Том Стобарт та Альфред Грегорі фотографують шерпів протягом експедиції Джона Ханта на Еверест, Непал, 30 травня 1953 року.
Royal Geographical Society / Contributor
Гора Еверест — одна з найвідоміших гір світу, яку щороку намагаються підкорити сотні людей. Проте до XIX століття її розцінювали лише як складову Гімалаїв. Гора мала назву Пік XV і для дослідників нічим не відрізнялася від інших. У 1852 році все змінилося — індійський вчений Радханат Сіхдаур встановив, що насправді гора є найвищою з усіх відомих.
Три роки потому це підтвердили британці. Вони дали горі, яку тибетці називали Джомолунгмою, тобто Матір’ю Всесвіту, назву Еверест — на честь генерального інспектора Індії у 1830—1843 роках сера Джорджа Евереста. Він не надто зрадів такій честі, проте до його заперечень не дослухалися. А вже у 1890-х роках у Британській імперії почали міркувати над першими експедиціями на вершину світу. Для цього, однак, потрібно було отримати дозвіл на сходження від однієї з країн, які прилягали до Евересту.
Такий дозвіл від Тибету вдалося отримати у 1921 році. Тоді ж британці вирушили у першу розвідувальну експедицію північним схилом гори. Альпініст Джордж Меллорі відшукав маршрут, яким гіпотетично можна було піднятися на вершину Евересту. Його випробували 1922 року. Проте обидві спроби сходження не були успішними — максимальна висота, на яку змогли піднятися члени експедиції, становила 8 300 метрів. Під час експедиції унаслідок лавини загинуло семеро шерпів, які супроводжували британців. А під час третьої експедиції, у 1924 році, альпініст Джордж Меллорі та його напарник Едвард Ірвін піднялися на висоту 8 600 метрів, після чого зникли безвісти.
Шерпи, що вперше взули снігоступи під час британської експедиції на Еверест, 10 липня 1921 року. Член першої експедиції на Еверест на тлі пейзажів Джомолунгми, 1921 рік. Група шерпів відпочиває на снігу під час британської експедиції на Еверест 1924 року.
Royal Geographical Society / Contributor
Тибет заборонив будь-які спроби сходження на Еверест протягом 1925—1932 років. Вже в середині 1930-х британці поновили свої спроби. Вони були успішнішими — три альпіністи зійшли на висоту 8 577 м. Останні 300 метрів, однак, подолати не зміг ніхто з них. Це було великим розчаруванням для Британської імперії, яка хотіла першою підкорити вершину.
«З огляду на кількість спроб сходження, які здійснювали виключно британські експедиції, остаточне підкорення гори є фактично національною метою. Було б національним приниженням, якби громадяни інших країн піднялися на Еверест через втрату нами інтересу або пильності», — писав сер Персі Кокс, секретар Товариства з досліджень Евересту останньому Державному секретарю у справах Індії у 1934 році.
Офіційно британці нікому не забороняли підніматися на Еверест. Однак, завдяки добрим стосункам з тогочасним тибетським урядом та контролю над Індією, фактично мали монополію у регіоні. Альпіністи з інших країн могли підніматися на будь-які інші вершини Гімалаїв, проте Еверест британці розцінювали як «свою гору».
Після Другої світової війни ситуація змінилася. Індія здобула незалежність від Британської імперії. Духовний лідер Тибету Далай Лама закрив кордони, бо гороскоп віщував, що йому загрожуватимуть чужинці. Передбачення згодом «справдилися» — 1949 року у Тибет вторгся комуністичний Китай. Здавалося, будь-яким спробам сходження на Еверест було покладено край, проте того ж року кордони відкрив Непал.
Британцям про південний бік Евересту було мало що відомо. А те, що вони знали, не віщувало нічого доброго: ще 1920 року Джордж Меллорі описав величезний льодопад, який блокував доступ до південно-західних пологих схилів гори, як «одну з найжахливіших і найстрашніших речей, які може побачити людина». Тож британці вирішили спорядити розвідувальну експедицію.
Тим часом горою зацікавилася Швейцарія і вже у 1952 році відрядила свою першу експедицію до вершини. Двоє альпіністів — Реймонд Ламберт та шерп Тенцинг Норгей — піднялися на висоту 8 598 метрів. До Південного піку залишалося зовсім трошки, проте через брак припасів їм довелося повернутися.
Члени швейцарської експедиції на Еверест 1952 року.
ullstein bild Dtl. / Contributor
Шокована успіхом швейцарської експедиції, Британія стрімко організувала масштабну експедицію під керівництвом Джона Ханта. Вона стала дев’ятою спробою країни підкорити Еверест. У місію взяли кращих британських альпіністів, а також новозеландців Джорджа Лоу та Едмунда Гілларі, а також шерпа Тенцинга Норгея, який брав участь у швейцарській експедиції.
Альпіністів спорядили спеціальними захисними черевиками та одягом, портативною радіоапаратурою та кисневими балонами. 12 квітня 1953 року команда облаштувала на горі базовий табір, розробила маршрут і почала потроху просуватися уперед. Створюючи передові табори, альпіністи усе вище піднімалися на гору. Вже 21 травня вони дісталися Південного сідла, де зазвичай встановлюють останній табір перед сходженням на вершину. Після нього починається небезпечна «зона смерті».
Едмунд Гілларі та Тенцинг Норгей повертаються до табору IV після успішного сходження на Еверест в оточенні інших членів команди, 1953 рік. Тенцинг Норгей п’є чай у таборі IV після успішного сходження на Еверест, Непал, 30 травня 1953 року.
Royal Geographical Society / Contributor
Члени експедиції Джона Ханта на Еверест на тлі вершини Пуморі, березень 1953 року. Том Стобарт з камерою під час експедиції Джона Ханта на Еверест, Непал, 30 травня 1953 року.
Royal Geographical Society / Contributor
Першими, хто дійшов до Південного сідла, були Вільфрід Нойс та шерп Аннуалу. У своїй книжці Нойс пізніше писав, що місцина була «простором з валунів та льоду». Зрештою Хант обрав дві пари альпіністів для сходження на Еверест. Першими підкорити вершину 26 травня намагалися Чарльз Еванс і Том Бурдільйон. Але їм довелося повернутися через несправність одного з кисневих комплектів.
А два дні потому, 28 травня, до вершини вирушили Едмунд Гілларі та шерп Тенцинг. Вони розбили табір на висоті 8 500 метрів. А рано-вранці, після холодної безсонної ночі розпочали сходження.
Едмунд Гілларі та Тенцинг Норгей у таборі IV наступного дня після сходження, Непал, 30 травня 1953 року. Чарльз Еванс підстригає Джорджа Лоу в базовому таборі, Непал, березень 1953 року.
Royal Geographical Society / Contributor
О девʼятій ранку вони дісталися Південного піку і крутого виступу, що був на 12 метрів вище. Закріплюючись кішками за тріщини, почали здійматися угору. Пізніше цю найскладнішу ділянку на шляху до вершини Евересту назвуть на честь Гілларі.
Кілька годин потому альпіністам нарешті вдалося дістатися вершини. Вона виявилася невеличкою та заокругленою. Достатньо просторою для того, щоб Гілларі та Норгей могли разом стояти на ній, проте замалою, щоб розбити там намет. По один бік від вершини можна було побачити хмари, які звисали над Тибетом, а з іншого — простягалися долини Непалу.
«Моя гора не здавалася неживим предметом з каменю й льоду. Вона була тепла, доброзичлива і жива. Вона була квочкою, а інші гори — пташенятами під її крилами», — пригадував пізніше Тенцинг.
Альпіністи провели на вершині близько 19 хвилин. Вони навіть наважилися зняти кисневі маски. Незважаючи на перестороги лікарів, їм не стало зле одразу.
З нагоди успішного сходження Едмунд поклав у сніг невеличкий хрестик, а Норгей залишив буддистське пожертвування у вигляді цукерок. Тенцинг дістав льодоруб з прив’язаними до нього прапорцями і позував для фото. Гілларі зробив з ним кілька світлин, але сам вирішив не фотографуватися. Натомість у об’єктив потрапили пейзажі, що відкривалися з вершини Евересту.
Тенцинг Норгей на вершині Евересту, Непал, 29 травня 1953 року. Один із хребтів Евересту, які Едмунд Гілларі сфотографував після сходження, 29 травня 1953 року.
Royal Geographical Society / Contributor
Коли Едмунд відчув легке запаморочення, альпіністи наділи свої маски і почали спускатися додолу. Джордж Лоу чекав їх біля підніжжя Південного піку і облаштував намет так, ніби очікував на поранених: акуратно розмістив два кисневі комплекти та спальні мішки. Проте усе було добре. Зустрівшись з Лоу, Гілларі з ентузіазмом вигукнув: «Ми нокаутували цього покидька!»
До базового табору новини долетіли наступного дня. Кореспондент видання The Times послав зашифроване повідомлення про успіх експедиції у непальске селище Намче-Базар, де був радіоприймач. Звідти повідомлення передали до британського посольства у Катманду. Вже 1 червня 1953 року, за день до коронації британської королеви Єлизавети ІІ, повідомлення дісталося Лондона. Едмунда Гілларі та Джорджа Ханта посвятили у лицарі, Норгею вручили Медаль Британської Імперії.
Табір V біля підніжжя гори Лхоцзе, березень 1953 року. Вільфрід Нойс із шерпами біля льодопаду, Непал, березень 1953 року.
Royal Geographical Society / Contributor
Вони увійшли в історію як перші, кому вдалося підкорити Еверест. Хоча наприкінці ХХ століття виникла й інша теорія. Вона стверджує, що насправді першими на вершину у 1924 році піднялися Джордж Меллорі та Ендрю Ірвін, які зникли безвісти. Вперше ця версія прозвучала у 1999 році, коли під снігами відшукали тіло Меллорі з численними переломами. У кишенях його одягу не було фото його дружини Рут — він планував залишити його на вершині. Захисні окуляри Меллорі лежали в кишені — це означало, що він упав, коли спускався, і сонце було не надто яскравим.
Шерп у снігових окулярах, Непал, березень 1953 року. Один з членів експедиції Джона Ханта на Еверест, березень 1953 року.
Royal Geographical Society / Contributor
Проте це радше припущення, аніж довершений факт. Допомогти з розгадкою могла б камера Ендрю Ірвіна, на яку той планував зафіксувати сходження. Однак тіло альпініста марно намагаються знайти вже впродовж майже 100 років. Альпініста Едмунда Гілларі не надто хвилювало, хто першим підкорив Еверест. «Я не знаю, чи досягли Меллорі та Ірвін вершини. Але я знаю напевне, що ми з Тенцингом Норгеєм були тими, хто піднявся на неї і повернувся назад».
Едмунд Гілларі купається у річці під час експедиції на Еверест, Непал, березень 1953 року.
Royal Geographical Society / Contributor