«Українське мистецтво не поступається західному. Але ми звикли вважати його вторинним». Мистецтвознавиця Ольга Балашова розповідає, як дивитися постійну експозицію художнього музею

Ікони (ХІІ—ХVI століття)

Історія європейського мистецтва починається з античності (Греція та Рим), потім йде Середньовіччя, що включає в себе візантійську традицію. Далі — епоха Відродження, потім бароко, Просвітництво, мистецтво ХХ століття. Ми говоримо про українське мистецтво з моменту прийняття християнства в 988 році. До того часу на цій території жили інші спільноти — трипільці, скіфи. З ними в нас немає безпосереднього зв’язку — але він є з візантійською християнською культурою, яка продовжує античну.

Експозиція НХМУ починається з ікони «Святий Георгій у житії», це візантійська ікона приблизно ХІІ століття. Образ Георгія змінюється у різні епохи, але на цій іконі він виглядає тим, ким був насправді — римським воїном. У клеймах зображені сцени мучеництва та чудес, які він вчинив. Наприклад, перша сцена допиту — Георгія допитували, щоб він зрікся християнської віри, та він цього не зробив.

Найголовніше, що говорить у цій іконі про зв’язок із Римською імперією, — це те, що Георгій виглядає як типова антична статуя. Він стоїть у характерній позі — спираючись на одну ногу. Це винахід античності, ця поза називається хіазм або контрапост. Завдяки їй, ми сприймаємо скульптуру як щось потенційно рухливе.

У ХV столітті образ Святого Георгія вже інший. На іконі «Чудо Святого Георгія про змія» бачимо, як готичні впливи Західної Європи оновили візуальну мову української православної ікони.

Георгій — куртуазний лицар на білому коні, в нього є царівна, заради якої він змагається зі змієм і перемагає його. Все це відбувається на тлі середньовічного замку. Георгій тут — герой свого часу, переможець на білому коні. Але є й релігійний аспект: у боротьбі зі змієм йому допомагає янгол.

На іконі «Увірування Фоми» кінця ХVI століття вже бачимо вплив Ренесансу. Один із винаходів цієї епохи — пряма перспектива (це коли всі лінії сходяться на горизонті). Вона використовується, щоб передати об’єм у просторі.

Різні жанри в українському мистецтві з’являються не одразу. Наприклад, пейзаж з’явився наприкінці ХVІ століття. На іконі «Воскресіння Трійці Старозавітної» бачимо Христа на тлі смерек.

Художник не знав, як виглядали та пустеля, та печера, де воскрес Христос. Він уявляв це і запозичував образи з того, що бачить у житті.

Українське бароко (ХVІІ—ХVІІІ століття)

Козацьке бароко — фактично перше не запозичене, автентичне українське явище. У ХVІІ столітті частина українських земель входила до складу Речі Посполитої, де вже склалася католицька традиція. Козаки захищали православ’я, проте вони розуміли, що варто переймати інновації, оновлювати культуру. Тому українське бароко — це гібрид, західна барокова форма та православний зміст.

На іконі «Розп’яття з портретом козака (Леонтія Свічки?)» кінця ХVІІ століття видно, що для української ментальності доба бароко зробила те, що Ренесанс для італійців, — помістила людину на один рівень з богом.

У цей час з’явилось усвідомлення, що людина здатна творити історію. Візуально в іконі це виражено так: простий козак знаходиться на одному рівні зі святими, він такого ж зросту, що й Христос. Єдина різниця — козак зображений на тлі реального пейзажу, а святі — на золотому тлі. Золоте тло, орнаменти, контрастні кольори, фестивальність та святковість — характерні риси українського бароко.

Паралельно існувало наївне народне мистецтво. Подивіться на частину іконостаса з церкви Святої Параскеви у селі Космач на Гуцульщині. Це 1735 рік. Тоді народні художники наслідували професійних іконописців і створювали унікальні образи, де Христос, наприклад, як тут, схожий на закарпатського вуйка.

У добу бароко з’явився портрет. Перші портрети писали іконописці, тому люди на них виглядають так, ніби зійшли з ікони. У ХVІІ—ХVІІІ столітті художники писали великі портрети людей, які пожертвували гроші на храми, а потім ці портрети розміщували у церквах.

Коли у 1775 році Катерина ІІ позбавила Україну автономії, у народному мистецтві народився новий герой — козак Мамай.

У ХІХ столітті його зображення було в кожній хаті. У Мамая є лише кінь, люлька та бандура. Це втілення утопічного прагнення до свободи.

Мистецтво ХІХ століття

У 1757 році в Петербурзі відкрили Імператорську академію мистецтв, тому канон змінився і в українському мистецтві. Раніше ми бачили на картинах та іконах знак, що спрямовував нас до релігійного та історичного контекстів. Тепер ми бачимо те, що хотів сказати художник. З’явилася натуралістичність зображення. На «Портреті літньої селянки» Опанаса Рокачевського 1860 року майже бачимо, як пульсує кров у жилах жінки. Поряд — портрет дочки художника. Це молода дівчина з тривожним поглядом. Її портрет точно передає образ людини свого віку та характеру.

До ХІХ століття всі європейці шукали своє коріння в античності. У ХІХ столітті, в епоху романтизму все змінилося, європейці почали шукати свою національну культуру. Вони зацікавилися готикою, ми — народною культурою. Виявилося, що в українських селах люди досі жили, як у ХVІ—ХVІІ столітті, їхній побут та одяг майже не змінилися. Все це приваблювало російських художників, і вони поїхали сюди малювати ідилічні пейзажі, звичайних прекрасних людей у красивих позах. Фактично всі ці картини постановочні, тому що художники писали їх у майстернях, а не на природі, і це відчувається. Але їхньою метою було побачити автентичність.

Лише в ХІХ столітті у художників з’явилася можливість писати на вулиці. До цього просто не було переносних тюбиків із фарбою. Так виник пленерний живопис. Художники почали зображувати відтінки кольорів залежно від того, як падає світло.

Один із прикладів такого мистецтва — картина «Гуси» Киріака Костанді 1913 року.

Це вечірній пейзаж, але на ньому взагалі немає чорного кольору. Зблизька зображення гусей у світлі сонця, що сідає, виявляється синьо-фіолетовим. Але коли відійти подалі, вони виглядають майже такими, як у житті.

Від останньої третини ХІХ століття до 1923 року в Росії існувало Товариство пересувних художніх виставок (передвижники). Їх цікавила природність життя. Один із учасників цього товариства — українець Микола Пимоненко. Його картина «Ідилія» 1908 року — цілком реалістичне мистецтво з елементами імпресіонізму. Надзвичайно точно переданий спекотний сонячний день, розпалене повітря, багато світла. Подивіться на листя. З відстані воно здається справжнім, а якщо підійти близько, виявляється, що це просто мазки.

Остання зала на першому поверсі НХМУ присвячена пейзажу ХІХ — початку ХХ століття. Він змінювався від академічної спроби зобразити природу до спроби передати власне відчуття її. Дивишся на «Двір напровесні» [Сергія] Світославського, і відчуваєш вогкість весняного повітря, і як хлюпатиме земля, якщо по ній пройти. Від погляду на його «Зимовий пейзаж» відчуваєш мороз і чуєш скрип снігу.

Взагалі українське мистецтво ні в чому не поступається західному. Але ми звикли вважати його вторинним, нас так виховали. Насправді не треба порівнювати мистецтво різних країн, бо в кожному випадку є своя логіка. Мистецтво завжди проявляє і показує обставини, в яких існують люди кожної епохи. Воно відбиває сенси, притаманні людям того часу. Для нас це спосіб доторкнутися до минулого і зрозуміти його.