Ми записували інтервʼю 24 лютого в бізнес-центрі, більшу частину якого орендує IT-компанія з Білорусі. Дізнавшись, що в будівлі зʼявиться Дмитро Гордон, співробітники компанії прийшли, щоб зробити з ним групову фотографію — напередодні Гордон записав інтервʼю зі Світланою Тихановською, імовірним переможцем голосування на виборах президента Білорусі влітку 2020 року. Яким воно було за ліком в його карʼєрі? Точне число Дмитро Гордон назвати не може — судячи з усього, їх число наближається до тисячі.
Дмитро Гордон починав як спортивний журналіст. Він брав перші інтервʼю у футболістів київського «Динамо» ще в середині вісімдесятих, для українських спортивних газет і «Комсомольської правди». Тоді він навчався в Київському інженерно-будівельному інституті і після третього курсу пішов в армію за призовом. Відслуживши два роки (і відморозивши до втрати чутливості пальці ніг на полігоні Капустін Яр), Дмитро Гордон повернувся до журналістики. Він продовжив брати інтервʼю у зірок радянської естради і потрапив на роботу в організацію «Київконцерт», яка возила до Києва московських артистів.
До середини девʼяностих він уже дружив і підтримував стосунки з цілою плеядою зірок пострадянського шоу-бізнесу — співаком і бізнесменом Йосипом Кобзоном, телевізійним терапевтом-проповідником Анатолієм Кашпіровським, співаком Олександром Розенбаумом, композитором Миколою Мозговим. У 1995 році, видавши стотисячними тиражами кілька брошур про спорт, і розуміючи, на яку пресу є масовий попит, він заснував таблоїдний тижневик «Бульвар». У 1998 році головою редакційної ради таблоїду став Віталій Коротич — легендарний радянський поет і журналіст, який керував журналом «Огонек» під час горбачовської політики «гласності».
Газету «Бульвар» памʼятають за рекламою «золотої піраміди Ю Шинсе», віщунів, цілительок і контактерів з космосом. Про «золоту піраміду» Дмитро Гордон розповідає, що він вірив у її силу, тому що вона «врятувала друга від смерті». Він каже, що нічого на ній не заробляв і навіть не знав про те, хто нею торгує (торгував «золотою пірамідою» однокурсник Дмитра Гордона, видавець газети «Бульвар» Микола Попелюк). Крім того, Дмитро Гордон влаштовував живі виступи цілительки Марії-Стефанії і, за його словами, «збирав по шістдесят Палаців спорту». До подібних виступів він ставився як до виступів будь-якого іншого артиста — він задовольняв запит публіки, заробляючи на виступах цілителів десятки, якщо не сотні тисяч доларів.
«Це було зашкарубле радянське суспільство, — говорив Дмитро Гордон, — коли нічого не можна було. І тут все стало можна. Радянський глядач був зголоднілий. Він хотів усе. Він хотів Анатолія Кашпіровського, він хотів Алана Чумака. І ми давали йому все. І заробляли на цьому величезні гроші».
Дмитро Гордон — плоть від плоті радянського та пострадянського естрадного шоу-бізнесу. Він записав сім музичних альбомів і зняв вісім кліпів. Свою пісню «За Блохіна!» він виконував на концерті на майдані Незалежності в 2006 році, під час Чемпіонату світу з футболу ФІФА. Ювілеї газети, за прикладом інших артистів, він перетворював на концерти, збираючи повний Палац спорту та Палац культури «Україна». У 2001 році на такому концерті виступав Анатолій Кашпіровський, в 2010-му — Володимир Зеленський.
Паралельно з шоу-бізнесом Дмитро Гордон займався нерухомістю. Від початку девʼяностих він купував і перепродавав квартири, а в нульових заснував ріелтерське агентство. Зараз, за даними YouControl, у власності у нього знаходиться 21 обʼєкт нерухомості — це квартири і торгові площі в центрі Києва. Серед них є і розташована на Подолі перша квартира, яку він купив — «на удачу».
Свої заробітки він витрачав у тому числі й на те, щоб записувати передачу «У гостях у Дмитра Гордона». Перший випуск він записав у 1996-му. У різні роки він розмовляв з останнім радянським генсеком Михайлом Горбачовим, актором Леонідом Бронєвим, хірургом Миколою Амосовим, скульптором Ернстом Неізвєстним, режисером Петром Тодоровським. Своїм гостям Дмитро Гордон (іноді) платив за інтервʼю, а матеріал віддавав українським телеканалам даром.
До 2021 року, за 25 років роботи Дмитро Гордон сформував лояльну і ласу для українських політиків аудиторію, яка кілька десятків років зростала разом з ним — це найактивніша на виборчих дільницях частина електорату. Половина аудиторії Гордона, за його словами, живе в Росії. В ефір до Дмитра Гордона йдуть, коли потрібно донести масовому глядачеві певний меседж (як-от керівнику радіостанції «Эхо Москвы» Олексію Венедиктову або главі МВС Арсену Авакову), захиститися за допомогою публічності (як колишньому голові ОП Андрію Богдану), дати свою точку зору на події новітньої історії України (як колишньому в. о. президента Олександру Турчинову).
Улітку 2014 року Дмитро Гордон пішов у політику: на позачергових виборах до Київської міської ради він обрався позафракційним депутатом-мажоритарником. Восени він спробував пройти в парламент, але програв бізнесменові Вячеславу Константіновському. Як розповідає сам Дмитро Гордон, його задавили чорними виборчими технологіями. Напередодні голосування виборчий округ був заклеєний фальшивими листівками, де він «зізнавався», що є братом Константіновського і знімає свою кандидатуру на його користь. У 2016 році Гордон прокляв українську політику, склав депутатські повноваження і пішов з Київради.
Своїм близьким другом Дмитро Гордон називає колишнього начальника ГУР і голову СБУ Ігоря Смешка — і багато разів запрошував його в ефіри своїх передач на телеканалах «112 Україна» і NewsOne. У 2019 році Смешко балотувався на пост президента і набрав шість відсотків голосів — усі шість приписують виключно медійній підтримці Гордона.
Дмитра Гордона важко зачепити. Він спокійно реагує на закиди і щодо «золотої піраміди», і щодо «теплої ванни». За останні роки він лише один раз подав до суду за наклеп — коли підприємець Геннадій Балашов назвав його і Ігоря Смешка «людьми Медведчука».
Гордон навряд чи є «людиною Медведчука», але він абсолютно точно є живим мемом — і прекрасно про це знає. У фірмовому магазині він продає червоні шкарпетки зі своїм портретом і тегом «Стиль Гордона». Вони коштують 149 гривень.