Усе починалося як звичайний сезонний вірус грипу в перші місяці 1918 року. Тоді смертність була не вища, ніж зазвичай, а світ значно більше цікавили новини з фронтів Першої світової війни.
Друга хвиля хвороби почалася восени 1918 року і швидко поширилася по всьому світу. За 13 тижнів, з середини вересня по середину грудня, кількість смертей перевищила втрати на фронтах. Третя хвиля тривала до весни 1919 року.
Ученим так і не вдалося встановити, де саме почалася епідемія. «Іспанкою» цей різновид грипу назвали тому, що іспанський уряд першим публічно оголосив про пандемію в травні 1918 року. Іспанія була нейтральною під час Першої світової. На той час у країні заразилися майже 40 відсотків населення, включно з королем Альфонсо XIII. В інших країнах-учасницях війни повідомлення про масові захворювання не пропускала цензура, аби солдати не втрачали бойовий дух.
Основними симптомами хвороби були синій колір обличчя (ціаноз), пневмонія, кривавий кашель. На пізніх стадіях вірус спричинював внутрішню кровотечу, від чого хворий захлинався власною кровʼю. Перебіг хвороби був стрімким, дехто помирав вже наступного дня після зараження.
Зазвичай під час подібних епідемій у групі ризику насамперед були діти й літні люди. Але особливістю «іспанки» було те, що більшість загиблих була віком від 20 до 40 років. Їх «вбивав» власний імунітет, що виробляв для боротьби з вірусом занадто багато антитіл, від яких зрештою руйнувалися легені.
Вірус охопив усі європейські країни. Найвищий відсоток смертності був у Сербії — понад чотири відсотки населення. В Африці рекорд загиблих був у Замбії — 21 відсоток населення. На тихоокеанському острові Самоа за два місяці померло майже 23 відсотки населення. В Азії найбільша кількість смертей була в Індії та Китаї. Єдиним населеним місцем, куди не потрапив вірус, був острів Маражо в гирлі Амазонки в Бразилії.
В Україну іспанський грип потрапив, найімовірніше, разом з німецькими окупаційними військами після Брестського мирного договору у березні 1918 року. До серпня-вересня епідемія розійшлася по всіх регіонах. Тільки в Києві та його околицях було близько 700 тисяч хворих, з яких померло понад 10 тисяч.
У США заразилося близько чверті всього населення. Перший спалах зареєстрували на військовій базі в Канзасі в березні 1918 року. Потім вірус розійшовся по всій країні. Смертність була настільки висока, що в 1918-му середня тривалість життя в США знизилася з 51 до 39 років. «Це нагадувало сцени чуми в XIV столітті. Одна медсестра знайшла мертвого чоловіка в тій же кімнаті, де лежала його дружина з новонародженими близнюками», — писав американський історик Альфред Кросбі.
У деяких країнах і містах закривали школи, церкви, театри та інші публічні місця. Продавці магазинів обслуговували клієнтів на вулицях. Хворих відправляли на карантин у спеціальні наметові містечка. Але це не допомагало, тому що хворих виявляли вже на пізніх стадіях. Масовому поширенню епідемії посприяла світова війна: постійні переміщення військ, антисанітарія в окопах і таборах. Станом на осінь 1918 року втрати солдатів від епідемії були високі з обох сторін. Тому історики називають іспанський грип однією з причин, яка прискорила завершення Першої світової війни.
Головний урок пандемії іспанського грипу — людям довелося глобально переосмислити підхід до охорони здоровʼя. На початку ХХ століття більшість лікарів вела приватну практику і обслуговувала, насамперед, еліту, захищаючи її від епідемій. А нижчі класи часто взагалі не могли потрапити на прийом до лікаря.
Знамениті жертви іспанського грипу:
австрійський художник Еґон Шіле;
французький поет Гійом Аполлінер;
німецький філософ Макс Вебер;
українська актриса німого кіно Віра Холодна;
сім'я фізика Петра Капіци (батько, дружина і двоє дітей);
президент Бразилії Франсішку ді Паула Родрігеш Алвеш.
Але якщо раніше масові хвороби вражали переважно бідняків, то «іспанкою» вже хворіли всі без розбору. А медики не могли нічого протиставити новому вірусу. У них не було ані надійного тесту для діагностики, ані ефективної вакцини, ані антивірусних препаратів, ані антибіотиків для боротьби з ускладненнями.
У 1920-х роках багато урядів розробили концепції громадської медицини, доступної для всіх верств населення. Зʼявилися окремі міністерства охорони здоровʼя, які до цього входили до складу інших департаментів і не мали ані власних коштів, ані повноважень. У європейських країнах зʼявилася безкоштовна медична допомога для населення, яку фінансувала держава. А в США ввели систему медичного страхування, оплачувану роботодавцем.
Країни визнали, що суспільну охорону здоровʼя потрібно координувати на міжнародному рівні. Адже від епідемії неможливо відгородитися державним кордоном. Тому в 1919 році у Відні зʼявилося перше міжнародне бюро з боротьби з епідеміями. А в першій міждержавній організації — Лізі Націй створили відділ охорони здоровʼя. Вони стали попередниками сучасної Всесвітньої організації охорони здоровʼя.