Вакцину від віспи тестували на дитині, щеплення від сибірської виразки створили випадково, а препарати від чуми та холери на собі тестував їх винахідник-одесит. Розповідаємо історію перших вакцин

Автор:
Яна Собецька
Редактор:
Дмитро Раєвський
Дата:

Працівники Інституту Пастера роблять пацієнтам щеплення від сказу. Париж, 1910 рік.

UniversalImagesGroup / Contributor

У 1796 році британський лікар Едвард Дженнер створив першу вакцину в історії людства. Він не знав, як вона працює, однак випробував її на восьмирічному хлопчику і врятував людство від віспи. Французький дослідник Луї Пастер випадково винайшов вакцину від сибірської виразки та сказу, а одесит Володимир Хавкін за свої вакцини від холери та чуми отримав в Індії почесне звання «Магатма». Поки весь світ намагається знайти вакцину від коронавірусу, «Бабель» пригадує, як науковці створювали перші вакцини та боролися з небезпечними хворобами задовго до появи ВООЗ, великих фармакологічних компаній та суворих регламентів клінічних випробувань.

Віспу лікували пивом і загортанням хворих у тканину. Потім Едвард Дженнер винайшов першу в історії вакцину — і випробував її на восьмирічному хлопчику.

Перша вакцина з’явилася лише у ХVIII столітті. На той час віспа щороку вбивала 400 тисяч людей лише у Європі, а ліки проти неї варіювалися від просто недієвих до шкідливих. Хворих поміщали то в гарячі, то в холодні кімнати. Інколи їх загортали в червону тканину. Деякі медики забороняли пацієнтам їсти дині або ж рекомендували випивати щодня по 12 пляшок елю.

Працював лише один метод лікування, зараз відомий як варіоляція. Це можна назвати протощепленням — гній з пухирців хворого на віспу наносили на шкіру здорової людини. Метод діяв не завжди. Інколи у «вакцинованих» були настільки незначні симптоми хвороби, що не формувався імунітет. А іноді вони просто хворіли й заражали усіх навколо.

Британський лікар Едвард Дженнер переніс варіоляцію у дитинстві, ця практика його жахала. Поспілкувавшись із фермерами, він з’ясував, що селяни, які контактували з хворими на коров’ячу віспу тваринами, не хворіли на натуральну віспу, яка вражала людей. Ідея була не нова — деякі селяни заражалися від корів навмисно, бо знали, що це допомагає. Ще у 1765 році лікарі Суттон і Фьюстер спробували обґрунтувати цей метод, але лондонське медичне товариство не сприйняло їх всерйоз.

Картина «Едвард Дженнер радить фермеру вакцинувати свою родину». Написана невідомим художником у 1910-х.

Wikimedia / Wellcome Images

Утім, у 1796 році Дженнер зважився на експеримент. Він взяв невелику кількість гною у доярки, яка перехворіла на коровʼячу віспу, і наніс його на подряпину на руці восьмирічного Джеймса Філліпса. Це й була перша вакцинація (від латинського vacca — корова) у світі.

Хлопчик кілька днів хворів, проте швидко одужав. Після цього Дженнер повторив процедуру — цього разу з натуральною віспою. Попри побоювання дослідника, хлопчик не захворів і не заразив нікого з членів своєї родини.

Учений вишкрібає шкіру теляти для створення вакцини від віспи, 1947 рік.

Fritz Goro / Contributor

Сам Едвард Дженнер не мав жодної гадки, що віспу спричиняє вірус, і не усвідомлював, яким чином його метод взагалі діє, проте звістка про відкриття швидко розлетілася світом. Король Іспанії Карл IV розпорядився доставити вакцину до найвіддаленіших куточків своєї імперії.

Попри появу вакцини, віспа вбивала людей ще майже двісті років. Переламним став 1958 рік, коли за резолюцією Всесвітньої асамблеї охорони здоров’я вакцинація стала масовою і подекуди обов’язковою. Останній випадок природного зараження віспою стався у 1977 році в Сомалі, лабораторного — у 1978-му.

Мешканці Нью-Йорка отримують безкоштовні щеплення проти віспи, квітень 1947 року.

FPG / Staff

Луї Пастер зрозумів, як діють вакцини, випадково — його асистент забув вчасно зробити ін’єкції курям

Робота Дженнера надихнула інших дослідників, зокрема французького вченого Луї Пастера. За свою кар’єру той зробив низку відкриттів у біології, хімії та медицині. Саме він винайшов процес «пастеризації» і дійшов висновку, що більшість захворювань спричиняють мікроорганізми-патогени.

Французький мікробіолог Луї Пастер.

Wikimedia / Wellcome Images

Пастер вирішив, що якщо Дженнер розробив вакцину від віспи, можна створити вакцину й від інших хвороб. Проте спершу потрібно було зрозуміти, як саме ця вакцина працює.

У 1870-х Пастер присвятив себе дослідженням збудника курячої холери. Він кілька разів намагався «імунізувати» ним піддослідних птахів, однак ті постійно помирали. Розвʼязати проблему абсолютно випадково вдалося у 1879 році. Пастер доручив асистенту, який збирався у відпустку, ввести птахам свіжу культуру збудника курячої холери. Той забув і зробив інʼєкції лише через місяць, використавши старі зразки патогену.

Усі птахи вижили. Коли Пастер інфікував їх свіжою культурою, жодна курка не захворіла. Дослідник дійшов висновку, що саме тривала взаємодія з киснем ослабила патоген.

Пізніше Пастер за схожим принципом створив вакцини від сибірської виразки та сказу. Першою людиною, якій зробили щеплення від сказу, у 1885 році став дев’ятирічний Джозеф Мейстер. У звіті Пастер написав, що перш ніж зробити ін’єкцію хлопчику, він успішно вилікував 50 собак. Він лукавив — уже після смерті вченого з його щоденників стало відомо, що препарат протестували лише на кількох тваринах.

Мешканці Чикаго стоять у черзі, щоб зробити щеплення від сказу своїм домашнім улюбленцям, січень 1900 року.

Bettmann / Contributor

Пастер почав виготовляти комерційні вакцини. На гроші від продажів учений створив у Парижі власний науково-дослідний інститут — Інститут Пастера.

Ця організація відіграла ключову роль у боротьбі з третьою пандемією чуми — «портової смерті», що тривала з 1894 до 1921 року переважно в Азії та портових містах світу і забрала життя близько 20 мільйонів людей. Один з учнів Пастера, Александр Єрсен знайшов збудника недуги — чумну паличку. А інший — Володимир Хавкін — створив першу вакцину проти хвороби.

Американський лаборант виготовляє вакцину проти сказу, 1941 рік.

Carl Mydans / Contributor

Володимир Хавкін винайшов вакцини проти холери та чуми. Перш ніж вакцинувати людей, він протестував обидві на собі

Владимир Хавкін народився у 1860 році в Одесі, потім жив у Бердянську. Під час навчання у Новоросійському університеті він познайомився з науковцем Іллею Мечниковим і вирішив досліджувати зоологію найпростіших.

Бактеріолог Володимир Хавкін.

National Library of Israel, Schwadron collection / Wikimedia

Кар’єра в Російській імперії у нього не склалася. У студентські роки Хавкін вступив до революційної організації «Народна воля», за що його тричі заарештовували, а зрештою взагалі відрахували з університету. У 1884 році Хавкіну вдалося завершити навчання екстерном і отримати диплом. Однак через єврейське походження він не міг стати професором чи займатися науковими дослідженнями. Хавкін переїхав до Швейцарії, де працював у Лозаннському університеті, а згодом за рекомендацією Мечникова влаштувався до паризького Інституту Пастера.

Там він розробив свою першу вакцину від холери. Щоб довести її ефективність, у 1892 році Хавкін протестував вакцину на собі. Проте наукова спільнота, включно з Пастером і Мечниковим, була налаштована скептично. Уряд Великої Британії запросив Хавкіна випробувати вакцину в Індії, де спалахнула епідемія холери.

У березні 1893 року Хавкін прибув у столицю Західної Бенгалії Калькутту. До кінця року учений вакцинував 10 тисяч британських та індійських солдатів. Щеплення виявилося ефективним у 93 відсотках випадків.

Працівниця лабораторії готує вакцину проти холери для перевезення за кордон — у кожен бутель входить близько 6 тисяч доз. Філадельфія, жовтень 1947 року.

Bettmann / Contributor

Велика Британія розцінила це як великий успіх і, коли світ охопила третя пандемія чуми, знову запросила Хавкіна до Індії. Бактеріологу запропонували британське громадянство та взяли його на державну службу. Для наукових досліджень Хавкіну виділили власну лабораторію в медичному коледжі в Бомбеї.

На той час із чумою в Індії боролися дослідники з різних країн. Зокрема й два українці — епідеміологи Данило Заболотний і Володимир Високович. Проте саме метод Хавкіна виявився найдієвішим. Він вирішив створити вакцину з токсину чумної палички. Бацили розводили в колбі з м’ясним бульйоном, а потім додавали в неї краплю жиру. Мікроби «чіплялися» за жир і застигали в ньому, виділяючи токсин. Час від часу колбу струшували й додавали чергову краплю жиру. Коли токсину ставало достатньо, колби нагрівали до 60 градусів, знищуючи бактерії, але не токсин.

Тестова вакцина була готова усього через три місяці після прибуття Хавкіна до Індії. Учений знову випробував її на собі. Десятого січня 1897 року він ввів собі 10 мілілітрів токсину, це не викликало майже ніяких побічних ефектів, окрім болю в місці ін’єкції та лихоманки, яка тривала близько двох діб.

Хавкін почав вакцинувати індійських студентів, а після спалаху чуми в одній з в’язниць Бомбею зробив щеплення 154 в’язням. Коли стало зрозуміло, що вакцина справді захищає від хвороби, вона поширилась по всьому світу. За те, що Хавкін врятував світ від холери та чуми, в Індії вченому надали почесний титул «Магатма» — «велика душа».

На свої статки у 300 тисяч доларів Володимир Хавкін заповів створити фонд, з якого фінансувалися єшиви Східної Європи. У заповіті Хавкін підкреслив важливість вивчення природничих наук.

Медичні працівники вакцинують дружин рибалок від холери. Токіо, жовтень 1925 року. 

Bettmann / Contributor