Зараз у Британії Черчилля ніхто не призначив би на жодну громадську посаду, хіба що він добряче знизив би свій тон. Це він сказав, що йти на поступки Магатмі Ґанді, перед яким сьогодні схиляють голову як перед батьком сучасної Індії, — це все одно що «згодовувати котяче м’ясо тигрові» (що особливо недоречно, зважаючи, що Ґанді-джи був непохитним вегетаріанцем).
Як можна бути ще більш правоспрямованим? Що ж, як вам таке: коли Черчилль обіймав посаду міністра внутрішніх справ у 1910 році, Лейбористська партія приписувала йому скерування озброєних загонів проти шахтарів, які страйкували в Тоніпенді в Уельсі; 1911 року він, уже точно, санкціонував вогонь по портових робітниках-страйкарях у Ліверпулі. Під час Загального страйку 1926 року він задіяв працювати на державну пропаганду в «Бритіш Ґазетт» батальйон друкарів і журналістів-штрейкбрехерів. Пропонував закрити на той період BBC та казав, що «невеличке кровопролиття не завадило б», щоб «взяти за горлянку» робітників транспортної галузі. Цей його підхід «невинного залпу з дробовика» засуджували як лейбористи та профспілки, так і товариши-ліберали.
А тепер зважте все вищесказане і запитайте себе: хіба ця людина схожа на покірливого і смиренного лівого ліберала? Заборонити BBC? Стріляти у страйкарів за те, що вони збунтувалися і трощать усе? Деякі аспекти позиції Черчилля наводять на думку, що він діяв як той, хто трохи перебрав у барі гольф-клубу. Втім, це той самий Черчилль, який був праотцем деяких із найбільш прогресивних за останні дві сотні років законопроектів. Разом із Ллойд Джорджем він заслуговує на звання засновника «держави загального добробуту».
Його досягнення у Другій світовій війні були настільки видатними, що ледь не затьмарюють його успіхи як соціального реформатора і заслуговують на те, щоб і сьогодні їх пам’ятали та славили. На Черчилля сильно вплинув Ллойд Джордж — уельський юрисконсульт був одним із дуже небагатьох, із ким він насправді рахувався. Проте заходи, яких він вживав, були його особистими, та й керувала ним власна невгамовна енергія.
Він почав у 1908 році з торгового законопроекту, розробленого для допомоги малооплачуваним працівникам — переважно жінкам, які виконували «потогінну працю». Вони працювали на фабриках з пошиття одягу в лондонському Іст-Енді, у Лідсі та Манчестері. Їхні заробітки постійно скорочувалися через дешеву працю імігрантів, здебільшого зі Східної Європи (plus ça change — «як не змінюй, усе те саме»), а Торгові ради мали на меті закріпити на правовому рівні мінімальну заробітну платню для певних професій. Така ідея була чужою для теорій класичних лібералів — гладстонців, які подекуди досі траплялися в уряді. А Ллойд Джордж і Черчилль були новими лібералами — радикалами.
Пояснюючи необхідність такого заходу, Черчилль казав: «Те, що будь-який клас підданих Її Величності отримуватиме за свої величезні зусилля меншу за необхідну для прожиття платню, є національним злом. Там, де ми маємо те, що зветься потогінною торгівлею, немає організації, немає рівності торгів; хорошого роботодавця підрізає поганий, а поганого — ще гірший; робітник, чиї засоби для існування залежать від промисловості, змушений конкурувати з тими, хто вирішив тимчасово зайнятися цією роботою і згоден на низьку оплату… Там, де такий стан превалює, не буде передумов для прогресу, а будуть лише умови для прогресуючої дегенерації».
Це деякі з аргументів, які й досі використовують, коли відстоюють рівень прожиткового мінімуму. У боротьбі з безробіттям (яке згодом сягло восьми відсотків і фактично без жодної грошової допомоги його жертвам) допомогло заснування перших бірж праці. А на початку 1910-го Черчилль і Клементина вже могли об’їхати сімнадцять таких установ. Задумайтеся наступного разу, як будете біля центру зайнятості: Вінстон Черчилль усе це розпочав.
Саме він найняв Вільяма Беверіджа, який у подальшому будував поствоєнну державу загального добробуту 1940-х, а у ту ранню епоху реформ він віддав належне потугам Черчилля. Беверідж писав, що перші біржі праці були «яскравим відображенням того, як суттєво всього лише за кілька переломних місяців потужна особистість міністра може змінити курс соціального законодавства».
Черчилль також започаткував страхування від безробіття — це попередник системи державної допомоги, схема внесків, за якою робітник та роботодавець вкладають по два з половиною пенні на тиждень, а платник податків — три. Це означало, що коли ви залишилися без роботи або захворіли — вам призначається виплата, за умови що ви зробили свій внесок. На сьогоднішні гроші вона становила би близько двадцяти фунтів на тиждень — небагато, але це початок. Як сказав Черчилль, «страхування використовує диво перерозподілу для порятунку мас».
Як показав час, ці усереднені виплати не стали таким вже й дивом. Тепер із платників податків відраховують кошти у Фонд допомоги з безробіття, принцип внесків майже забутий, але сучасна програма таких виплат є прямим нащадком схеми Черчилля.
Усі ці зміни на той час були спірним питанням, від яких представників торі кидало в жар, та їх не можна навіть порівняти з участю Черчилля у Великій бюджетній війні 1909 і 1910 років. Проект «Народного бюджету» Девіда Ллойд Джорджа став однією з вирішальних подій сучасної історії Британії. Це був відкритий замах на перерозподіл багатств — напад на явище нерівності, що неминуче був сприйнятий як напад на герцогство і землевласників, з яких, власне, походив і Черчилль. Ллойд Джордж планував забезпечити різноманітні ліберальні схеми соціального захисту за рахунок удару податками по надзаможних, в першу чергу — оподаткуванням землі. Він вимагав введення 20-відсоткового податку на прибуток від продажу землі.
Tорі були налаштовані вкрай вороже — погрожували блокувати прийняття бюджету. Та Черчилль був до цього готовий, і вони разом із Ллойд Джорджем, наче комічний водевільний дует, об’їздили усю країну вздовж і впоперек.
У 1909-му ми бачимо, як Черчилль нарікає на нечесний поділ земель Британії та, звісно, визнає оподаткування землі. Він нещодавно відвідав Німеччину (поглянув на маневри німецької армії та зустрівся з кайзером), і йому одразу впало в очі, що нерівність класів там не так явно виражена, як у Британії. Незліченні маленькі німецькі ферми — і жодних стін довкола маєтків великих цабе. Черчилль порівнював із Британією: «Уся ця картина змушує пройнятися почуттям того, який же це страшенний тягар і смуток, що нашим бідним доводиться із цим миритись — із парками та фамільними палацами аристократів, що, майже торкаючись стінами одне одного, душать селища і промисловість…»
Величезні парки роздушують селища бідних! Величезні палаци! Чи це не занадто для нащадка Бленгейма? Чимало людей теж так гадали, і коли Черчилль застеріг, що така нерівність призведе до класової війни, король змусив свого особистого секретаря написати у «Таймс» опротестування. Та Черчилль ударив знову. Коли лорди спробували провалити бюджет, він атакував інституцію, в якій були присутні навіть декілька його родичів. Станом на січень 1910 року бюджетна криза все ще тривала. І лордів він описував як «пережиток феодального ладу, що геть втратив своє первісне значення; силу, яка давно ослабла і якій необхідно завдати останнього, нищівного удару рукою електорату, аби добити її до кінця».