Спекотно? А знаєте, кому зараз холодно? Зустрічайте — найпівденніший памʼятник Леніну. Колись він був обʼєктом паломництва ― а зараз його поступово поглинає лід (Спойлер: у статті є Playboy і танці!)

Кожен материк і острів мають полюс недосяжності ― точку, найвіддаленішу від морів та океанів довкола. У Євразії цей полюс розташований біля кордону Китаю з Казахстаном, в Африці ― під Південним Суданом, в Японії ― на околиці Великого Токіо. Якби Україна була островом, наш полюс недосяжності був би десь у Чигиринській ОТГ на Черкащині.

В середині минулого століття полюс недосяжності Антарктиди був тут:

У 1958 році Радянський Союз вирішив збудувати в цій точці дослідницьку станцію.

Радянські науковці прибули на полюс недосяжності 14 грудня ― і швидко зрозуміли, що місцеві умови для людей і тогочасного обладнання заскладні. Із середньорічною температурою -58,2 °C і найближчою радянською станцією за 600 кілометрів тримати на полюсі постійне поселення було занадто ризиковано. Через 12 днів науковців евакуювали з полюса. Однак забрали вони з собою не все.

Іще розгортаючи табір, учасники експедиції провели невелику урочисту церемонію: встановили на димар житлового блоку погруддя Леніна й тричі вигукнули «Ура!» При евакуації житловий блок вирішили не вивозити: станцію все ще планували колись використовувати. Ленін лишився чекати на «своїх», символічно обернений обличчям до Москви.

За шість років дочекався: радянські дослідники ще раз прибули на станцію, знов упевнились, що перебувати тут постійно сенсу немає — і поїхали. Не знаючи, що вже скоро з Іллічем розважатимуться їхні головні вороги.

Американці прибули на полюс недосяжності 1965-го у рамках трансантарктичної експедиції. Свідчення цьому — фотографія, на якій дослідник стоїть перед Леніним, тримаючи в руках журнал Playboy на розвороті «Дівчина місяця». На цьому знімку вождь світового пролетаріату стоїть на димарі уже під іншим кутом. Між двома державами відбувся недружній акт: Леніна повернули обличчям до Вашингтону.

Невдовзі — того ж року — на станцію знов прибули радянські дослідники та знову переставили Леніна обличчям до Москви. Це був передостанній раз, коли антарктичний Ілліч бачив громадян СРСР. Востаннє вони завітали на станцію у лютому 1967 року ― на дві доби.

Закінчилася холодна війна, минула перебудова, розпався Радянський Союз. Всі ці події оминули Ілліча: протягом майже 40 років відвідувачів у нього не було. За цей час від Антарктиди відкололися кілька великих айсбергів, полюс недосяжності континенту змістився й місце розташування Леніна перестало бути символічним. Про нього усі забули. Крім Генрі Куксона.

Куксон ― відомий полярний дослідник та власник компанії Cookson Adventures, яка пропонує екстремальні тури й має навіть кілька батискафів. «У 2006-му я був просто мандрівником, який чув про полярного Леніна й давно мріяв до нього дістатись, ― розповідав він в ефірі радіошоу 99% Invisible. ― Хоч знайомі й казали, що цього робити не варто».

Відмовляючи, знайомі Куксона казали, що висота конструкції з Іллічем ― десять із половиною метрів. За 40 років антарктичні сніг і крига повністю поглинали й значно більші конструкції. «Мені казали: “Чи варта справа зусиль? Може статися так, що ти потрапиш на точне місце, де стоїть цей памʼятник ― але перед тобою буде чиста снігова пустка”», — розповідав Куксон. Усе-таки він вирішив спробувати.

Мандрівник зібрав команду з чотирьох людей і пошив для них спеціальні параплани. Вони мали полегшити пересування антарктичними снігами — адже дістатися старого полюсу недосяжності Куксон планував на лижах. Хоч доти ніхто в історії не потрапляв туди інакше, ніж літаком чи на всюдиході.

Команді все вдалося, хоч мандрівка Антарктидою й зайняла цілих 46 днів. «Коли ми дістались потрібних координат, спершу нічого не побачили: була біла рівнина, — розповідав Куксон 99% Invisible. — Лише за кілька хвилин я побачив на горизонті маленьку темну цятку. Іще за кілька хвилин цятка збільшилася, потім стало видно контури людини… У повній тиші ― ніхто не вимовив і слова ― ми поклали на сніг свої параплани й пішли. І там був він. Там був Ленін».

Це сталось 19 січня 2007 року. Житловий блок тоді вже повністю засипало: мандрівники намагались відкопати вхід, однак швидко відмовились від цієї ідеї. Від землі до верхівки Леніна лишалось два з половиною метри, і те, що колись було димарем, скоріш нагадувало постамент.

Ленін виявився пластмасовим. Коли учасники експедиції спробували його підняти, це було легко. Втім, положення Леніна, як американці в 1965-му, мандрівники не змінювали. «Ми, звісно, дали йому приміряти сонцезахисні окуляри й поводили довкола нього хороводи ― але на цьому все», ― каже Куксон.

У 2008 році Леніна відвідала норвезько-американська група полярників. На спільному фото видно, що Ілліч за рік «втратив» 15—20 сантиметрів.

Останній відомий на сьогодні візит до полярного Леніна здійснив австралійський мандрівник Джеф Вілсон. Це відбулось у грудні 2019-го, тоді Ленін був уже нижчим за людський зріст.

Джеф не став стримувати радість від зустрічі із замерзлим комуністичним вождем і станцював біля нього.

Куксон думав евакуювати Леніна з полюса, щоб врятувати від поховання під антарктичними снігами, однак відмовився від ідеї — це було б незаконно. Іще 1972 року країни-учасники Антарктичного договору затвердили список історичних місць та монументів, які мають залишатися недоторканними. Кожна країна пропонувала до списку своїх кандидатів. Першою локацією, яку запропонував Радянський Союз, став Ленін з полюса недосяжності.