З кінця 1917 до початку 1919 року влада в Харкові змінювалася шість разів. Місто встигло побути столицею трьох радянських «республік»: радянського клона УНР — Української Народної Республіки Рад, Донецько-Криворізької республіки і Української Соціалістичної Радянської Республіки.
Торгова (тепер Павлівська) площа в Харкові, 1917 рік.
www.starosti.com.ua
Спочатку більшовики планували встановити радянську владу в Києві — культурному і політичному центрі України. Але протягом 1918—1919 років війська більшовиків двічі захоплювали Київ, перевозили сюди радянський уряд, а приблизно через місяць їм доводилося відступати з міста. Остаточно захопивши Київ у 1920 році, більшовики вже не поспішали переносити сюди столицю радянської України. Проти цього виступив і більшовицький лідер Володимир Ленін. Адже за цей час Київ став центром національного українського руху. А «червоний терор», який влаштовували в місті війська більшовиків, не додавав симпатій до радянської влади.
Певний час Харків розглядали як тимчасову столицю. У резолюції політбюро ЦК КП(б)У 1923 року говорилося, що «Харків має надовго залишитися столицею України», але не назавжди. Столичний статус міста офіційно закріпили тільки в Конституції УСРР 1929 року. За цей час серед високопоставлених партійних чиновників були пропозиції перенести столицю до якогось іншого міста, приміром до нового індустріального центру України — Запоріжжя.
Початок Сумської вулиці на площі Тевелєва (нині площа Конституції) в Харкові, 1927 рік.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Після того, як у Харкові остаточно встановилася радянська влада, у будівлі Міської думи розмістилася міськрада, а в будівлі Дворянського зібрання — Всеукраїнський центральний виконавчий комітет. Проте місця для величезного чиновницького апарату в новій столиці однаково бракувало.
Загальний вигляд будівлі Всеукраїнського центрального виконавчого комітету в Харкові (колишня будівля Дворянського зібрання, зруйнована під час Другої світової війни), 1930 рік. Будівля Харківської міськради (колишня Міська дума) на сучасній площі Конституції, 1932 рік.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Тому в середині 1920-х років у Харкові створюється повноцінна столична інфраструктура. На пустирі на північний захід від Сумської вулиці розбили велику площу Дзержинського (сучасна площа Свободи), зручну для проведення масових акцій.
Тут же для центрального апарату держуправління побудували Будинок Державної промисловості — Держпром. У конкурсі на будівництво переміг проєкт «Непроханий гість» у стилі конструктивізму ленінградських архітекторів Сергія Серафимова, Самуїла Кравця і Марка Фельгера. Монолітну бетонну будівлю заввишки понад сто метрів звели у рекордно короткі терміни. Підготовчі роботи розпочали влітку 1925 року, а 7 листопада 1928-го його вже здали в експлуатацію.
Перший радянський 13-поверховий хмарочос, Будинок Державної промисловості (Держпром), на площі Дзержинського (тепер площа Свободи) в Харкові, 1939 рік.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Після Держпрому на площі Дзержинського звели будівлі Будинку проєктних і будівельних організацій та Будинку кооперації — сьогодні в них розташовується Харківський національний університет ім. Каразіна. Нові будівлі будували не тільки для чиновників. Наприклад, на площі Тевелєва (сучасна площа Конституції) у 1925 році звели Новий Пасаж, сьогодні це магазин «Дитячий світ».
Колишній прибутковий будинок Гладкого на площі Тевелєва (нині площа Конституції) в Харкові, ліворуч будівля Нового Пасажу (тепер «Дитячий світ» ), 1932 рік.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Український статус столиці мав був підкреслювати 16,5-метровий монумент Тараса Шевченка. Його встановили в колишньому Університетському саду. Автори памʼятника — скульптор Матвій Манізер і архітектор Йосип Лангбард. Щоправда, конкурс затягнувся, тому відкрили його через девʼять місяців після того, як Харків перестав бути столицею УСРР.
Демонстрація з приводу закладин памʼятника Тарасу Шевченку в Харкові, березень 1934 року. Памʼятник Тарасу Шевченку в Харкові, 1935 рік.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Харків у 1920—1930-ті роки швидко розширювався і заселявся. Якщо у 1920 році населення міста становило лише 285,2 тисячі людей, то за даними перепису 1939 року тут жили вже 832 тисячі. До початку 1920-х територія Харкова була порівняно невеликою. Завдяки інтенсивному будівництву вже у 1923 році вона зросла до 119 квадратних кілометрів, а в 1939-му — до 288.
У різних районах Харкова зʼявилися нові житлові масиви. Приміром, у східній частині міста для робітників Харківського тракторного заводу побудували «Соцмістечко Новий Харків». У проєктних документах його описували так: «Соцмістечко — це є завершений організм, продуманий і розрахований від початку до кінця... соціалістичні міста будуються з наближенням до максимального комфорту обслуговування населення за умови рівності цього обслуговування і виключення контрасту розкоші та бідності».
Будинки «Соцмістечка Новий Харків» для робітників Харківського тракторного заводу, 1934 рік.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Однак деякі масштабні проєкти так і не встигли реалізувати через те, що Харків втратив столичний статус. До прикладу, на місці нинішнього скверу із Дзеркальним струменем планували побудувати Театр масового музичного дійства на чотири тисячі людей. За задумом авторів проєкту, конструктивістів братів Весніних, одна зі стін будівлі розсовувалася, і глядачі, сидячи в залі, могли дивитися на Сумську вулицю.
Перенесення столиці з Харкова до Києва обговорювали у Кремлі на початку 1930-х. Офіційно це питання на партійному пленумі підняв другий секретар ЦК КП(б)У і перший секретар Харківського обкому Павло Постишев у січні 1934 року. За його словами, перенести столицю запропонував «особисто товариш Сталін». Усе тому, що Київ — «природний географічний центр України», і перенесення столиці туди «сприятиме подальшому розвитку національно-культурного будівництва і більшовицької українізації на базі індустріалізації і колективізації». Рішення одноголосно затвердили 21 січня 1934 року.
Спочатку на переїзд планували витратити місяць, але зрештою все затягнулося до літа. Нарешті 23 червня 1934 року на Привокзальній площі у Харкові урочисто проводили до нової столиці членів ЦК КП(б)У і уряд радянської України. На прощання Постишев, на той момент уже перший секретар Київського обкому, побажав харківʼянам «не випускати з рук прапор першості».
Привокзальна площа в Харкові, 1930-ті роки.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Наступного дня, 24 червня, керівництво УСРР урочисто зустрічали вже у Києві. Основний мітинг і військовий парад відбулися на площі Героїв Перекопу (сучасна Софійська площа). За словами кореспондента «Правди», демонстрація там тривала 4,5 години і «перевершувала все, що було досі у Києві».
Зустріч у Києві уряду УРСР і ЦК КП(б)У, які переїхали з Харкова, 24 червня 1934 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
У січні 1935 року новий статус Києва офіційно закріпили в Конституції. Але частина центральних органів виконавчої влади все ще залишалися в Харкові, адже новий урядовий квартал у новій столиці ще тільки мали побудувати. За наступні пʼять років у будівельні проєкти в Києві вклали близько півтора мільярда рублів.
Вид на центральну частину Києва, квітень-травень 1937 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Переносити столицю — справа непроста, а от відправити «Бабелю» донат можна всього за кілька кліків.