1
Площа Шатле розташована в самому центрі Парижа. До Собору Паризької Богоматері звідси зовсім близько. На площі дві будівлі: Театр де ля Вілль і Театр дю Шатле. Між ними — простора будка-паралелепіпед, в яку вдираються відвідувачі, за склом півдюжини працівників фасують пластикові картки — це візовий центр проекту DAU. Всередину нікого не пускають, працівники висовують голови з дверей, запитують документи і називають прізвища.
Я свою візу отримав напередодні — це пластикова картка, з якою можна потрапити на премʼєру. Усі вони коштують по-різному: чим довше ти хочеш перебувати всередині, тим дорожче доведеться заплатити. Моя «добова» коштує 75 євро. Але премʼєра «Дау» в запланований час не відбулася. Спочатку збиралися презентувати його відразу в двох театрах. Між ними обіцяли побудувати повітряний міст, створити «єдиний простір DAU». Мерія спершу заборонила що-небудь добудовувати, а потім взагалі відмовилася надати дозвіл на премʼєру.
«Їх турбує зміст фільмів», — каже Рут, жінка з коротким сивим їжачком на голові. У день премʼєри вона мерзла біля входу в Театр де ля Вілль і пояснювала присутнім, чому премʼєри не буде. Виходив вибачатися і режисер: «Показ тільки для наших друзів — єдине, що нам дозволили».
За добу, нарешті, вдається потрапити всередину. Я входжу в цей новий «Інститут» у паризькому Театрі де ля Вілль. На годиннику 21:30, візу просвічують ультрафіолетом. Смартфон закривають у комірці на кшталт банківської. Попереду — металошукач. Буклет проекту DAU обіцяє «суміш кіно, науки, перформансу, духовності, соціальних і арт-експериментів, літератури й архітектури». Звучить добре, але виявляється, що всередині нічого не готово до премʼєри.
Факти про «Дау»
Сценарій написав Володимир Сорокін, фільм запустили у виробництво. Відразу після початку зйомок, у 2008 році, Хржановський почав міняти сценарій на ходу.
Хржановський відмовився від послуг акторів, а сталінізм побудував з нуля. Єдина професійна актриса — Радмила Щоголева, провідниця Геля з «СВ-шоу». Самого Дау зіграв диригент із Греції Теодоре Курентзіс, а його сина — Микола Воронов, автор хіта «Белая стрекоза любви».
Починалися зйомки в Москві та Санкт-Петербурзі, а пізніше перемістилися в Харків. Там збудували закриту систему під назвою «Інститут» — величезну декорацію з вінтажними меблями, власним свинарником, харчоблоком, буфетом, гуртожитком, науковими лабораторіями і навіть в'язницею.
В «Інституті» Дау та його колеги мали прожити 30 років — з 1938-го до 1968-го, але в прискореному режимі: місяць реального часу зараховувався приблизно за один радянський рік.
У зйомках брали участь різні відомі люди: художниця Марина Абрамович, олігарх Роман Абрамович, театральний режисер Ромео Кастелуччі, нобелівський лауреат з фізики Девід Гросс, дизайнер Артемій Лебедєв, неонацист Максим «Тесак» Марцинкевич, політик Михайло Добкін і навіть ведучий Дмитро Гордон.
«Інститут» проіснував три роки — з 2008 до 2011-го. Декорація функціонувала безперервно — колектив працював, їв, спав, влаштовував «профспілкові збори», сварився і займався сексом на камеру.
2
З ходу опиняюся в сувенірній лавці. Тут безлад: волонтери поспіхом розкладають на полицях фотолистівки з видами «Інституту» і глянсові томики, всередині яких «сценарії» тих самих фільмів у перекладі різними мовами. Поверхом нижче — бар з пивом і простим меню з трьох позицій: «мʼясо, риба, овочі».
У барі проміж відвідувачів ходить режисер Ілля Хржановський в пальто і галіфе. У нього кучерява гривка і голена потилиця, на обличчі — окуляри в чорній оправі і посмішка до вух. Режисера «Дау» тут, здається, ніхто не впізнає. На третьому поверсі ціле крило будівлі вмебльоване як величезна комунальна квартира. У стінах коридору великі вікна, щоб гостям було зручно підглядати за життям мешканців. Але розглядати нікого: охорони на поверсі вистачає, а от «мешканців» не видно. Життя є тільки у двох кімнатах: в одній вʼяже бабуся з Донецька, в інший — грає на варгані косоокий шаман з акуратною сивою борідкою.
«Цим можна лікувати безпліддя», — довірливо повідомляє він присутнім глядачкам, які сидять навколо столу. На столі — банки з тушениною, бородинський хліб і горілка.
Йду в кабінку, буклет обіцяє, що там приймає людина, яка вміє «активно слухати» — священик, психолог або працівниця сексу телефоном. У кабінці сидить француз. Намагаємося знайти хоч якусь тему для розмови: обговорюємо комунізм, ГУЛАГ і голод 33-го року. Йду. Ще одне розчарування. На цьому список активних розваг закінчується. Залишаються тільки фільми.
3
У будівлі три зали. Зараз «Дау» — це більше десятка фільмів і, навіть, кілька серіалів. За весь час я встиг подивитися шість кінокартин, одну з яких чомусь показують двічі. Титрів і назв тут немає, лише порядкові номери. Де й о котрій покажуть наступний фільм — не знає ніхто, навіть працівники театру.
Більшість фільмів виглядає грубою нарізкою з матеріалу, знятого мобільним телефоном зі зламаним автофокусом. Усі про одне й те саме місце, але акцент зроблено на різних персонажах. Фільм про те, як до Дау приїхала з Греції давня подруга. Фільм про те, як до дружини Дау приїхала її мати і сварить доньку за те, що дозволяє чоловікові витирати об неї ноги. Фільм про страждання фізика Микити Некрасова, який не може вибрати між двома жінками. Фільм про коханців — двірника та свинаря — вони влаштували жорстоку бійку через різні смаки у сексі. Ще якийсь фільм, на якому я засинаю, тому що перебуваю тут уже понад 15 годин.
Наступний фільм — про взаємини Нори Дау та її сина Дениса — змушує розкрити очі ширше. Сімейна драма розгортається у 60-ті. Дау розбитий паралічем, його дружина нудиться без сексу, а їх син Денис активно пізнає ерос — шукає клітор у хатньої робітниці Олі, обіцяючи з нею одружитися.
Нора Дау (Геля з «СВ шоу»), боячись втратити над сином контроль, у нападі ревнощів сама спокушає Дениса (Воронов, автор хіта «Белая стрекоза любви») — тягне в ліжко, робить йому мінет та вчить робити кунілінгус. Раптово секс переривається. Денис шукає окуляри й біжить до ліжка паралізованого «батька», щоб зайнятися груповим сексом. Але незрячий старий відганяє коханців, волаючи у паніці: «Що ви тут влаштували! Завтра звільнюсь звідси к бісовій матері! Міру треба знати!» Образи розвалюються на очах: перед нами вже не інцест, а просто три актори, які навіть не родичі.
Суть усіх фільмів одна: це набір скріплених на живу нитку розлогих епізодів, які переважно складаються з імпровізованих діалогів. Під діалоги може бути підкладений секс, бійка, робоча ситуація або невинне чаювання, але в будь-якому разі це завжди дуже затягнуто і майже ні про що.
Глядачеві пропонується похмура картинка, тремтяча камера, грубий монтаж. Герої-фізики існують між двома крайнощами: вдень вони проводять загадкові лабораторні досліди і ведуть піднесені бесіди про «велику мрію», а вночі на допитах перетворюються на «бруд під ногами майора».
Я повертаюся до «комуналки», беру банку тушонки і колупаю її ложкою, запиваючи горілкою з алюмінієвої кружки. Шаман гуде щось медитативне, нетверезі глядачі біля столу йому підспівують. Входить Хржановський, з ним чоловік, схожий на режисера фільму «Парфумер» Тома Тиквера. Вони деякий час дивляться на шамана, посміхаються. «Це Тиквер?» — запитую я, жуючи тушонку. Ілля відповідає ствердно. Допиваю горілку і залишаю обох режисерів.
4
Залишається останній атракціон під назвою «ДАУ digital». У підвалі театру стоять зашторені кабінки. Усередині кожної — стілець і монітор, розбитий сіткою на сегменти. На екрані одночасно йдуть 16 фрагментів, вирваних з життя «Інституту».
Якщо навести курсор на якийсь із них, він розкривається на весь екран. У кутку — іконка — якщо на неї клацнути, відкривається список усіх акторів, зайнятих у конкретній сцені, їхні імена та біографії. Коли набридне, можна переключитися на наступний із 16 фрагментів, і так до безкраю.
Стає зрозуміло: сексом на камеру, здається, займалися взагалі всі учасники проекту. Переді мною проноситься низка статевих актів, в яких уже знайомі обличчя повторюються в усіх мислимих і немислимих поєднаннях. Герої, з якими вдалося поговорити про це, запевняли, що нікого до сексу проти волі не примушували, хоча могли, звичайно, давати щодо цього певні завдання у «першому відділі».
Я гортаю фрагменти кілька годин і впадаю в прострацію. Неодноразово питаю сам себе, навіщо їм це? Ах, ну так, робота така. Участь в експерименті. За це гроші платили. Якщо подивитися багато фрагментів, з цих розрізнених шматочків можна скласти щось на зразок рваного сюжетного пазла.
Ось буфетниця за завданням «першого відділу» мастурбує обтягнутий презервативом пеніс астролога Люка Биже, ось до оргії приєднується інший вчений, а третій — володар премії BAFTA медіа-художник Олексій Блінов — кидається в партнерів сушеною таранькою. Інша сцена: ту ж буфетницю допитує в підвалі начальник «першого відділу» Володимир Ажіппо, роздягає догола, хлюпає їй в обличчя коньяком, а потім запихає у піхву пляшку з залишками цього ж коньяку. Після екзекуції деморалізована жінка з плачем пише під його диктовку донос на Биже — нібито іноземець зґвалтував її таранькою.
Доноси, написані інститутськими працівниками, можна погортати просто тут, в одному з розділів «ДАУ digital», як і підшивку газети, яку видавали в «Інституті». У доносах, зокрема, значиться, що Дау і директор «Інституту» Крупиця, прототипом якого став академік Капіца, вночі займаються в свинарнику скотоложництвом, а одного разу допилися до того, що влаштували в буфеті цинічний секс з палками вареної ковбаси, попередньо виколупавши з середини мʼясо.
Або ще сцена: нацисти, серед яких «Тесак» [російський неонацист Максим Марцинкевич, зараз сидить в тюрмі], обговорюють за чаєм євгеніку з науковою інтелігенцією. Для наочності приводять рябу свиню, і Марцинкевич пиляє їй шию ножем. Приміщення заповнює дикий хрип розрізаного горла, килим чорніє від крові. Агонізуючу тварину добивають і відокремлюють сокирою голову від тіла. Зʼявляється гітара, забризкані кровʼю нацисти виконують над розчленованим трупом бадьору комсомольську пісню.
Встаю і виходжу з кімнати. Зустрічаю в барі одного з учасників сцени зі свинею, питаю, як це було. «Було важко, — каже він. — Але й не вбити свиню було не можна, зрозумій».
5
На яку полицю поставити побачене? Що це взагалі таке? Шекспір, Кафка і Орвелл, переосмислені в дусі телепередачі «У світі тварин»? BDSM? Але найголовніше — попри відчайдушні спроби режисера змусити аудиторію заглянути в безодню, загалом усе це досить нудно. Кіновсесвіт «Дау» занадто штучний, щоб вважатися документалістикою, і водночас занадто невигадливий, щоб зійти за художнє кіно.
Рецензенти, які були на допремʼєрному показі «Дау», старанно уникають прямих оцінок, кажуть тільки загальні слова: проект віртуозно розкриває темну сторону людської природи, ставить гострі питання тощо. Можливо, їм просто ніяково критикувати те, на що вони чекали 10 років.
«Дау», за всієї складності і хаотичності своєї конструкції, розповідає досить прості істини: «любов може виглядати бридко», «генії бувають неприємними людьми», «сильний їсть слабкого», «влада розбещує».
Головного фільму «Дау», який минулої осені показали членам комісії Держкіно України, я так і не побачив. Його трейлер, нафарширований дуже красивими натурними кадрами, демонструється нон-стоп на екранах у вестибюлі театру, але у паризькій програмі головної картини немає. Її монтаж досі не завершили — пʼятигодинну версію планують перетворити на тригодинну. Якщо цей фільм справді виявиться шедевром, то Хржановському, мабуть, можна буде навіть пробачити все те, що показали у Театрі де ля Вілль.
6
У проект вкладені божевільні, за мірками авторського кіно, фінанси — пошепки озвучують цифри від 10 до 70 мільйонів доларів; одна тільки паризька презентація, кажуть, обійшлася у сім мільйонів. А попереду ще лондонська і, можливо, берлінська. Але премʼєра зжумлена. Половина з обіцяних атракціонів не працює. Охоронці не пускають до зали, навіть якщо там уже звільнилися місця. Театр дю Шатле взагалі зачинений. Кабінки для сповідей до ранку теж закриваються, хоча проект, за задумом, має працювати нон-стоп 25 днів поспіль.
«Не вистачає людей на цілу добу, — зітхає втомлена дівчина-волонтер, і видає мені карту приміщень. — Ніхто не хоче працювати в такий незручний час. Багато відвідувачів ішли розчарованими. Дуже шкода».
Сили закінчуються. Стою біля виходу, поруч у глядацьку залу ломиться натовп парижан. У голові — свинцевий тягар. Минула ніч здається якимось дивним сном. Скоро я заберу телефон із комірки і залишу це місце.
Розглядаю непотрібну тепер мені карту. Театр, виявляється, поділений на зони: «Історія», «Революція», «Майбутнє», «Комунізм», «Тіло», «Мозок», «Тварина». Особливої різниці між цими зонами я не відчув. На звороті — план Театру Дю Шатле, в якому є такі зони, як «Залежність», «Влада», «Садизм», «Похіть» та «Оргія».
Цікаво, що стало після гри у сталінізм із самим Хржановським, чи існує для нього життя після «Дау»? На моє запитання, чи збирається він ще знімати кіно, Хржановський широко посміхається. Не відповідає і ховається за дверима, що ведуть до якоїсь закритої зони.
Я заглядаю у карту. Зона називається «Боги».