«Територія вічного щастя без водопроводу». Як під Харковом живе комуна любителів усього радянського

1

У селищі Караван Харківської області в 1996-му члени громади «Портос» (з рос. — поетизоване обʼєднання розробки теорії загальнонародного щастя) побудували табір «Спарта» (сільськогосподарська поетизована асоціація розвитку трудової активності). Вони викупили кілька земельних ділянок, завели корів, свиней, коней, курей. Ця громада — симбіоз езотеричної секти, трудового табору, гуртка любителів ЗСЖ (здорового способу життя) і політичної організації, яка тимчасово перебуває в занепаді. У «Спарти» навіть є сайт, але він оновлюється рідко.

Порожній червоний ПАЗ їде розбитою дорогою з Люботина в напрямку Каравана. Місцевість нагадує дачний кооператив, видно, що десь живуть люди, а в якісь будинки приїздять рідко з найближчих міст — до Харкова звідси всього двадцять пʼять кілометрів. Табір «Спарти» розташований на самому краю селища, на вулиці Береговій, уздовж ставка. На протилежному боці — Караванський спиртовий завод, звідки відходи виробництва зливають просто у ставок. З цього боку берег обліплений горбами коровʼячого гною. Запахи змішуються і стоїть страшний сморід. На березі ставка все одно сидять рибалки. Місцевий мешканець Льоша — єдиний, хто, окрім нас, їхав у автобусі. Він повертається додому з Люботина, де всю ніч провів чи то в кальянній, чи то в нічному клубі.

— Нам треба у «Спарту», де їхнє господарство?
— Навіщо вам до них? На роботу? Ви начебто пристойно виглядаєте.
— Ми хочемо ближче з ними познайомитися, про порядки дізнатися.
— Ось їхній будинок, крайній біля дороги, але краще не віддавайте їм свої документи. У нас тут різні випадки бували. Вони забирали паспорти в тих, хто приїжджав до них на роботу, а потім люди не могли виїхати.

Місцеві оминають спартанців, ставляться до них або зовсім байдуже, або з побоюванням. На дорогу виходить жінка середніх років у капелюсі, на ній жилет кольору хакі з купою кишень, трекінгові кросівки, рюкзак з якимись стрічками, на жилетці значки. Це Тамара Костюк, сьогоднішні лідер спартанців-портосівців, яка одинадцять років була в міжнародному розшуку за підозрою в організації незаконного збройного формування.

Тамара з льоту влаштовує словесні розбірки з місцевим хлопцем Льошею. Розмова між ними малоприємна й голосна. Починаю думати, куди б заховати свій паспорт, і про всяк випадок скидаю своє місцерозташування другу в Telegram. Льоша йде, а ми заходимо до табору.

На залізних воротах гаража прибита табличка з написом «Учхоз Спарта», у куточку текст: «Производительность труда считай по башне счастья — да! Иешуа Давыдова, Юрия Давыдова» (Давидов — колишній лідер «Портоса», помер у 2009-му). Фарбою намальована піраміда продуктивності праці, розбита на 9 рівнів. Зліва словосполучення — сонячна систематизація, міжнаціональна інтеграція, розвинута нація, конструктивна організація, деструктивна мафія, нові друзі, своя сімʼя, особисте-шкурне; останнє слово не зчитується — найнижчий рівень розвитку «особистості» покрився іржею.

Праворуч описані типи праці в межах розвитку та інтересів людини: підсвідома, неусвідомлена або несвідома, свідома, надсвідома, антипраця. Деякі слова не можна прочитати, тому що недавно хтось із місцевих балончиком поверх піраміди написав: «Спарта х*йня». «Х*йню» зафарбували, а «Спарту» вирішили залишити.

На другому поверсі гаража розбите вікно. Його тимчасово затягнули поліетиленовою плівкою. Поруч із розбитим вікном на табличці прибили вірш: «Производительность труда зависит от ума всегда, читай, учись, рифмуй, трудись, и расцветет страна и жизнь».

Одразу за головними воротами Спарти залізні шматки від кабіни кузова — своєрідна собача будка, на ланцюгу привʼязаний пес, на прибитій зверху дошці напис: «Собача радість».
— У нас тут територія вічного щастя, ми його будуємо вже багато-багато років. Ми співаємо, пишемо вірші, займаємося сільським господарством.
— Як давно?
— Тут з 1996 року, а взагалі вже більше тридцяти років, я — з кінця 80-х. Давайте швидше плануватися, зараз дістану свій блокнот і ручку. Я ж трохи актриса, трохи управлінець.

2

Територія вічного щастя схожа на не дуже доглянуту велику садову ділянку. Зараз тут постійно живуть не більш як 8 людей, завжди є черговий, який залишається за головного. Жінки і чоловіки живуть нарізно. Уся «Спарта» займає територію в півтора гектара — це три земельні ділянки, які Тамара називає садибами. Тут є сараї, підсобні приміщення, великий корівник, підвали та будинки, в яких живуть портосівці. У будинках немає водопроводу, туалети на вулиці. За статутом, який діє в громаді, тут усім заборонено пити й курити.

Щоправда, каже Тамара, все одно час від часу пʼють і курять, а перешкодити цьому складно. Таких людей вона називає практиками — це ті, хто займається господарством, за її словами, їм простіше порушувати, тому що вони приходять бездумно і поки ще перебувають на іншому рівні розвитку. Сама каже, що за все життя випила ковток пива, шампанського та вина, а більше до спиртного не торкалася. Умовні лідери — їх кілька осіб, серед яких сама Тамара — теоретики. Останні тридцять років свого життя вони займаються вивченням теорії щастя та науки про нього ж, тут її назвали «фелічологія».

Місцеве щастя віддає комсомолом і ударними будівництвами. У програвачі грають радянські пісні, над нами з липких стрічок звисають мухи, звідкись мукають корови, Тамара цитує то Висоцького, то Леніна, на стінах висять якісь схеми (повʼязані з методикою щастя і побудовою ідеального суспільства) та агітки про працю і здоровий спосіб життя. Але комсомольці здаються дорослішими, ніж треба.
— Ми всі радянські діти, нас такими виховали, такими вже й будемо. Як вміємо, так і живемо.

Якби не айфон в руках Тамари, навколишній пейзаж зійшов би за картинку з 1984 року.

У 1984-му все і почалося. Організатор «Портоса» і головний автор вчення про щастя — Юрій Давидов — приїхав із Саранська до Харкова. Людей шукали мало не на вулицях, потім знайомі приводили знайомих, людей ставало все більше. Потенційним кандидатам пропонували заповнити опитувальник на півтори тисячі запитань, і тільки потім посвячували в тонкощі вчення. Тих, хто зібрався, обʼєднувала ідея побудови ідеального суспільства. Всі відвідували заняття, де Давидов, якому тоді вже було за тридцять, розповідав про винайдену ним науку фелічологію, тренував хлопців і дівчат з боксу й карате, пропонував бігати 100 кілометрів за добу і ходити по розпеченому вугіллю. Писали вірші, вчили есперанто. Інші іноземні мови тут не знають і не вчать, не вважають за потрібне і виступають «проти експансії англійської».

Громада поступово розрослася, хтось жив у Харкові, хтось у Саранську, Москві, Калузі, Лисичанську, Макіївці, Пермі. У цих містах у громади були свої штаб-квартири. Влітку вони зустрічалися частіше, працювали на землі, приїжджали під Харків, у селище Караван, де народилася Тамара. Свого табору у портосівців тоді ще не було, тут був будинок батьків Тамари, вони допомагали по господарству, косили траву, прибирали, доглядали худобу. Спершу батько Тамари вороже сприйняв її захоплення і Давидовим, і його вченням про щастя. Був випадок, каже Тамара, він стріляв у неї і в знайому, яка теж була в «Портосі». Знайома злякалася і після цього випадку громаду залишила. Батько з часом ставлення до «Портоса» і «Спарти» змінив.

— Так сталося тільки тому, що його проти нас налаштували представники місцевого КДБ.

У 1996-му жителі комуни купили кілька ділянок у тому ж Каравані, завели тут кіз, курей, свиней, корів, посадили грядки, словом, почали освоювати територію. Територію назвали СПАРТА, абревіатуру розшифрували як «Сільськогосподарська поетизована асоціація розвитку трудової активності». Через пару років таке ж господарство вони завели в Калузі. А коли їм здалося, що модель придуманого суспільства потрібно масштабувати, то за 35 тисяч доларів викупили територію колишнього військового заводу «Салют» в селі Машково, під Москвою. Туди на постійне місце проживання заїхало майже двісті людей з України та Росії.
— Ми побудували там своє «Місто Сонця», всього рік змогли пожити цим прекрасним життям, але побачили, наскільки успішно працює наша модель. Ми хотіли побудувати націю, що розвивається.

На території було два ангари, площею 950 метрів і двоповерховий адмінкорпус. Води й електрики не було, провели пізніше. На вихідні, каже Тамара, приїжджало ще більше людей, доходило до 300 осіб. Займалися тим, що купували і перепродавали цукор, борошно і крупи, на цьому заробляли, продовжували писати вірші, вчити фелічологію, вести господарство.

6 грудня 2000 року на територію «Міста Сонця» заїхав ОМОН і СОБР. Лідера і його найближче оточення заарештували, але тільки тих, хто був громадянами Росії. Ті, у кого були українські паспорти, а це Тамара Костюк і Ольга Широка, до СІЗО не потрапили, у них просто відібрали документи.

— Я сказала, що зараз подзвоню Путіну, що відбувається свавілля. Люди в масках і з автоматами відповіли мені матом, мовляв, дзвони кому завгодно. Вони думали, що зламають Юру і ми розбіжимося. А ми не здалися.
— У чому вас тоді звинуватили?
— Стаття 208 КК РФ «Організація незаконного збройного формування або участь у ньому».
— А ви ним були? Вогнепальної зброї не було хіба?
— Все було, але підстав визнати нас збройним формуванням не було. Пʼять одиниць на 150 чоловік це ніщо. Зброя була зареєстрована, нам потрібно було себе охороняти. Структура велика, обороти великі, і час такий, що без охорони нікуди.

Крім створення збройного бандформування, портосовців звинуватили в посяганні на права та здоровʼя громадян і катуванні неповнолітніх.
— Катували чи ні?
— Ну відшмагали підлітків білизняними мотузками.
— За що?
— За пияцтво і куріння. Ми — за здоровий спосіб життя.

Це були підлітки, яких знайшли в Макіївці, переважно з неблагополучних сімей. Саме в той період шукали нових людей, за місяць розклеїли в місті сто тисяч оголошень. Дітей під обіцянку влаштувати їх у Москві у вечірню школу, з дозволу батьків вивезли в Підмосковʼя. Вдень вони мали працювати в селі Машково, а ввечері вчитися, але щось не заладилося.

— Для нового суспільства потрібно було шукати нових людей. А головний зміст теорії щастя — побудувати щасливе суспільство. Звичайно, потім серед нас були й ті, хто обмовив Юру та інших наших. Показання цих недобросовісних лягли в основу справи. Але дехто з цих підлітків після всього, що сталося, вибачався, писав листи, приїздив на суди. А слабохарактерні змоталися, оббрехали нас.

Сам лідер громади Юрій Давидов провів у вʼязницях чотири роки, сидів у Люберецькому СІЗО, «Матросской тишине» і Бутирській тюрмі.
— Мені боляче згадувати ці подробиці, але Юру мучили два тижні. Він потім навіть написав поему «Бутирська балада», я дам почитати. Він чотири роки поневірявся по різних тюрмах, але вони так боялися його виступів на суді, а у нього був великий ораторський талант, що не дали йому говорити і відправили до психлікарні.

У цей момент зовні бойова Тамара починає плакати, коли говорить про те, що Давидов передав їм із вʼязниці прощальну записку, де написав, що, можливо, далі теорію щастя портосовцям доведеться розробляти вже без нього. Після чотирьох років у вʼязницях, ще два роки він провів у психіатричній лікарні, куди потрапив з діагнозом «маячення реформаторства і перебудови», «філософська інтоксикація». У 2006-му вийшов на свободу.
— Його там вбили, повністю знищили імунітет. Кожен, хто доклав до цього руку — відповість. Коли в країні таке ставлення до геніїв, а Юра був генієм, то цій країні не вижити. Нашими долями розпорядилися шкурники, злодії, дармоїди, нелюди.

Цікаво, що після того, як на них завели кримінальну справу і почалися суди, майже всі ключові члени громади на 11 років потрапили в міждержавний розшук, при цьому Тамара спокійно їздила за кордон і отримувала візи. Продовжувала вільно курсувати між Росією та Україною.

У 2009-му лідер спартанців-портосовців Юрій Давидов помер від пневмонії. Після 2014 року їм стало ще складніше, запит на все радянське сильно скоротився. Тамара скаржиться на падіння економіки, стагнацію. З домашніх тварин сьогодні в «Спарті» тільки корови, і тих ще недавно було тридцять, а сьогодні залишилося десять. Одну з них вони комусь продають прямо на моїх очах.
— А найчастіше, чим ви займалися?
— Жили-були, їли-пили, співали, плакали, любили. Щастя будували, творили, для друзів друзями були; по поемі написали, для кого легендою стали, на питання відповідали, по розуму людей зустрічали, ви собі тепер дайте відповідь, для чого вам жити на світі? Користь в чому і в чому розтрата? За чий рахунок йде оплата? Є майбутнього шанс? Хто відповість за вас?
— Ви часто римами говорите?
— Треба розуміти, що ми постійно перебуваємо в процесі творчості.

Ще спартанці влаштовують забіги на 100 км на добу: кожен бере ділянку в 5 км, але скаржаться, що місцеві бігати не хочуть.
— Ми їм багато разів пропонували. Їм цікаво тільки пити і більше нічого, навіть корів, крім нас, майже ніхто не тримає. Всі працюють на цьому злощасному спиртовому заводі, жодних інтересів. І наше молоко не пʼють, хоча воно екологічно чисте.

У деяких місцевих інша думка. Ті, кого я запитала, сказали, що принципово нічого не купують у портосівців, тому що в корівниках антисанітарія, і це молоко пити не можна.

На території «Спарти» кожне приміщення має своє імʼя. Туалет — Сталін, сараї — Пушкін і Єсенін, трактор — Фідель і Шолохов, навіс — Сковорода, будинки — Ярославна і Терем, молочний «цех» — Сократ, підвал — Ярослав Мудрий, корівник — Лікург. І транспаранти з постійним нагадуванням про те, що потрібно працювати і думати про батьківщину. До плотської любові тут ставляться прохолодно, а тому жінки живуть окремо від чоловіків. Але пари, говорить Тамара, у «Спарті» виникали, хоч це й заважає займатися господарством, дуже відволікає.
— Коли люди сходяться, то відразу йдуть з головою в сімʼю, перестають думати про загальне щастя, батьківщину і замикаються на собі. Моя сімʼя — це моя країна.

3

У 2013-му Тамара Костюк та її соратниці по «Портосу» ходили на Майдан з прапором Леніна. Ленін тут і сьогодні, його портрети висять у будинках на території «Спарти», тканинний прапор Леніна вона носить і в своїй сумці.

Трохи з тугою тут згадують 90-ті роки, коли їх суспільство тільки ставало на ноги.
— Те, що люди робили раніше, зараз робити вже не хочуть. Робочих рук все менше. До нас на осінь-зиму часто приїжджають люди з Сум, Купʼянська, Лозової. Їм нічим платити за свої будинки, а у нас навіть доярка отримує двісті доларів. Ми їх годуємо, даємо житло, обігріваємо. Головне дотримуватися наших параметрів.
— Яких?
— Тверезий вигляд, усі шкідливі звички залишити за територією, розписка, що людина не хворіє на клептоманію, і обіцянку відшкодувати вкрадене в стократному розмірі. Якщо не підписувати таке, то управи на людей не знайти. Тягнуть усе. І обовʼязково відповісти на 50 питань з анкетника і завжди писати собі план справ на день.
— Дотримуються?
— У нас проходить щоденне вечірнє планування, звіряємо результати, коригуємося: нагороджуємо, сваримо, заохочуємо, штрафуємо.

З більш розумними, їх називають людьми іншого рівня, інша розмова. Тамара каже, що від них вимагають написати вірш на тему «Що зробити для щастя батьківщини» і відповісти вже не на 50, а на 1500 запитань. З таких потім можуть вирости «теоретики». Вони можуть навіть увійти в парламент, що складається з двох партій — універсалів і дженералів, засідання проводять по Skype (частина портосовців живе в Москві).

Як мені пояснили, той, хто зростає за параметрами (талант і працездатність), набирає бали і піднімається по ієрархічній драбині.
— А ви правда паспорти відбираєте?
— Всі, хто стикається з майном, залишають нам свої паспортні дані, інакше ніяк. А що робити з оригіналами, вони там між собою домовляються.
— Тобто брешуть, що забираєте?
— Брешуть.

Ближче до вечора на території стає більше людей, радянські пісні звучать ще голосніше. Корів приганяють з випасу. Місцеві «практики» небагатослівні. В основному говорить Тамара.
— Вас не замало? Сім чоловік на таку територію...
— Нас рівно стільки, щоб вести господарство. Це зважена бізнес-модель.
— Будь-яка комуна тяжіє до масовості. А як ви будете залучати нових людей?
— Ми заведемо свій YouTube-канал, зовсім скоро вже.
— А як будете просувати?
— Це робитимуть програмісти. Але я читаю чати в Telegram з розвитку YouTube.

На столі лежить одна з книг, які видають у «Портосі», більше схожа на самвидав радянських часів, але з кольоровою обкладинкою. Всередині фотографії членів «громади щастя» під час забігів на сто кілометрів, порівняльна статистика про частку етнічних росіян серед загального населення Росії (за 13 років стало в 2 рази більше азербайджанців, а таджиків — у 3 рази більше). Кілька пісень та віршів.

Тогда дебилов будет меньше явно,
Когда свободней станет головам,
Преступников же будет и подавно
Гораздо меньше. Очевидно вам?

При Сталине 67 мильонов
Забитых. Где же те, кто убивал?
Их тоже — миллионы — «вне закона».
Потомство дали. Вот вам и финал.

Забили 67 000 000,
—Всех умных (иль точней, почти что всех).
От мертвых — нет потомства, (все законно),
Лишь от тупых потомство (вот успех!).

Тупой рождает только лишь дебилов
Вот где настиг их бич — Природы Суд.
Судьба страны — дебилы и могилы,
—Статистика… Что возразите тут?

4

Тут часто говорять про Русь, словʼянство, необхідність відновлювати націю, боротися з алкоголізмом і наркоманією, підвищувати народжуваність «білих».

— Краще б було менше чорненьких, а більше біленьких. Біленьких всього 20% на земній кулі. Ми зникаємо.
— А що поганого в інших етносах?
— Пожити хочеться. Є люди, що ведуть. Треба це памʼятати. Інші етноси повинні приїжджати помірно, щоб нам було де жити.
— Як вашому життю загрожують представники інших етносів і рас? Хіба це не расизм, не шовінізм?
— Це словʼянізм і навіть здоровий націоналізм. Ми за дружбу, але не хочемо, щоб нас заколошматили. Ми мирні люди, але наш бронепоїзд стоїть...
— Ви начебто за комунізм, соціалізм, побудову загального щастя, прославляєте Леніна, а риторика у вас права.
— Що таке права?
— Ну, як у партії «Свобода».
— Ні, ми центристи.

З 14 осіб, яких заарештували в грудні 2000 року, до червня 2019 в «Спарті» залишилося тільки четверо. Інші завели свої сімʼї і дистанціювалися від комуни. Ті, хто залишився, продовжують розробляти теорію загального щастя.

— Ми багато думаємо над тим, як влаштоване життя. Збираємося на мозкові штурми, думаємо, як рятувати людство, покращувати екологію, піднімати сільське господарство, робити націю здоровою, як нам мінятися, тому що зараз ми знаходимося на роздоріжжі.
— Не думаєте, що застрягли у минулому?
— Ні, ми навпаки рухаємося у майбутнє.

Незабаром портосівці планують закріпитися ще в одному місті — Одесі. В політику йти не хочуть, а будувати нове суспільство планують на «своєму» рівні. Раз в декілька місяців випускають свою паперову газету «Теорія щастя». В останньому номері, наприклад, пропонують відвідати «мозковий штурм» у грудні.

Під єдиним в селищі магазином місцеві жителі святкують Трійцю. Пʼють горілку, ковбасу нарізають. Спартанців вважають дивними, на їх мозковий штурм йти не збираються.

— Нехай спочатку у себе на території приберуть, а потім вже рятують батьківщину. Коровʼяче гівно по всьому селищу через них розкидане.
— А ви щасливі у Каравані?
— Абсолютно. Робота є, зарплату платять, що ще потрібно?