Сьогодні нагородили лауреатів Нобелівської премії. Її 120 років тому вигадав винахідник-мізантроп, а преса вважала марною. Розповідаємо, як «нобелівка» зʼявилася та стала престижною

Нобель та його сім’я

Наприкінці XIX століття в Європі був популярний жарт: «Знаєте, чому кожен другий швед ― інженер? Бо люди шведів не цікавлять». Основою для жарту став властивий скандинавам стриманий характер, однак Альфреда Нобеля він стосувався буквально. Як і всієї його родини.

Причиною багатства Альфреда стала історія його батька Еммануеля Нобеля — професійного винахідника, який отримав десятки патентів. Наприклад, на апарат, який висаджує саджанці в землю, чи на армійський рюкзак, що не тоне. Комерційна успішність цих винаходів була відносною, і Еммануель зосередився на способі вирішити одну актуальну для часу індустріалізації проблему. Щоб будувати тунелі й канали, працювати в карʼєрах, потрібно було швидко переміщувати масиви ґрунту чи гірської породи. Зробити це можна було, лише підриваючи їх: тоді вже зміщені й подрібнені землю чи каміння легко переносили робітники. Однак якісної вибухівки для цих завдань не було. Еммануель розробив кілька вибухових сумішей, але вони були ненадійними: могли вибухнути під час транспортування чи, навпаки, не здетонувати, коли потрібно. Еммануель полишив ці спроби й поїхав зі Скандинавії до Росії у пошуках легших грошей.

У Росії він нажив чималих статків, збудував кілька заводів, де вироблялось устаткування для армії та будівництва. Там працювали тисячі робітників ― це були найбільші підприємства країни у середині XIX століття. Старші сини Еммануеля Нобеля Людвіг та Роберт продовжили заробляти в Росії, видобуваючи нафту в Каспійському басейні. Людвіг у підсумку став іще багатшим за молодшого брата Альфреда. Який обрав собі інший шлях.

Народжений у 1833-му, Альфред із 20-річного віку хотів стати винахідником — як і його батько. Насамперед Нобель-молодший прагнув вдосконалити формулу вибухівки. У 1850-х якраз ішли розмови про будівництво Суецького каналу, який істотно скоротив би час руху вантажів між Європою та Індією. Для втілення проєкту вже було майже все, в тому числі інвестиції. Не було тільки якісної вибухівки, яка значно полегшила б будівництво.

Альфред переїхав до Парижу і поринув у наукові експерименти. Основою для них став нітрогліцерин, винайдений в Італії у 1847 році. Альфред зʼясував, що вибухова сила речовини значно зростала, якщо занурити в неї гранульований порох. У 1865-му він винайшов детонатор ― і це підвищило безпечність вибухів. І врешті-решт, наступного року Нобель зробив свій головний винахід. Він зʼясував, що якщо змішати з нітрогліцерином кізельгур ― матеріал із подрібнених решток панцирів молюсків діатомей ― можна отримати стабільну, безпечну в транспортуванні суміш, яка при детонуванні добре вибухає. Суміш назвали динамітом ― він і приніс Нобелю основні статки.

Суецький канал відкрили у 1869 році, але попит на динаміт і без того був величезним. У різноманітних будівництвах, у гірських роботах, при знесенні будівель ― потреба в зручній вибухівці вимірювалась сотнями тонн товару. Нобель заснував десятки заводів по всьому світу. Сам він ними не керував ― це була франшиза. Тож багатство накопичувалось, а Альфред зміг зосередитись на наукових експериментах.

Попри серйозний успіх ― його прізвище стало брендом, відомим на весь світ ― сам Альфред Нобель на селебріті не перетворився. Він не зʼявлявся на вечірках, відмовлявся від інтервʼю чи малювання його портретів. Він не створив сімʼї: відомо лише про два романи Нобеля з жінками, обидва невдалі. Винахідник жив у сірому непримітному будинку, головною особливістю якого була велика лабораторія. У цій лабораторії він зробив ще чимало відкриттів ― наприклад, розробив речовину балістит, яка вибухає без диму. Іншими патентами Нобеля стали автоматичні гальма, витривалий до тиску бойлер, замінники гуми.

Динаміт активно використовували тогочасні армії. Спочатку Нобель вітав цей підхід, хоча й був пацифістом. За його логікою, люди мали побачити, скільки жертв і травм може завдати навіть невеликий шматок вибухівки ― і, усвідомивши, що цю зброю масового знищення мають усі сторони конфлікту, відмовитись від воєн як таких.

Задум не спрацював: коли в 1888-му помер старший брат Альфреда Людвіг, журналісти подумали, що йдеться власне про винахідника динаміту. Некрологи не були позитивними: Альфреда Нобеля називали в них торговцем смертю. За словами знайомих науковця, його настільки зачепило це формулювання, що він вирішив скерувати свої сили на те, щоб зробити світ якомога прогресивнішим та спокійнішим місцем. Думкам про те, як це зробити, він присвятив останні роки свого життя. Відомо про три версії заповіту Нобеля, написані в різні роки. З кожним наступним усе більшу частку своїх багатств Альфред віддавав на те, у що вірив ― що світ врятують інженери. Такі ж, як він. І тому їх треба підтримувати.

Заповіт

Нобель помер 10 грудня 1896 року в Італії. Останній текст його заповіту вміщується на половині сторінки й свідчить, що з юристами Нобель не радився. Винахідник заповів продати всі свої частки в різних бізнесах, вкласти гроші в «надійні акції», а відсотки щороку порівну ділити між пʼятьма людьми. Тими, хто «приніс людству найбільше практичної користі у році, що минув». Це, на думку Нобеля, мали бути науковці у галузі фізики, хімії та медицини. Також премію мала отримати людина, яка «створила визначну літературну роботу ідеалістичного спрямування» та людина, яка «пропагувала рівність націй, відмову від використання зброї та присвячені миру конгреси». Премії в галузях фізики, хімії, медицини та літератури мали присуджувати шведські інституції. Лауреата останньої ― тепер відомої як Премія миру ― мав визначати норвезький парламент. Останнє речення заповіту зробило цю премію такою впливовою, якою вона є зараз: у ньому йшлося, що лауреатом премії в будь-якій з номінацій міг стати громадянин будь-якої країни світу.

Просто написаний текст приніс багато складнощів. Спершу обурились рідні Нобеля: він не залишив їм у спадок практично нічого. Потім обурилася Франція, де Нобель прожив найбільшу частину життя: Швецію він залишив у 9-річному віці й відтоді бував там лише кілька разів. Французький уряд планував обкласти спадок винахідника великим податком. А боротися було за що: після продажу часток у 93 фабриках статки Нобеля сягнули тогочасних $9 мільйонів ― майже $300 мільйонів за теперішніми цінами.

Зрештою Альфреда Нобеля таки визнали громадянином Швеції, оскільки його заповіт було складено шведською й за кілька років до смерті він відкрив у Швеції фабрику, біля якої збудував собі приватний будинок.

Наступна проблема ― куди вкласти гроші? Розпорядниками свого спадку Нобель призначив двох шведських науковців ― не фінансистів. Однак вони не припустилися помилки. Спершу гроші Нобеля вкладали у шведські державні облігації, потім ― в акції великих стабільних компаній.

І, нарешті, найскладніша проблема — Швеція на межі XIX і XX століть не була ані політичним, ані фінансовим, ані науковим лідером. Це була бідна країна з пʼятимільйонним населенням ― у тогочасних Британії чи Німеччині мешкало вдесятеро більше людей.

Так, у Швеції була своя Академія наук. Однак її науковці в основному працювали у сферах землеробства, металургії, метеорології та музеєзнавства. У цих відділах було по 10—15 академіків. У відділі фізики їх було двоє. Тогочасні журналісти дивувались: як ці двоє людей визначатимуть найкращі досягнення світової фізики? І як їм довірятимуть?

Утім, самі науковці думали про це лише побіжно. Передовсім їх цікавили гроші: наприклад, вони пропонували на спадок Нобеля збудувати окремий Нобелівський університет, оснащений за останнім словом техніки, де вчені з високими зарплатами визначали б, кому яку премію дати. За роботу в Нобелівському комітеті науковці теж хотіли надбавки ― в розмірі своєї річної зарплатні.

Але за справу взявся шведський уряд, і процес вдалося впорядкувати. Науковцям призначили бюджет ― третину від кожної премії. Вони почали працювати. Перше нагородження відбулося 10 грудня 1901 року ― у пʼяту річницю смерті Нобеля.

Особливості церемонії

The New York Times у 1905 році описав кумедну сцену: кораблем зі США до Європи пливли двоє науковців, між ними сталася суперечка щодо недавніх наукових відкриттів. Невдовзі у Стокгольмі джентльмени перетнулися знов ― і один із подивом дізнався, що наукове досягнення іншого отримало Нобелівську премію. У перші 10 років існування «нобелівки» лауреатів оголошували безпосередньо в день нагородження. Перед цим вони мали таємно прибути до Швеції, не розповідаючи нікому про рішення журі.

До атмосфери секретності спонукала й заздрість колег-науковців. Розмір премії на той момент сягав 30 річних зарплат університетського професора ― жодна інша премія у світі й близько не сягала подібної суми. Доти найбільш щедрою була Французька академія наук, однак її річний фонд премій становив $10 тисяч, тоді як лише одна Нобелівська премія в будь-якій з номінацій дорівнювала $40 тисячам.

З 1910 року про отримання премії почали повідомляти заздалегідь. Зрештою, це відповідало волі Альфреда Нобеля, щоб про досягнення науковців, письменників та політиків дізналось якнайбільше людей. Самі церемонії ставали щоразу ошатнішими. Швед Фольке Хендшен описав першу церемонію нагородження як досить скромну: без музики, з короткими промовами й частуванням у готелі. З часом додалися жива музика й тематичні виступи, вечері від найкращих кухарів, вишукане вбрання. Церемонія стала зірковим моментом для науковців ― тих, хто зазвичай перебуває «в тіні» й поза увагою преси чи світського товариства. А також нагадуванням про те, що Швеція, бодай формально, є королівством.

Нобелівські медалі ― завжди золоті та іменні ― вручає король Швеції, на церемонії також присутня вся його сімʼя. Науковці зі сцени починають своє звернення до публіки зі слів «Ваша Королівська Величносте». Іноді прийоми на честь Нобелівської премії проходять у королівському палаці.

У перші роки існування премії світова преса була скептичною щодо її актуальності: мовляв, ще кілька років ― і вручати премію буде нікому, адже у світі немає стільки видатних письменників та проривних наукових відкриттів. Однак протягом уже 120-річного існування премії її вручали щороку, крім 1940-1942 років. У 1968-му навіть додалася премія в галузі економіки, яку вручає Центральний банк Швеції. Найбільш істотно на премію вплинула пандемія коронавірусу. Через неї в останні два роки церемонія проходить віртуально, в режимі онлайн-трансляції.

Зараз розмір премії у кожній номінації — 10 мільйонів шведських крон. Цього року американські вчені Девід Джуліус і Ардем Патапутян отримали премію з фізіології і медицини за вивчення рецепторів тепла і болю. Економісти Девід Кард, Джошуа Ангріст і Гвідо Імбенс — за дослідження впливу зарплат на безробіття. Першу половину премії з фізики розділили порівну кліматологи Сюкуро Манабе і Клаус Хассельманн, а друга дісталася теоретику Джорджо Парізі. Премію з хімії отримали Беньямін Ліст та Девід Макміллан за новий інструмент побудови молекул. Головний редактор «Нової газети» Дмитро Муратов і філіппінська журналістка Марія Ресса отримали премію миру — за захист свободи слова. Подивитися цьогорічне вручення можна тут:

Найкраща премія «Бабелю» ― ваш регулярний донат на тексти, що безперечно приносять користь людству!