Глава 1: Михалич
Головною і, безумовно, видатною постаттю моргу був Михалич на ім’я Олександр. Цю людину не просто боялися. Щойно він заходив до кабінету або секційки, усі як один дружно опускали очі додолу й бубоніли: «Михалич, це не ми». Навіть за відсутності претензій.
Михалич був начальником нашого моргу. Самовладець зі скіпетром і державою, чи то пак скальпелем і формаліном. Хранитель спирту, розпорядник трудоднів і відпусток, володар лівака та халтури, каратель п’яниць, покровитель царства мертвих — усе це та багато іншого про нього, багатоликого деміурга, якого називали Михалич.
Начальником він був завжди — із дня заснування патологоанатомічного бюро. Керував мудро і чесно, знав, як прокрутити гроші, кому продати труни, куди сплавити вінки, і взагалі був тонким психологом, у якого могли б повчитися консультанти Amway чи Oriflame. Якби ви, скажімо, прийшли по небіжчика й раптом натрапили на Олександра Михалича, то неодмінно б замовили похорон, їдальню, катафалки, чоту для прощальної сальви, орду плакальниць і золоту картку поховального бюро з гарантованою знижкою на кожного третього похованого. У цьому нашому начальнику не було рівних. Проте мав Михалич і свої дивацтва, особливо під настрій. А настрій у нього зазвичай був поганий.
Треба сказати декілька слів про його зовнішність. Заввишки два метри, з широченними плечима, зачіскою «їжачок» і здоровезними кулаками. Одягався завжди ошатно й дорого, чи то був спортивний костюм чи кашемірове пальто.
Основними атрибутами його кабінету були гирі по 40 кілограмів і приблизно такі ж гантелі. Над робочим столом висів прапор України, до якого було припасовано шаблю, два штик-ножі та кинджал. Часом зброя використовувалася за прямим призначенням, але про це згодом.
Сам вигляд Михалича, манери й антураж його кабінету промовисто натякали, що сперечатися з ним украй небажано. А сперечатися кортіло багатьом, оскільки начальник зухвало зневажав «кодекс законів про працю», всілякі морально-етичні норми та правила спілкування з колегами. Наприклад, під час процедури звільнення він ставав схожим на мусульманина, якому для розлучення з дружиною достатньо лише тричі вимовити слово «Талак». Михалич хапав підлеглого за грудки, кричав: «Пішов на х*й!», і вуаля — за кілька днів співробітник зникав.
Мені дуже подобались грамоти, які шеф отримував на всіляких консиліумах лікарів та інших важливих засіданнях, де зазвичай розгадував сканворди або майстрував рогатку зі скріпок. Він акуратно розвішував грамоти на стінах, а я під час чергування проникав до кабінету та роздивлявся їх. Моєю улюбленою була відзнака з підписом «Найкращому керівнику». Вона засвідчувала всім і кожному, що Михалич — найкращий у світі начальник і вміє так майстерно організувати роботу, що й голки не підсунеш. І то була правда. З першого дня я зрозумів, як вправно та вишукано спілкується Михалич із персоналом. «Агов, мудило! — кричав він. — Мені тут вкритися мохом, чи хтось таки принесе каву?» Такому рівню корпоративної етики позаздрив би кожен керівник. Безумовним досягненням начальника були новації в галузі рекрутингу, зокрема співбесіди під час прийому на роботу. Розчулено згадую наш діалог:
– Наркоман?
– Ні.
– Алкоголік?
– Ні.
– Отже, довбой*б, — резюмував Михалич і криво посміхнувся, натякаючи, що я все ще можу втекти й уникнути тенет моргу.
Бувало, людина не подобалась йому вже з порога. Тоді він довго мовчки слухав розповіді про тяжке життя, про те, як той потребує роботи, про погану зарплату та інше, про що розповідають люди «на межі». Потім виходив із кабінету й гаркав до своєї помічниці Тані Грудевої: «Викиньте його заяву к чортам свинячим!»
Узагалі, Олександр Михалич, як я вже казав, по слово до батька не бігав. Про це знали всі в місті, вважали за норму, і то було нашою бойовою заслугою. Бувало, на місці пригоди ми тупили та партачили, а менти накидалися на нас із криком: «Хто ваш начальник?» Ми скромно казали: «Михалич». Тоді вони тиснули нам руки і дружньо плескали по плечах. Усі ненавиділи його, боялись, потайки захоплювалися навіженістю, а найпаче тим, що все йому сходить з рук. Ніби він якийсь масон чи тамплієр, якого опікає світовий уряд.
Гордістю начальника були пневматична рушниця, помічниця, шабля на стіні та бультер’єр на прізвисько Люцифер.
Красуню-помічницю на роботу в морг змій-Михалич заманив обіцянками персонального комп’ютера (це в 1995 році), окремого кабінету та великої зарплати. У скутку панянка отримала пошарпаний стіл, друкарську машинку та пайку спирту, але з невідомих причин залишилася працювати.
Пневматичну рушницю подарували Михаличу слідчі прокуратури. Він любовно її змащував, гладив і в дні, коли перебував у доброму гуморі, влаштовував засідки. Виглядало це так. Михалич приїздив до моргу на таксі десь о шостій ранку, за півтори години до початку робочого дня, обирав місце в густому чагарнику неподалік входу, залягав із рушницею і чекав. Вгледівши співробітника, який квапився на восьму ранку, Михалич стріляв йому по ногах. За кожне «Курва!» він малював у спеціальному записнику маленький череп. Найприкрішим було те, що ніхто не міг передбачити дату наступної засідки. Дні доброго настрою визначались, мабуть, за календарем Майя, тож обстріли завжди були несподіваними. Під шалену кулю міг потрапити будь-хто — то була «сліпа фортуна». Викурити шефа з укриття не вдавалося — кожен, хто отримав свою пульку, вперто мовчав і таємницю не виказував.
Шабля, що зазвичай висіла на стіні, іноді слугувала за каральний дамоклів меч. Якщо хтось часом сильно його діставав, він хапав шаблю і, вимахуючи нею над головою, бігав за об’єктом ненависті з криком: «Зарубаю!» І тут вкрай важливо було бігти якомога швидше. Притім сам Михалич біг якомога повільніше, вдаючись до такої собі рольової гри, хоча з боку це виглядало, ніби він зараз відсіче бігуну голову. Вдосталь набігавшись, начальник гарчав: «Геть! Під три чорти!», і страждальця звільняли. Або, навпаки, відбувалося примирення, і щасливі учасники гри розходилися по робочих місцях. Але то було нечасто.
Особливою гордістю шефа був пес Люцифер. Його підібрали на якомусь убивстві. Пес не давав ментам наблизитися до мертвого хазяїна, показував ікла, гарчав і був готовий вчепитися в ногу слідчому. Спершу думали його застрелити, але втрутився добрий кінолог, і собаку залишили. Осиротілого кобеля відразу всиновили санітари моргу, а Михалич став його особистим опікуном. Бультер’єр зі щелепами-капканом — ця гора м’язів, машина для вбивств — за відсутності Михалича ловив метеликів і пускав слину нам на халати, ластився і повискував. Але щойно новий хазяїн з’являвся на овиді, Люцик перетворювався на Люцифера, вдаючи з себе втілення пекла. Михалич ніжно чухав його за вухом і годував салом.
У морзі працював санітар Костик. Він, узагалі-то, був музикантом, і разів з десять намагався довчитися в медунівері, але на парах швидко починав нудитися. Замість навчання Костик пиляв і зашивав трупи, а завдяки солідному стажу навіть отримав неофіційний титул «Почесний старший санітар». Він умів одночасно лабати на синтезаторі, саксофоні та ще й співати. Михалич був у курсі музичних здібностей підлеглого. Першого ж свого робочого дня я побачив таку картину: переляканий віртуоз, стоячи на стільці, грає на саксофоні, а навпроти нього в кріслі сидить Михалич і тримає на повідку Люцифера з вищиреними зубами. «Розумієш, якщо він кине грати мої улюблені мелодії, доведеться спустити на нього собаку», — пояснив начальник, знехочу повертаючи до мене голову. Люцик Костю любив, але дуже боявся Михалича, тому щосили демонстрував лють, гарчав і пінився слиною.
Іноді Михалич уявляв, що він Ціолковський, і вдавався до літальних експериментів. Якось до Люцифера прив’язали купу повітряних кульок і спустили з даху сусіднього гаража. Собака скавчав, сцявся, але летів. Утім недовго. Приземлення було м’яким, шеф був задоволений, і бультер’єр отримав призову порцію сала.
Іншого разу трунареві було наказано скроїти для собаки парашут за книжкою «Десант у СРСР». Трунар кривився, лаявся, але пошив. Парашут вийшов на славу, й Люцика запустили з тополі. Сцявся він удвічі більше та, вочевидь, не розумів, чим заслужив таке жахливе до себе ставлення. Але й цього разу все обійшлося: пес приземлився, радісно наклав купу та побіг до миски. Зате Михалич цілий тиждень був у доброму гуморі. Він ходив, задравши своє горіхове підборіддя, підбадьорював санітарів і навіть обіцяв «влаштувати премії», якщо всі працівники «матимуть добрі показники з планової смертности до кінця місяця».
Таким був мій начальник — перший, хто зустрів мене в будівлі моргу. Великий, безцеремонний, він умів підлаштовуватися та знав, де можна заробити. Такими були мої перші враження від моргу. Лячно й цікаво. І геть не хотілося відмовлятися від такої роботи. Навпаки, я намірився дізнатися, чим закінчиться цей серіал.
– Довбой*б?
– Мабуть так, якщо прийшов.
І Михалич підписав мій рапорт на заміщення вакансії молодшої медичної сестри в Першому міському морзі міста Луганськ.