Праві зірвали київський «Трансмарш». Ми знайшли його учасників і розпитали, про що їм не дали сказати

Автор:
Тереза Лащук
Дата:

18 листопада в Києві мав відбутися «Трансмарш». ЛГБТ-організація «Інсайт» приурочила свою акцію до Міжнародного дня памʼяті трансгендерних людей, що відзначається 20 листопада. Через три хвилини після початку правоохоронці припинили акцію, щоб захистити її учасників від атак. Спочатку праві організації зайняли локацію, звідки мав стартувати «Трансмарш», а потім невідомі жбурнули у мітингувальників димові шашки. Кореспондент theБабеля поспілкувалася з трьома трансгендерними учасниками акції про їх минуле, сімʼї та проблеми гендерного переходу.

Інна Ірискіна, 41 рік, кандидат технічних наук, координаторка транс-напряму ГО «Інсайт»

Приблизно у 13 років я почала уявляти себе дівчинкою: потайки залазила в мамину шафу, приміряла її одяг. Спершу це було певною грою, але я одразу зрозуміла, що про неї краще нікому не розповідати. Потім це розуміння підтвердилось: мама застукала мене, коли я приміряла її блузку, і сказала: «Я не знаю, що це, але щоб цього більше не було». Після цього я намагалась більше не переодягатися, якось стримати в собі цей потяг.

У 23 роки я знайшла в інтернеті групу підтримки для трансгендерних людей — її організувала жінка-транс, яка вже вчинила перехід. Тоді мене кидало в ейфорію від розуміння, що є й інші такі люди, що з «цим» можна жити. Мені здавалося, що я все поясню рідним і все буде гаразд. Але моя мама почала говорити, що ці люди затягують мене до секти, щоб я перестала з ними спілкуватись.

Згодом вона дозволила мені переодягатись у бабусиній квартирі, куди ми періодично їздили на вихідні. Але натомість я повинна була припинити спілкуватися з трансгендерною спільнотою. Тоді я була залежна від мами — вона хворіла на рак. Я не хотіла їй суперечити. У ті моменти, коли я приходила у квартиру, вдягала жіночий одяг, робила макіяж, я була дуже щасливою.

Через деякий час після маминої смерті я переїхала в бабусину квартиру, жила з двома подругами, які нормально ставились до цього. Ми разом їздили на ринок купувати мені одяг. Через деякий час я почала виходити на вулицю, прогулювалася парком.

Потім почала ходити в кіно в жіночому одязі. Мені це подобалось — навколо були люди, але вони мене не бачили через темряву

Одного разу я поверталася з кінотеатру, і мене вистежили двоє підлітків, стали насміхатися, загнали на автобусну зупинку, і ми почали битись. Вони вкрали мою сумочку з грошима, документами, фотоапаратом і втекли. Спершу я думала звернутись до міліції, але потім вирішила, що може бути ще гірше. Боялась, що якщо розкажу про все в міліції, це пошириться, про це дізнаються на моїй роботі.

Інцидент з бійкою став для мене рубіконом, коли я вирішила йти далі, бо як би я не вдягалась, було видно, що я чоловік. Я зрозуміла, що варто наважитись на гормонотерапію.

Мій перехід відбувався маленькими кроками. Я почала вживати гормони і носити на роботу певні аксесуари з жіночого гардеробу. Щоразу, коли до мене зверталися на вулиці як до дівчини, я відчувала підйом. На роботі спершу, мабуть, нічого не помічали, а якщо й помічали, то нічого не говорили. Приблизно за півроку я розповіла про все керівництву. Вони це сприйняли цілком нормально. Мій шеф навіть сказав, щоб я зверталась, якщо буде потрібна допомога.

Ще через кілька місяців я зовсім перейшла на жіночу роль. 8 березня я прийшла на роботу вже цілком як жінка. Ні для кого на роботі це вже не було шоком. Усі сприйняли нормально. Я досі там працюю.

Костянтин Стрілець / «Бабель»

Себастьян Романов, 23 роки, студент, вивчає туризм

Я з дитинства відчував, що всередині в мене «одне», а назовні — «інше». Я дружив з хлопцями, мені подобались дівчата. Спершу думав, що я лесбійка. Але я зрозумів, що це не те, бо в мене була дисфорія, тобто мені не подобалось моє тіло, не подобалось, коли до мене ставились як до дівчини. Батьки ні про що не здогадувалися. З мамою в мене були дуже складні стосунки — ми постійно сварилися. З вітчимом також — він багато пив.

У 16 років я вперше прочитав про трансгендерність в інтернеті. Коли побачив, скільки коштують операції зі зміни статі, був шокований. Це здавалось нереальним і дуже пригнічувало.

Я кілька разів намагався себе вбити: хотів стрибнути з даху, перерізати вени, але в останній момент мене рятували рідні люди

Коли у 2014 році почалась АТО, я став учасником волонтерського руху, який допомагав військовим. У певний момент захотів поїхати служити парамедиком. Спершу думав про добровольчий батальйон, потім — про офіційну службу. З різних причин мені це не вдавалося три роки. У 2017-му мені запропонували піти в «Азов» навідником БМП [бойова машина піхоти], без попереднього навчання. Вони тоді стояли на лінії зіткнення, і я розумів, що буду просто гарматним м’ясом. Сказав, що мені потрібно підлікуватись і я перетелефоную.

Коли я закінчив розмову з командиром «Азову», мені прийшло повідомлення, що мене схвалили в «Шелтер» [притулок для ЛГБТ-людей, що опинились у складній життєвій ситуації]. Я подався туди, бо мені було складно жити з мамою та потрібно було оформити діагноз [щоб змінити документи, трансгендерним людям потрібен діагноз психіатра, що засвідчує їхню трансгендерність]. Я хотів отримати диплом про закінчення університету вже з новими документами.

Від пропозиції «Азову» я згодом відмовився, бо бачив багато військових, які відкрито ображали і зневажали ЛГБТ-людей, і поїхав у «Шелтер». Там почав гормонотерапію. Зміни були помітні вже після перших уколів: змінився емоційний стан, додалась фізична сила. До першого уколу я міг відтиснутись від підлоги максимум чотири рази, після нього — десять.

Костянтин Стрілець / «Бабель»

Мамі спершу нічого не розповідав, бо у неї завжди були гомофобні погляди. У підлітковому віці я довго намагався пояснити їй, що мені подобаються дівчата. Тоді вона з цим частково змирилась. Про те, що я трансгендер, вона дізналась випадково і запитала: «Тобі ж не перестали подобатись дівчата?» Я кажу: «Ні, мамо, орієнтація ж не змінюється». Вона така: «Ну слава Богу, а то б я не пережила, якщо б виявилося, що ти гей».

Вітчиму прийняти це було важче. Він сказав, що почне звертатися до мене як до чоловіка, тільки коли я «прийду до нього і вивалю йому на стіл [чоловічий статевий орган]». Утім, вітчим з нами вже давно не живе, тому це не дуже важливо.

Цього року я змінив документи. Тепер мені потрібно стати на облік в Міністерстві оборони й отримати військовий квиток — без нього я не зможу ні навчатись, ні працювати. Це зробити виявилось проблематично. У військкоматі мені сказали, що їм потрібне додаткове підтвердження мого діагнозу. Сказали, що мені потрібно буде полежати місяць у психлікарні, щоб отримати військовий квиток. Мене це розізлило: яке ще може бути підтвердження, якщо у мене нові документи? Ця ситуація мене дістала. Я думаю над тим, щоб виїхати з України туди, де ставлення до ЛГБТ-людей краще, ніж тут.

Анастасія-Єва Домані, 39 років, правозахисниця та активістка ЛГБТ-руху

Я з дитинства мріяла бути жінкою. Пам’ятаю, як замолоду заходила в магазин жіночого одягу і приміряла блузки, а продавчині були настільки налякані, що викликали охорону або поліцію. Кожного разу це було для мене настільки стресовим моментом, що я не виходила кілька днів з дому після такого «шопінгу».

Але серйозно я задумалась над «переходом» вже в років 36, коли була одружена й мала доньку. Я не сказала дружині одразу все як є. Спершу запитувала, чи вона не проти, якщо вдома я вдягатимусь так, як хочеться. Вона сприймала це як елемент інтимної гри, але згодом почала щось підозрювати.

Тоді я іноді відвідувала такі собі зустрічі трансгендерних жінок. Ми зустрічалися, щоб поговорити про побутові проблеми, щоб побути собою: переодягнутись у свій «образ», пофотографуватись. Але я не могла пояснити дружині, для чого я туди ходжу, тому брехала, що їжджу в відрядження. Жінка з часом почала підозрювати щось погане: думала, що на цих зустрічах ми влаштовуємо оргії. Тоді почалися критичні складнощі у наших стосунках.

Згодом я прийняла рішення пройти гормональну терапію.

Дружина сказала, що я можу перевтілюватись у дівчину, але це не повинна бачити наша донька. Тобто при ній я маю бути «батьком»

Я погодилась. Усе було гаразд, поки одного разу я не дізналася, що дружина познайомилася з якимось іноземцем на сайті знайомств. Коли я це побачила, усередині все обірвалось.

Дружина з дочкою зараз живуть окремо. Пережити їх переїзд мені було дуже складно — я плакала день і ніч. Але зараз ми нормально спілкуємось, я бачуся з донькою.

Нещодавно мені вдалося змінити документи, але мої батьки досі не знають, що я трансгендерна жінка. Моя мама іноді купує мені чоловічі светри. Я часто намагаюсь підібрати слова, щоб усе розказати батькам — вони в мене чудові, проте досі не можу цього зробити. Мабуть, проблема в мені, у моїй невпевненості.

Після «переходу» я перестала спілкуватися з усіма своїми друзями і навіть багатьма родичами. Багато років я була учасником руху «Ультрас». Коли деякі з них дізналися з телесюжету, що я стала жінкою, то почали писати негативні пости про це в Facebook. Я намагаюсь усе це не читати, щоб не руйнувати свою психіку.

Зараз я мрію дозняти документальний фільм про трансгендерних людей та отримати наставництво над дитиною з дитячого будинку. Удочерити чи всиновити дитину трансгендерній людині неможливо. Наставництво отримати теж складно, але я хочу спробувати.