«У нас працювали 84 людини, деякі цілими днями пили чай. Ми звільнили 55 і почали реформи». Директор Довженко-Центру Іван Козленко розповів про Музей кіно, архіви та новий арт-простір

Про гроші

Я працював у Довженко-Центрі з 2011 року — обіймав посаду заступника директора з архівної роботи. У 2014 році, після революції, старе керівництво пішло, а я висунув свою кандидатуру на посаду директора. Наш основний корпус був індустріальним приміщенням, у якому в пострадянський час зберігали і робили копії фільмів на плівці та на цьому заробляли. Але незабаром індустрія перейшла на цифрові технології, і виживати стало складніше. Коли я прийшов, тут було 3,35 мільйона гривень збитків — і всього за рік ми стали прибутковими, тому що нам вдалося провести трансформацію та шокові реформи.

В Україні є два типи культурних інституцій. Це установи, театри, музеї, хори, які повністю утримують за бюджетні гроші. І держпідприємства, які належать до прибуткових, — саме таким і є Довженко-Центр. За законом ми не повинні отримувати взагалі ніякої підтримки від держави.

На сьогодні наш річний бюджет — 22 мільйони, держава через Мінкульт виділяє нам лише 25% коштів у вигляді держпідтримки, а 75% ми заробляємо самі. Те, скільки грошей ми отримаємо, залежить від рішення Держкіно. Зараз більшість грошей центр заробляє на оренді. У нас на балансі три корпуси поблизу метро «Голосіївська». Два з них у довгостроковій оренді з 1994 року, це дає 50% прибутку. Ще 25% — держфінансування, 25% від надання послуг, продажу контенту, прокату, книг та проведених культурних заходів.

Ми намагаємося забезпечити себе в майбутньому і пробуємо збільшити частку державного фінансування. На проведенні культурних заходів ми в середньому заробляли до одного мільйона гривень на рік, у 2018-му заробили вже 1,9 мільйона, а в 2019 плануємо заробити ще більше, бо тепер у нас є повноцінний публічний культурний майданчик.

Про реформи

У 2014 році, відразу після призначення директором, я зібрав увесь колектив і сказав: «Або ми потонемо, або випливемо, але не всі». Існувати в колишньому вигляді було неможливо. Три місяці не виплачували зарплату — було ні з чого. У центрі працювали 84 людини, але для переважної їх більшості роботи не було. Дехто міг цілими днями пити чай. Я одразу відверто сказав про скорочення та оптимізацію штату.

Нам потрібні були люди, готові виконувати будь-які завдання. Майже всі поверхи були захаращені, доводилося прибирати та вивозити будівельне сміття власними силами. Хтось вважав таку роботу для себе принизливою. Комунікації та інженерні системи перебували в жахливому стані, площі використовувалися не ергономічно. Наприклад, кінолабораторія, яка могла розміститися на 200 квадратах, займала площу 1 200 квадратних метрів.

А ще багато людей мали радянську психологію, яку потрібно було зламати. Памʼятаю, електрики говорили: «Ми не будемо робити не свою роботу». Залишилися тільки ті, хто міг виконувати кілька завдань одночасно. За кілька місяців ми звільнили 55 людей і взяли 15 нових, але не всі витримали такий темп роботи.

За цей час ми замовили сучасним українським та іноземним музикантам створення нових музичних супроводів до понад 20 німих фільмів 1920-х років і почали возити їх за кордон. Ми стали популяризувати сучасне українське кіно: організовували стенди на міжнародних кінофестивалях у Каннах, Берліні та Карлових Варах. Але головне наше завдання — збереження кінофонду.

Зараз в архіві близько пʼяти тисяч фільмів, з яких ми оцифрували трохи більше ста. Коли я прийшов, то багатьох стрічок, знятих українськими режисерами, в українському фільмофонді взагалі не було. Багато з них зберігалися тільки в Держфільмфонді в Москві, деякі, що вважалися назавжди втраченими, знайшлися в Німеччині і Японії, а ми в свою чергу купили їх для фільмофонду.

Про будівлю центру

Ми хотіли, щоб публіка почала ідентифікувати наш простір із заходами, які ми проводимо. Після того як ми знесли майже всі стіни на першому поверсі, у нас зʼявився простір, де одночасно може розміститися трохи більше 600 осіб.

А ще ми замінили вентиляцію, яка була вражена хімікатами, і побачили перед собою дивовижне багатофункціональне приміщення. Раніше це був просто фабричний корпус, промислова будівля. Смішно, але на кожному поверсі площею 1 500 квадратних метрів було по одному туалету. Тобто ми почали зміни ще й із того, що побудували вбиральні. Один туалет на поверсі дуже добре демонструє ставлення радянської системи до людини та її потреб.

Проте зараз, коли ви заходите в Довженко-Центр, то розумієте, що ви не на заводі і не в гаражі. Наша будівля тепер відповідає цілям, які ми перед собою ставимо.

У 2018 році Довженко-Центр провів 33 культурні заходи. Наприклад, організували «Німі ночі» — найбільший фестиваль німого кіно та сучасної музики у Східній Європі. А ще повернули в Україну і показали втрачені німі фільми: «Документи епохи» (1928) режисера Леоніда Могилевського під музику оркестру «Сон сови», «Людина і мавпа» (1930) Андрія Вінницького в музичному супроводі групи Ptakh Jung і «Свині завжди свині» (1930) Ханана Шмаїна у супроводі Альберта Цукренка (гурт «Хамерман Знищує Віруси»).

Тепер у нас є свій театральний простір — Сцена 6. Перший театральний сезон відкрився у вересні 2018 року. За цей час на постановках ми заробили 520 тисяч гривень. Найбільше премʼєр показали резиденти Сцени 6 — «Дикий театр».

Спочатку на шостому поверсі, де зараз проходять кінопокази та театральні постановки, були руїни — занедбане цехове приміщення, яке ми спільно з іншими культурними ініціативами привели в нормальний вигляд. Відкритими поверхами стали перший, пʼятий, де в квітні відкриється Музей кіно, і шостий, який ми називаємо перформативною платформою.

Про Музей кіно

У Музеї кіно будуть змінні експозиції. У квітні він відкриється виставкою «ВУФКУ. Lost and Found» [ВУФКУ — Всеукраїнське фотокіноуправління, яке проіснувало з 1922 до 1930 року і випустило 140 фільмів, багато з яких стали класикою кінематографу] і стане частиною масштабного проекту з повернення втрачених українських фільмів 20-х років, знятих ВУФКУ. Також плануємо виставку, присвячену картині «Польоти уві сні та наяву» (куратор — кінокритик Андрій Алфьоров). Ми не погоджуємо культурні програми з Мінкультом, можливо, тому виходить робити непоганий контент і залучати нову публіку.

Про відносини з міністерством культури і Держкіно

Я намагаюся їх мінімізувати. Особисто з міністром у мене хороші стосунки, але саме міністерство я вважаю інертною інституцією, не готовою до змін. В останній рік міністерство дивно до нас ставиться: не затверджує нових орендарів, мотивуючи це тим, що у нас їх і так багато. Без їх дозволу ми не можемо здати вільні площі новим культурним організаціям. Одне з приміщень хотіла зняти команда української секції Burning Man, щоб організувати коворкінг, але обидві їхні заявки міністерство відхилило.

Може бути, комусь у міністерстві ми здаємося занадто незалежними, не знаю. Грошей, які ми отримуємо від держави, вистачає тільки на половину нашого зарплатного фонду.

У 2014 році ми вибили собі пільгу, за якою можемо 100% доходів від оренди залишати у внутрішньому бюджеті, а не 30%, як було до цього. Вона діє до кінця 2019 року, і тому ми намагаємося максимально нею скористатися, щоб пустити зароблені гроші на подальший розвиток і реконструкцію центру. Але у чиновників, мабуть, інша думка.

Держкіно, у чиєму прямому підпорядкуванні ми перебуваємо, набагато лабільніше. Ми отримуємо фінансування від міністерства через Держкіно. Обсяг фінансування Довженко-Центру залежить, зокрема, від їх пріоритетів.

Кожен рік нам виділяють різні суми. У 2016 році було 3,8 мільйона гривень, у 2017 — уже 5. Щоб Довженко-Центр стабільно працював, сума підтримки держави повинна складати хоча б 50%. Робота культурної інституції нашого рівня не має настільки залежати від приватних орендарів. Ми ж найбільший кіноархів у країні. Дивно, що організації на кшталт «Просвіти» та хору Верьовки спонсоруються на 98%, але при цьому залишаються збитковими.

Про майбутнє центру

Багато нових менеджерів, які прийшли в держсектор після революції, не втрималися на своїх позиціях. Але для мене Довженко-Центр — мій персональний фронт: я тут корисніший, ніж як волонтер або солдат.

Працюючи в культурному секторі, потрібно заздалегідь розуміти, що спочатку ККД буде дуже низьким, і це робота на перспективу, на серйозні структурні зміни в майбутньому.

Чиновники завжди створюють умови, які більше заважають, ніж допомагають, тому що їм зручно існувати в корупції. Те, що в нормальних умовах робилося б за два місяці, в Україні робиться за рік-півтора.

Тільки зараз, через майже пʼять років, у мене зʼявилося відчуття, що ми змогли провести незворотні зміни. Той, хто прийде після мене, не зможе згорнути процеси, які зараз налагоджені в центрі. Яким би не був новий керівник, робота інституції не зміниться.

Довженко-Центр більше ніколи не буде заводом з виробництва кінокопій. Зараз завдання центру — створювати культурні смисли. І байдуже — на основі кіно, театру чи архіву.