Передісторія 1957—1974: Європа обʼєднується в економічний союз, а Велика Британія приєднується до нього з третьої спроби
Європейський Союз спочатку був французьким проєктом. Його, під назвою Сполучені Штати Європи, придумали на початку 1950-х французькі політики Жан Моне та Робер Шуман. Сполучені Штати Європи, щоправда, не склалися: ідею супердержави заблокували французькі парламентарії, які не бажали поступатися суверенітетом Франції. Європейські країни обʼєдналися в 1957 році під парасолькою Європейської економічної спільноти (ЄЕС) — це був економічний, а не політичний союз. Проте в ньому була закладена можливість інтегруватися й далі — уже політично.
Саме ця можливість і лякала англійців: вони відмовилися приєднуватися до ЄЕС 1957 року.
Через чотири роки вони передумали й подали заявку на вступ. Але їм противились французи. У 1959 році президентом Франції став Шарль де Голль — він побоювався, що англійці підірвуть французький вплив у ЄЕС, заблокують політичну інтеграцію Європи і стануть агентами впливу США. Де Голль наклав вето на британську заявку двічі, спочатку в 1963-му, а потім у 1967 році. Тільки після того, як він пішов із посади президента в 1969-му, Великій Британії вдалося приєднатися до ЄЕС — із третьої спроби.
Але вже через два роки Велика Британія спробувала з неї вийти.
Річ у тім, що у Великій Британії змінилася правляча партія. Привів країну до ЄЕС уряд консерваторів. На початку 1974 року замість консерваторів до влади прийшли лейбористи. Хоча лідер цієї партії Гарольд Вілсон підтримував перебування країни в Євросоюзі, дві третини звичайних членів було проти. Щоб вирішити внутрішньопартійну суперечку, Гарольд Вільсон оголосив референдум. Тоді цей референдум закінчився інакше — 67,2% проголосували за те, щоб залишитися.
Передісторія 1974—1992: Економічна спілка перетворюється спочатку в політичний союз, а потім у федеративну наддержаву. Вона змушує європейські країни «перегравати» народні референдуми
Між тим, ЄЕС не стояла на місці. Інтеграція тривала, і не тільки економічна, але й політична. У 1992 році Маастрихтський договір перетворив Європейську економічну спільноту на політичний Європейський Союз (ЕС). У ньому була єдина валюта та узгоджена зовнішня, внутрішня, соціальна, оборонна та міграційна політика — тобто все, чого англійці завжди побоювалися.
Велика Британія виторгувала собі винятки з деяких аспектів європейської інтеграції. Ціною стало те, що вона опинилася обабіч від решти ЄС — це не сприяло ні довірі Британії до решти ЄС, ні довірі решти ЄС до британців.
Багато британців вважали, що країна стала надто залежною від французів і німців. Саме після Маастрихтської угоди і через неї в країні сформувалася нова опозиція ЄС. У Консервативній партії утворилося крило євроскептиків — вони спробували зірвати ратифікацію угоди в парламенті. Тоді ж, після ратифікації Маастрихтської угоди, зʼявилася і Партія незалежності Сполученого Королівства (UKIP).
Наступного року ЄЕС уперше змусила європейську країну переграти референдум, що його не влаштовував.
У деяких країнах Маастрихтську угоду повинні були схвалити всенародним голосуванням, як міжнародний договір, який істотно обмежує національний суверенітет. У Франції його схвалили ледь-ледь. А от данці, теж зовсім маленькою більшістю, договір відкинули.
На цьому Маастрихтський договір повинен був би закінчитися: щоб він набув чинності, його повинні були схвалити всі країни ЄС. Але данців змусили голосувати знову, пообіцявши їм кілька винятків з нових загальноєвропейських правил. Вдруге, у 1993 році, данці проголосували за.
Відтоді це повторювалося кілька разів. У 2001-му ірландці відкинули на референдумі Ніццький договір. Їх примусили проголосувати знову. У 2005-му французи та голландці проголосували на референдумах проти Конституції ЄС. Конституцію ЄС перейменували в Лісабонський договір (тексти цих двох документів майже збігаються) і прийняли без референдуму, голосуваннями парламентів. За конституцією Ірландії, для того, щоб прийняти міжнародний договір, теж необхідний референдум. Ірландці, як і в 2001 році, проголосували проти нового витка європейської інтеграції. Їх змусили голосувати знову, щоб отримати результат за.
Штаб-квартира Європейської комісії, вищого органу виконавчої влади ЄС, який очолює Жан-Клод Юнкер. Брюссель, офісна будівля «Берлемон».
EC - Audiovisual Service / Lukasz Kobus
Передісторія 1993—2016: у Британії зʼявляється і стає реальною політичною силою Партія незалежності Обʼєднаного Королівства (UKIP). Вона виграє місцеві вибори та вибори в Європарламент
Лісабонський договір власне перетворив ЄС на федеративну наддержаву. Він і став поворотною точкою у взаєминах Британії та Євросоюзу. Британський парламент у 2008 році схвалив його більшістю голосів. Але і в країні загалом, і в Консервативній та Лейбористській партіях зʼявилося багато незадоволених тим, що політики в Лондоні будуть підкорятися Брюсселю.
Партія незалежності Сполученого Королівства (UKIP) стала реальною політичною силою. Ще в червні 2004 року, в тому ж місяці, коли країни ЄС погодили текст Конституції ЄС, дуже непопулярної в Великій Британії, партія посіла третє місце на виборах у Європарламент. Після підписання Лісабонського договору, на виборах у Європарламент 2009-го, вона стала вже другою. Результати UKIP росли і далі. На виборах до Європарламенту у 2014 році вона взагалі стала першою, обійшовши обидві головні британські партії: консерваторів і лейбористів.
UKIP відбирала голоси у всіх партій, але насамперед все ж таки у консерваторів. Лідер останніх Девід Кемерон відчув загрозу і вирішив закрити питання раз і назавжди: він пообіцяв провести референдум про членство Британії в ЄС.
Про подальші події знають всі — у червні 2016 року британці проголосували за вихід з ЄС, але не можуть з нього вийти вже три з гаком роки. Річ у тім, що дуже багато людей — і в країні, і в британському парламенті — вважають вихід з ЄС національною трагедією і намагаються зупинити його будь-якими засобами. Ситуація ускладнюється тим, що в парламенті є не дві, а відразу кілька протиборчих груп.
Герої та дійові особи трагікомедії в британському парламенті: за Брекзит — чотири групи політиків
Борис Джонсон, Стів Бейкер, Арлін Фостер.
1. Більшість консерваторів на чолі з премʼєр-міністром Борисом Джонсоном (приблизно 260 осіб) хоче вийти з ЄС, уклавши розширений договір про вільну торгівлю, але готова і на вихід без усякого договору, якщо домовитися з ЄС не вдасться.
Джонсон небезпідставно вважає, що більшість англійців уже ситі парламентськими дискусіями про Брекзит і хочуть, щоб він нарешті відбувся. Судячи з проведеного минулого тижня опитування, наймасштабнішого з 2016 року, він має рацію. 54% британців, включаючи і тих, хто в 2016 голосував за те, щоб залишитися в ЄС, вважають за необхідне виконати рішення більшості виборців і вийти з ЄС. Заперечують проти цього 32% — в півтора рази менше.
Джонсон, імовірно, остання надія консерваторів — якщо йому не вдасться зломити опір опозиції, партія очевидно втратить будь-який вплив, а можливо й зовсім перестане існувати.
Про що йдеться в договорі, який Борис Джонсон уклав з ЄС
Головна відмінність договору Бориса Джонсона — в ньому немає так званого «Ірландського запобіжника» (Irish Backstop), який ненавиділи як прихильники, так і противники Брекзиту. Він залишав Велику Британію цілком у митній зоні Євросоюзу, поки політики не знайшли б способу уникнути митного кордону між Ірландською Республікою (країною) і Північною Ірландією (провінцією Великої Британії) — тобто, швидше за все, навічно.
Критики договору (тобто майже всі британські коментатори) вказували на те, що в результаті країна стане васалом ЄС і буде підкорятися його правилами, не маючи можливості їх змінити. Щойно Джонсон став прем'єром, він заявив, що «Ірландський запобіжник» для Британії неприйнятний і договір у такому вигляді він не підпише. Керівництво ЄС у відповідь наголосило, що без «запобіжника» ніякого договору не буде.
Минулого тижня сторони знайшли компроміс. За угодою Джонсона, усе Сполучене Королівство виходить з митної зони Євросоюзу. Проте на товари, які прибувають у північноірландські порти та аеропорти, накладаються європейські митні збори (їх збирає і переправляє в ЄС британський уряд). Якщо ці товари не йдуть далі в Ірландську республіку, а продаються на території Північної Ірландії, британський уряд відшкодовує північноірландським бізнесменам розмір цього мита.
Тож Північна Ірландія ніби опиняється в двох митних зонах відразу — британській та європейській. Крім того, північноірландський парламент кожних чотири роки повинен підтверджувати перебування в митному просторі ЄС.
2. «Бунтарі» (близько 20 осіб). Це колишні члени Консервативної партії, які хочуть зберегти якомога тісніші звʼязки з ЄС і тому категорично виступають проти виходу з ЄС без договору.
Саме з їхньої ініціативи парламент уперше зобовʼязав Бориса Джонсона ще раз просити ЄС про відстрочку. Джонсон не пробачив такої зради і виключив бунтарів з фракції. Але тепер йому необхідна підтримка, щоб парламент схвалив договір, укладений премʼєром з ЄС. Частина з них можуть проголосувати за, але деякі майже напевно проголосують проти, хоча б просто тому, що вже давно на дух не переносять Джонсона і бажають його відставки.
3. «Спартанці» під керівництвом Стіва Бейкера (близько 30 осіб). Найбільш «уперті» прихильники Брекзиту з консервативної партії, які віддають перевагу жорсткому варіанту виходу з ЄС без будь-якої угоди.
Без їхньої підтримки Джонсону теж не обійтися. «Спартанці» вже три рази голосували проти договору з ЄС, укладеного Терезою Мей, оскільки він, на їхню думку, назавжди привʼязував Британію до ЄС як васальну державу. Але вони можуть проголосувати за договір Джонсона як за менше зло.
4. Північноірландські юніоністи (DUP) під керівництвом Арлін Фостер (10 осіб). Партія, головною метою якої є збереження Північної Ірландії у складі Сполученого Королівства. Вони виступають за Брекзит і рішуче проти будь-якого договору, який залишить Північну Ірландію в зоні впливу ЄС і навіть суто символічно відірве її від Великої Британії.
Їхня підтримка Джонсону теж потрібна, але юніоністи вже заявили, що Джонсон їх зрадив, і вони ні за що не проголосують за підписаний ним договір.
Герої і дійові особи трагікомедії: проти Брекзиту — теж чотири групи політиків
Джеремі Корбін, Джо Свінсон та Нікола Стерджен.
5. Більшість лейбористів під проводом Джеремі Корбіна (200—240 осіб). Лейбористи — офіційна опозиція. Більшість депутатів від цієї партії не хочуть Брекзиту, але в 2016 році вони обіцяли підкоритися волі виборців і вивести Британію з ЄС.
На словах вони не відмовилися від цієї обіцянки і зараз. На ділі ж вони блокують будь-який варіант Брекзиту, запропонований урядом. Лідер партії Джеремі Корбін вважається таємним прихильником Брекзиту (і навіть виходу Великої Британії з НАТО), але головним його завданням є звалити Джонсона і самому стати премʼєром. Тому він і вірні йому лейбористи завжди будуть голосувати проти будь-якої пропозиції уряду.
6. «Опозиція» всередині партії лейбористів (від 40 до 50 осіб). Є і завжди були переконаними прихильниками Брекзиту, але змушені вибирати між власними політичними поглядами та лояльністю партії. Якась їхня кількість може проголосувати за договір про вихід, але навряд чи таких буде багато.
7. Ліберальні демократи під керівництвом Джо Свінсон (19 осіб). Категорично проти Брекзиту в будь-якій формі.
Колись одну з двох найбільших партій Великої Британії лейбористи відсунули на задвірки британської політики після Другої світової. Але референдум про Брекзит дав їй другий шанс, коли виявилося, що противникам Брекзиту ні за кого голосувати.
Лейбористи з 2016 року хоч і створюють усілякі перешкоди Брекзиту, на словах обіцяють його провести, щойно прийдуть до влади. Консерватори теж однозначно за Брекзит. Тому тим британцям, які категорично виступають проти виходу з ЄС (а таких, за останнім опитуванням, третина), не було за кого голосувати. Утворену порожнечу й поспішили заповнити ліберальні демократи. Вони обіцяють переглянути підсумки референдуму й залишити країну в Євросоюзі. На цій обіцянці вони, вперше за 70 років, майже зрівнялися за популярністю з лейбористами.
Ні за які договори з ЄС ліберальні демократи голосувати не будуть. Поки Борис Джонсон вів переговори з керівництвом ЄС, депутати від лібдемів писали листи європейським лідерам: вимагали не укладати з Джонсоном ніяких угод, дати можливість їхній партії провести другий референдум і скасувати Брекзит.
8. Шотландські націоналісти під проводом Ніколи Стерджен і валлійські націоналісти, які до них приєдналися (39 осіб). Проти Брекзиту, але, головне, за незалежність Шотландії та Уельсу. Будуть голосувати проти будь-якої пропозиції уряду Джонсона. А якщо Джонсона раптом змінить Корбін, то і проти будь-якої пропозиції уряду Корбіна.
Герої і дійові особи: за лаштунками перебуває нова партія, яку очолює Найджел Фарадж — колишній лідер UKIP
Найджел Фарадж готується виступити на партійній конференції «Партії Брекзіту». 22 вересня 2019, Ексетер.
Christopher Furlong / Getty Images
9. Партія Брекзиту під керівництвом колишнього лідера UKIP Найджела Фараджа в британському парламенті не представлена: вона зʼявилася вже після парламентських виборів 2017 року, але її тінь нависає над кожним парламентських засіданням.
Фарадж створив нову партію на межі 2018—2019 років, на хвилі розчарування в консерваторах. Уряд консерваторів при Терезі Мей виявився здатним втілити підсумки референдуму і вивести Британію з ЄС.
У травні 2019-го, усього через три з половиною місяці після офіційної реєстрації, партія нокаутом виграла британські вибори в Європарламент, одержавши на них 29 крісел — усього на одне крісло менше, ніж консерватори, лейбористи та лібдеми, разом узяті. Найбільше голосів Партія Брекзиту відібрала в консерваторів, які посіли на цих виборах ганебне пʼяте місце. Деякі місцеві осередки Консервативної партії перед виборами демонстративно підтримали партію Фараджа, щоб продемонструвати партійному керівництву своє крайнє невдоволення. Це і стало причиною падіння премʼєр-міністра Терези Мей і приходу до влади Бориса Джонсона. Джонсон розуміє, що якщо він не виконає свої обіцянки, результат останніх європейських виборів може повторитися на наступних виборах до британського парламенту.
Що зараз відбувається в парламенті: лідеру консерваторів Борису Джонсону вдалося укласти з ЄС угоду про Брекзит, його популярність зростає. Лідер лейбористів блокує будь-який договір, щоб не дати Джонсону виграти майбутні вибори.
Борис Джонсон звертається до членів Палати громад; в опозиції — Джеремі Корбін, 25 вересня 2019 року.
UK Parliament / Flickr
Прихильники Брекзиту, — а таких у Великій Британії половина країни — довіряють Борису Джонсону куди більше, ніж Терезі Мей. Вони бачать, що він справді старається — і його популярність з кожним днем зростає (а популярність Партії Брекзиту падає). За останніми опитуваннями, консерватори під проводом Джонсона випереджають лейбористів більш ніж у півтора раза.
Враховуючи те, що виборча система у Великій Британії мажоритарна і вибори у парламент проходять не в два тури, а в один (тобто депутатом стає той, хто набрав голосів більше від суперників), а також те, що лейбористи і ліберальні демократи борються за одних і тих самих виборців, — якби вибори відбулися зараз, або, тим більше, після Брекзиту, консерватори б отримали на них переконливу більшість.
Тому лідер лейбористів Джеремі Корбін не хоче допустити ні Брекзиту, ні виборів. Він розраховує, що Британія не вийде з ЄС 31 жовтня, прихильники Брекзиту розчаруються в Джонсоні також, як вони розчарувалися в Мей, і ось тоді можна буде оголошувати вибори, вигравати їх і ставати премʼєром.
Поки ж Борис Джонсон, якого опозиція загнала в кут і проти його волі змусила просити про відстрочку, послав до ЄС не один, а відразу два листи. У першому, без підпису, він інформує керівництво Євросоюзу про те, що, виконуючи волю парламенту, просить відстрочки Брекзиту до 30 січня. У другому, підписаному, Джонсон повідомляє, що особисто він вважає відстрочку непотрібною і шкідливою, і якщо ЄС вирішить її надати, це завдасть серйозної шкоди майбутнім стосункам Європейського Союзу та Сполученого Королівства.
Прогнози: якщо Брекзит не відбудеться і Британія залишиться в ЄС, то наступним премʼєр-міністром може стати Найджел Фарадж — найбільш радикальний противник ЄС
Лідер лейбористів Джеремі Корбін розраховує, що прихильники Брекзиту розчаруються в Джонсоні та консерваторах. Якщо Брекзит знову не відбудеться, швидше за все, так і станеться. Але разом з тим вони стануть ще більш озлоблені. Причому не тільки і не стільки на Джонсона, скільки на опозицію, яка вже четвертий рік тягне кота за хвоста. Не варто забувати, що серед виборців лейбористів теж дуже багато людей голосували за Брекзит.
Може статися, що всі ці озлоблені та розчаровані виборці перекинуться зовсім не до Джеремі Корбіна, а до Найджела Фараджа. Виборці розчаровані не тільки в консерваторах, але й в усіх традиційних британських партіях — останні два роки вони показують політичне безсилля. З часу парламентських виборів 2017 року підтримка лейбористів упала майже вдвічі.
Ще одна затримка з Брекзитом — і Фарадж може виграти наступні вибори і стати премʼєр-міністром, як би дико це зараз не звучало.
Це стане потрясінням не лише для Великої Британії, але й для всього Євросоюзу. На чолі другої найбільшої країни ЄС стане премʼєр-міністр, який бажає розвалу Євросоюзу та одночасно має в ньому право вето в багатьох питаннях. Мало того, Великобританія стане організатором і координатором євроскептичних політичних сил у всіх інших країнах-членах ЄС. Озлоблена Англія всередині ЄС може виявитися куди небезпечнішою, ніж дружня зовні.
Наступна серія цієї трагікомедії розпочнеться в понеділок або у вівторок, коли уряд Джонсона знову спробує поставити угоду з ЄС на голосування. Що з цього вийде — не знає ніхто.