Вибухи в Києві у вересні 1941-го нікого не дивували. Девʼятнадцятого вересня місто залишила радянська армія, попередньо підірвавши всі мости через Дніпро. Керуючись проголошеною Сталіним «тактикою випаленої землі», на вже окупованій території учасники підпілля знищували різноманітні стратегічні обʼєкти — від залізничних полотен до адміністративних будівель. Утім, вибух вдень 24 вересня був особливим.
Це був один із найвідоміших і найпопулярніших будинків тодішнього Хрещатика. У збудованій Владиславом Городецьким чотириповерхівці під номером 28/1 знаходився «Дитячий світ» із великими, до самої стелі, скляними вітринами. Перед тим перший поверх будинку займав магазин «Сорабкоп» — по суті, радянський супермаркет. За царської влади там, поряд із численними крамницями, від ювелірної до ковбасної, працювало популярне кафе «Жорж». Через багате оздоблення мансард кияни називали будинок «лицарським».
Фасад «лицарського будинку» в 1935 році.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
З наближенням до Києва німецьких військ радянська влада наказала містянам здавати радіоприймачі ― зокрема, щоб менше слухали ворожі пропагандистські радіостанції. Пунктом збирання приймачів став «Дитячий світ». Захопивши владу, німці облаштували в будинку контору, де кияни могли отримати різні офіційні документи, зокрема перепустки. Верхні поверхи віддали під житло німецьким чиновникам. А на першому продовжили збирати у населення радіоприймачі.
Хрещатик між теперішніми вулицями Прорізною та Богдана Хмельницького (праворуч видно «лицарський будинок»). Із «лицарським будинком» межувала будівля поштамту, за нею розташовувався готель. Обидва знімки зроблено між 1938 та 1940 роками.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Перший вибух розбив вітрини «Дитячого світу» й вікна сусідніх будинків. Натовп із киян та німців кинувся в будівлю кінотеатру «Спартак», що навпроти. Тоді стався другий вибух, який знищив «лицарський будинок». Люди із «Спартака» розбіглися містом. Це врятувало їм життя: будівлю кінотеатру теж було заміновано, невдовзі вибухівка спрацювала.
«Лицарський будинок» після вибуху.
Wikimedia
Нерегулярні вибухи на Хрещатику відбувалися протягом дня, центр міста заповнили дим та пил. Щільно забудовану вулицю охопила пожежа. Гасити вогонь було складно: труби водогону довкола виявились пошкодженими. Щоб уберегти від вогню сусідні квартали, німці самі почали руйнувати будівлі.
Взяти ситуацію під контроль вдалося лише 25 вересня, хоча подекуди будівлі ще вибухали. За підсумками кількох днів згоріли більшість будівель Хрещатика, вулиць Прорізної та Інститутської. «Пʼять найкращих кінотеатрів, театр юного глядача, театр Київського особливого військового округу, радіотеатр, консерваторія й музична школа, центральний поштамт, будинок міськради, два найбільших універмаги, пʼять найкращих ресторанів та кафе, цирк, міський ломбард… Загинуло багато бібліотек, цікавих документів, коштовних речей. Наприклад, у Київській консерваторії згорів великий орган і щось 200 роялів і піаніно», ― перелічує втрати газета «Українське слово», яка виходила в Києві під кінець 1941 року.
Вид із Хрещатика на теперішню Прорізну, знімок 1943 чи 1944 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Німецька влада обіцяла відновити головну вулицю Києва, невдовзі завали навіть почали розбирати ― однак до самого завершення окупації міста в листопаді 1943-го Хрещатик здебільшого виглядав як купи каміння й залізних балок, довкола яких містяни протоптували собі стежки.
Відповідь на питання «хто винен» у згаданій статті «Українського слова» була готова: «жидо-москалі-большевики, вандали XX сторіччя». Вже за кілька днів після вибухів, 29 вересня, почалися перші масові страти євреїв у Бабиному Яру.
Радянська влада спочатку покладала вину за підрив Хрещатика на гітлерівців. Мовляв, німці штучно створили привід винищити євреїв Києва. Лише в 1963 році республіканський комітет держбезпеки видав «Довідку КДБ при Раді Міністрів УРСР про диверсійно-розвідувальну діяльність групи підпільників Києва під керівництвом І. Д. Кудрі». В цьому офіційному документі йшлося, що загін партизанів під керівництвом Івана Кудрі (відомого як «Максим») причетний до «пожеж та вибухів», які відбувались у Києві з 24 по 28 вересня. «Серед інших, було підірвано склад із прийнятими від населення радіоприймачами, німецька воєнна комендатура, кінотеатр для німців», ідеться в записці ― усе це обʼєкти на Хрещатику. Таким чином партизани, на думку КДБ, давали зрозуміти, що «господарями окупованої землі є не фашисти».
Хрещатик у 1944 році.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Подальші радянські публікації лише підтверджували версію, що підрив організувала влада СРСР. Вибухи були радіокерованими: за різними версіями, детонацію мін координували з Харкова чи Воронежа, які на той момент іще контролювали радянські війська.
Протягом першої половини 1942 року німецькі спецслужби розсекретили особовий склад партизанської групи Івана Кудрі. Пʼятого липня пʼятьох підпільників ― окрім Івана Кудрі, в складі групи була, зокрема, прима київської опери Раїса Окіпна ― заарештували. Після кількох місяців тортур їх стратили.
Утім, є версія, що група Кудрі не мала стосунку до підриву Хрещатика й не займалася підривною справою взагалі. Радянська влада у 1960-і навмисно повʼязала імʼя Кудрі з підривами, бо був потрібен офіційний герой. А реальну роботу виконували інші підпільники, імена яких невідомі. Документи, які можуть стосуватись операції, зберігаються в Москві, і їх досі не розсекречено.
За сучасними підрахунками, восени 1941-го на Хрещатику та прилеглих вулицях постраждали 104 будівлі — вибухи знищили шістнадцять, інші зруйнувала пожежа. Відтворити хронологію руйнувань та відділити правду від міфів досить важко, як і встановити усіх винних — німецьку та радянську владу. Є версія, що радіокеровані міни могли працювати протягом максимум 40 днів, а отже хто саме знищував будівлі в листопаді 1941 року й пізніше (а вибухи тоді ще тривали) — питання.
Хрещатик на межі 1940—1950-х років. На задньому плані — сучасний Майдан Незалежності.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Відновлення Хрещатика почалося у 1944 році, після повернення до Києва радянської влади. Втім, більшість будівель, наприклад, міську думу на площі Калініна (тепер Майдан Незалежності) чи той же «лицарський будинок», не відновлювали. Керівництво міста вирішило розширити вулицю, для чого розібрали решту будівель на її непарному боці ― тому, де зараз вхід до станції метро «Хрещатик». Новий, повоєнний ансамбль Хрещатика зберігся донині.
Перебудований та розширений Хрещатик із боку Бессарабського ринку, 1955 рік.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Щоб «Бабель» залишався таким, яким усі ми його любимо, підтримайте видання донатом: https://babel.ua/donate