«Ми поїхали, а вони лишилися помирати. І знали про це». Дві історії виживання під обстрілами — в Бучі та Ворзелі

Наша перевага була в тому, що ми були в приватному секторі

Руслан Жук, киянин. Викладає в Київському політехнічному інституті і є старшим викладачем Кафедри лазерної техніки та фізико-технічних технологій, батько трьох дітей.

Напередодні війни я влаштувався на ще одну роботу і 24 лютого вранці мав їхати на зміну. Я прокинувся о пів на шосту, але з нової роботи мені надіслали повідомлення, що їхати не потрібно. Після цього мені подзвонив колега з кафедри, який живе у Василькові, і повідомив, що по його місту вдарили ракети.

На випадок війни у нас був план — виїжджати на дачу в Гостомель. Моя дружина працює у великій корейській компанії, яка напередодні війни провела чотиригодинний тренінг про те, як діяти в умовах воєнного стану. Ми діяли за цим планом. На дачі у нас є підвал, ми купили туди драбину, велосипеди на випадок, якщо не буде бензину і машиною їздити не вийде. З Києва до Гостомелю ми доїхали десь за шість годин. Три з них ми стояли в заторі в Ірпені. Поки стояли в заторі, побачили дим над Гостомелем. А десь о першій годині дня ми підʼїжджали до Бучанської колонії й побачили вертольоти, які пускають ракети в бік Гостомельського аеропорту. Вертоліт промазав і влучив у будинок у Баланівці — одному з мікрорайонів Гостомелю. Ми зрозуміли, що в Гостомель вже не їдемо.

Вирішили їхати до батьків ― у них будинок у Бучі. Там ми облаштували підвал і будинок: усі вікна заклеїли скотчем і заклали ковдрами, у підвал принесли свічки, багато води, закупили крупи, консерви, вермішель швидкого приготування, сир тривалого зберігання та різні балики, які також можуть довго лежати. Набрали ванну води — потім пили її чотири дні. Також у нас був баняк із технічною водою.

Ми також підготували аптечки, батьки заздалегідь набрали запас ліків, які вони мають щоденно приймати. У нас було багато акумуляторів — за весь час, поки ми ховалися, посадили чотири. Ми назбирали багато мобільних телефонів та сховали SIM-карти. У дітей в кишенях були папірці з їхніми іменами та прізвищами, а також з нашими з дружиною іменами й номерами телефонів.

Наша перевага була в тому, що ми були в приватному секторі. Ми познімали внутрішні паркани із сусідами, щоб можна було пересуватися, не виходячи на вулицю. У когось колодязь, комусь борошно носили, хтось хліб випікав, бо у магазинах все дуже швидко закінчилося.

Перші три дні ми жили як у бога за пазухою. Вибухи було чутно, але трохи далі. У нас був газ, світло, інтернет і звʼязок зі світом. Задля безпеки після 7 години вечора ми вимикали світло по всьому дому. Вночі ми ховалися у підвалі, включали дітям кінозал. Удень ми підіймалися нагору, в будинок. Було правило, що ми не пересуваємося у будинку на повний зріст.

Через чотири дні світло зникло, а з ним і опалення, але ще були вода і газ. Потім на кілька днів світло повернулося, а через два дні зникло. Далі ми помітили, що тиск газу зменшується і за добу він закінчився. Ми заварювали каву на свічках — я навчився молоти її у млинку для перцю. І нас врятувало те, що у сусідів була пічка — ми носили каструлі з водою, у великому казані варили гречку на кілька днів.

Тим часом за межами нашого будинку тривали бої. Російські вертольоти літали з Іванкова, кожного дня бачили десь по шість гелікоптерів, які щось скидали на Гостомель. А потім, коли в Бородянці почалися активні бойові дії, колони поперли з боку Ворзелю. У Бучі багато дитячих таборів. Росіяни оселилися в таборі МВС «Променистий» і почали там окопуватись. Вкрали десь нашу форму, два бетеери, але їх розбили метрів за 400 від нас. Проте згодом вони поперли знову.

Наш район влаштований так: є центральна вулиця, а від неї перпендикулярно йдуть багато вулиць з присадибними ділянками. Так от, ледь не на кожній вулиці вони поставили блокпост і бетеери, перевіряли у чоловіків документи, а також дивилися, чи немає слідів від зброї на плечі. Вимагали, щоб ті, хто проходить блокпост, надягали білі повʼязки на руку. Росіяни ходили по домівках, дивилися, хто в будинках, напевно, шукали зброю. До нас не заходили. Думаю, врятувало те, що одним з обстрілів обірвало електропроводи, вони впали на хвіртку, тож, напевно, ті боялися, що їх може вдарити струмом.

У ті дні у наших сусідів померла бабуся. Росіяни не дозволили її поховати на цвинтарі, про церкву і священника взагалі не йшлося. Бабуся три дні пролежала у теплиці, а потім сусіди змайстрували труну і поховали її прямо біля будинку. Чому росіяни не пускали — не пояснювали. При цьому говорили, що приїхали нас захищати, й просили їх не боятися, бо вони прийшли не вбивати нас, а йти на Київ.

Коли у будинок біля нас влучила міна, сусіду повністю розбило ворота, а в нашій машині розбило фару, ми зрозуміли, що це сигнал — нам час виїжджати. Але оскільки в мене діти, то без «зелених» коридорів і хоч якихось гарантій безпеки їхати було неможливо. До того ж мости були підірвані, Житомирська траса закрита. Ми зачаїлися і чекали.

На той час вже не було ні електрики, ні інтернету, ні мобільного звʼязку. У нас був старенький мамин мобільний телефон, який мав радіо. Воно працювало без інтернету. Саме з нього ми дізнавалися останні новини, щоб розуміти, що відбувається. Так одного дня ми почули, що погоджені «зелені» коридори. У перший день ми вирішили подивитися, як це працює. Наступного дня, 10 березня, ми почули, що коридор відкрито, зібралися за пів години й вирушили. Знайомий хлопець з тероборони нам розʼяснив, що ми маємо триматися від попередньої машини за 20 метрів, надавати повний доступ до багажника. Помадою ми написали слово «Діти» на всіх дверцятах машини, почепили білі ганчірки (я випросив у мами біле простирадло) на дзеркала і ручки дверцят. Поїхали до Бучанської міськради, а звідти вже колоною їхали через Ворзель, Забуччя, проїхали три російські блокпости й виїхали до Житомирської траси. Дорога з Бучі додому в Київ тривала девʼять годин. Ми переночували у квартирі та вирушили за кордон.

Ми виїжджали, хто в чому був, я замість усього взяла кота

Наталя Горбатенко — киянка, працює менеджеркою з підготовки проєктів у міжнародній компанії, яка займається клінічними дослідженнями. Має сина.

Ми були в Києві, прокинулися зранку, коли почалися вибухи. До останнього ми не вірили, що така війна можлива. Я набрала батьків, і ми всі разом поїхали машиною у Ворзель — це маленьке курортне містечко, там немає військової інфраструктури. У нас там квартира, яку ми використовували як дачу, і ми думали, що там буде безпечно. Дорогою вже бачили, що в Гостомелі були вибухи. Але він від нас досить далеко, не менше ніж за 10 кілометрів. Думали, до нас не дістане. Першу ніч ми навіть спали вдома. А вже наступного дня вибухи були всюди. Треба було ховатися.

У нас два будинки, розташовані буквою «П», у нашому підвалу немає. У другому будинку було напівпідвальне приміщення, в якому розташовані комори власників квартир. Наша комірка зовсім маленька, там хіба дитячі санчата помістяться. Нам пощастило, що разом з нами в підвал зайшла сім’я з дочкою, ровесницею мого сина — їм обом по 11 років. У них була більша комірка, вони пустили нас до себе, а також іще двох людей. Загалом нас було дев’ятеро. Ми принесли надувні матраци, ковдри, якусь їжу. Коли ми всі девʼятеро лягали рядком, то займали дві третини цієї комірки. Поряд у комірках теж було повно народу і головне — дуже багато дітей, була вагітна дівчина.

На третій день зникло світло. Ми сиділи при свічках. Разом з електрикою не стало води й опалення. Газ іще лишався. У людей потекли холодильники, потрібно було готувати мʼясо, яке в них лишалося. Це було проблемою, бо для цього треба було підніматися у квартиру, а вибухи ж не припинялися. Тож ми чекали, коли трохи стихало, і бігли додому готувати, або ж у туалет, бо з цим теж було складно. Зазвичай рано-вранці було невелике затишшя. Коли була можливість, ми виходили з підвалу на вулицю, стояли біля входу, щоб трохи подихати. У дітей у нашій комірці було багато різних ігор на кшталт «Монополії», вони днями в них грали.

Коли зникла вода, нас рятував молитовний дім, який був через вулицю від нашого будинку. У них був генератор, і з 8 до 10 години ранку вони вмикали воду. Бігти до них було страшно, бо постійно були обстріли. По воду ми ходили, фактично ризикуючи життям.

Навпроти був невеликий магазин, росіяни розбили в ньому вітрини, повиносили алкоголь. А люди брали звідти їжу, наприклад, прострочені тістечка, бо ж їсти щось треба. Хліб закінчився в перші дні й надалі його давали лише дітям.

На пʼятий день закінчився газ. Оскільки Ворзель — курортне місто, і тут навколо ліси, то майже у кожного був мангал. На них і готували. Фактично ми їли один раз на день, бо встигали приготувати їжу тільки раз: поки дочекаєшся, коли стихнуть обстріли, потім розпалиться вогнище, потім приготується їжа на мінімум девʼять людей. Поруч із будинком був СПА-готель «Шкіпер». Їхнього охоронця вбили. Але їхні співробітники готували та приносили нам гарячі обіди, коли могли. Я не знаю, як вони туди заходили і як вони то все робили.

Вибухи були постійно. Якось здалося, що щось впало прямо над нашим будинком, ми у підвалі попадали на підлогу. А сусідка наша має паралізованого чоловіка, тож вона фактично з ним весь час була у квартирі. Вона у вікно бачила, як прямо на неї летить військовий літак. Вона просто заклякла на місці. З літака пішли іскри, й він якось розвернувся і полетів в інший бік.

Сирени у Ворзелі не працювали, тому люди ховалися або коли вже чули вибухи, або коли доходили чутки, що десь поруч їдуть танки. Зв’язку не було, телефони не працювали. Ті, хто мав машини, іноді підзаряджали телефони від них. Мені одного разу теж вдалося, я телефон як ліхтарик використовувала. У нас був маленький транзистор на батарейках, він ловив одну хвилю. Ми його слухали, щоб розуміти, що відбувається. У таких умовах ми жили два тижні.

Одного дня біля нашого будинку поранили чоловіка. Він чи то вийшов по воду, чи шукав місце, де міг ловити телефон. Пораненого затягнули в підʼїзд, намагалися надати першу допомогу, але куля влучила йому у судину, було дуже багато крові. У Ворзелі був пологовий будинок, там були лікарі, тому сусіди відвезли його туди машиною і повернулися. Яка ж подальша доля цього чоловіка, я не знаю досі.

Біля нашого будинку та отого «Шкіпера» є озеро і маленький парк — його зовсім недавно зробили. Одного дня туди заїхала російська техніка, напевно, думали проїхати наскрізь, але там тупик. Тож вони розвернулися і навмисно наїхали на дитячий майданчик — зруйнували всі новенькі конструкції, хоча могли проїхати доріжкою.

Увесь цей час у мене було дві емоції. Перша — це постійний страх. Його ніяк не можна було позбутися. Відчуття, як щось всередині тебе стислося і не розтискається. І друга емоція — це провина перед дітьми, що вони опинилися в такій ситуації. Більше нічого.

Одного дня ми почули по радіо, що починається евакуація з 10:40 до 11:00 із залізничного вокзалу у Ворзелі. Від нас до нього не менше 15 хвилин ходи. А там стріляють. Ми всі, особливо, хто з дітьми, стали думати, що робити. Шанси загинути були й дорогою на вокзал, і якщо залишитися у підвалі.

Один чоловік побіг на вокзал у розвідку. Повернувся з новинами, що евакуацію скасували. Чесно скажу, ми навіть видихнули з полегшенням, бо було страшно йти з дітьми під кулями.

Деякі люди вирішили виїжджати самі на машинах. Формували колону, обклеювали машини табличками «Діти», розвішували простирадла. Хтось вирвався, когось, кажуть, потім обстрілювали. Це жахливо, там з усіх вікон стирчали дитячі іграшки, вони їдуть, а в них стріляють!

Ми залишилися, побоялися виїжджати. Я пішла в підвал, і тут мій син кричить: «Мамо, евакуація!» Я вибігаю з підвалу, дивлюся: у нас прямо на дитячому майданчику між нашими будинками стоять швидка, декілька машин із червоним хрестом. І звідти нам кричать: «Швидко, швидко, хто їде, заходьте!» Отак ми й побігли. Я була вдягнена у найтепліше і найстаріше, що в мене було ― в подерті лижні штани, мама в треніках, Вітя теж у чомусь такому. Тільки дідусь виявився підготовлений — на ньому були спортивні штани, зверху нормальні джинси й чотири светри! Мама встигла взяти компʼютер з дому. А я — рюкзак з документами, грошима, нічними лінзами сина, окулярами та консервами. Більше нічого у рюкзаку не було. Замість речей і компʼютера я забрала нашого кота. Я не змогла його лишити. Там стільки тварин кидали. Прямо на дорозі стояла клітка з кролем — його не взяли.

Забігли ми в цей автобус і швидко поїхали. Більшість людей з нашого двору лишилися. Одні боялися, інші не хотіли лишати своїх чоловіків, а хтось не міг, бо мав стареньких лежачих батьків. Коли ми виїжджали, я бачила, як плакала жінка мого віку. В неї була істерика. Вона не могла виїхати, бо у неї хвора мама, яку неможливо вивезти. Ці люди відчували, що залишаються там помирати.

Дорогою ми заїхали в пологовий будинок. І у нас в автобусі їхали дівчата, в однієї 42-й тиждень вагітності, інша — на 39-му. Вони сиділи в автобусі й молили, щоб не дай боже зараз не почалися пологи. Ще була дівчина, яка вчора народила. Тобто, одноденне немовля тримала на руках.

Ми проїжджали через російські блокпости. Ну як блокпости, там не було блокпостів, просто вони стояли на своїх танках. Такі, знаєш, от як малюють на карикатурах: така спита морда, набрякла і червона. І він стоїть на цьому танку, в бронежилеті, зі зброєю, а на ногах у нього радянські, розтягнуті, вузенькі треніки. Вони нас не чіпали.

А потім вже були наші блокпости, їм ми справді зраділи. Нас привезли в Білогородку. І там я вже сформувала собі план: у мене було завдання вивезти всю нашу сімʼю за кордон. З Білогородки ми потрапили до Рівного, нас прихистили у церкві, нагодували. У них там така велика кімната, на підлозі лежать матраци з чистою постіллю, вони кожному дали таке місце. Знаєш, після підвалу це були просто екстра-VIP апартаменти. Вони дали нам з мамою по светру, тому що у нас все було брудне, потім звозили нас помитися. А далі ми поїхали в Чернівці, там нас теж прихистили. На моїй роботі були готові взяти на себе наш трансфер і перші тижні проживання, як тільки ми перетнули б кордон з Румунією. Ми так і зробили. На кордоні було багато волонтерів, ми швидко пройшли кордон і далі нас повезли. Зараз ми в Румунії. Як рухатися далі, я поки не вирішила. Бо я боюся, що путін на одній Україні не зупиниться.

Ворзель, Ірпінь і Буча — це молоді невеличкі міста, в яких було дуже багато новобудов. Дуже багато молодих сімей збирали останнє і вкладали в ці квартири, робили ремонти. От вони щойно заїхали — а тепер нічого вже не мають: ані житла, ані грошей, нічого. А в той будинок, в якому ми ховалися, влучила ракета. Кілька днів тому мені переслали відео. Що з нашим будинком, я навіть не знаю.