські війська не пішли під тиском ЗСУ, гадаю, наступного тижня почалися б масові смерті [тварин]. Сподіваємося, що найближчим часом відкриють дорогу і наші співробітники почнуть туди повертатися, усе налагоджуватиметься. Якщо росіяни не зроблять якусь підлість, знову не повернуться чи не бахнуть чимось по нас.
«Бабель» потребує підтримки читачів більше, ніж будь-коли. Якщо вам важливо те, що ми робимо, будь ласка, скиньте нам донат!