Оригінальний текст був написаний у 1994 році, зараз його вперше переклали українською, щоб представити як незалежну театральну постановку. За основу взята друга частина трилогії Девіда Едгара про життя у країнах соцтабору після падіння комуністичного режиму.
Для українського глядача Ользі Данилюк довелося інтерпретувати пʼєсу: трохи спростити й адаптувати її за ритмом. Неназвана балканська країна, про яку йдеться в оригінальному тексті, у місцевій постановці здебільшого нагадує сучасну Україну. Вперше режисер прочитала пʼєсу початку 90-х років лише декілька років тому, але матеріал все одно здався їй актуальним. «Текст описує соціальні зміни, які сьогодні відбуваються в нашій країні, і доводить, що ми не такі оригінальні, як хотіли б думати», — каже Ольга.
Володимир Шуваєв. Фото надані Мистецьким Арсеналом.
У покинутому храмі випадково знаходять фреску, за яку одразу починають боротися між собою католицькі та православні священики, націоналісти, мистецтвознавці та чиновники. Якщо фреска виявиться справжньою, то, виходить, Ренесанс почався не з капели Скровеньї в італійській Падуї, розписаної Джотто ді Бондоне, а кількома десятиліттями раніше на околицях Європи. У першій дії герої намагаються зрозуміти, де фресці буде краще: у художньому музеї — де її зможуть вивчати мистецтвознавці та бачити глядачі, чи тут, у храмі. У другій — на церкву нападають терористи, і всі разом із фрескою опиняються в заручниках.
Девід Едгар знав про плани театральної лабораторії поставити його пʼєсу, приїздив на відкриті читання в «Мистецькому арсеналі» та навіть безкоштовно передав права на постановку. Ольга розповідає, що у театральної лабораторії поки що немає ресурсу, який зазвичай є у класичному театрі. Не вистачає техперсоналу, доводиться самій знаходити та навіть тягати реквізит. Хоча здебільшого, каже вона, режисери цим не займаються.
Володимир Шуваєв. Фото надані Мистецьким Арсеналом.
«Мистецький арсенал» — це не зовсім театральний майданчик, а глядачі тут сидять на звичайних офісних стільцях, до того ж подекуди підводить акустика. Трупу довелося збирати зі студентів Університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. Якусь частину акторів запросили з київського ТЮГу, Даху, Дикого театру та Театру російської драми. Склад трупи під час репетицій кілька разів змінювався через розбіжності у графіках акторів.
«Нас фінансував «Мистецький арсенал» і деякі донори. В Україні дуже складно працювати над незалежними театральними проектами, тим паче із трупою у двадцять осіб. Ми почали готуватися з минулого року, репетирували з літа, і добре, що у жовтні нарешті змогли випустити виставу».
Володимир Шуваєв. Фото надані Мистецьким Арсеналом.
Девід Едгар написав більше вісімдесяти пʼєс, вони ставилися на сценах Королівського Шекспірівського театру та Королівського національного театру, зараз Едгар тісно співпрацює з Королівською Шекспірівською театральною компанією — найбільшою у Британії. До України «Заручників» вже ставили у Британії, США, Австралії, країнах Скандинавії, Східній і Західній Європі. Пʼєса завоювала британську театральну премію The Evening Standard Theatre Awards.
Театральний критик Ірина Чужинова каже, що постановку не можна назвати вдалою, хоча їй зрозумілий посил режисера: «Допоки ми не знайдемо себе, то кожен, хто до нас прийде, — зможе заявити право на нас». Вона вважає, що пʼєса не була готова до того, щоб бути показаною в «нетеатральному» просторі — «Мистецькому арсеналі». «Заручники» — приклад реалістичного побутового театру, який чомусь помістили в неадаптований простір.
«Я відчуваю, що Ольга Данилюк бачить і розуміє ту ситуацію, в якій Україна опинилася сьогодні, але жанрово й естетично передати цього не може. Режисер намагається показати нам умовний «Код да Вінчі» на театральній сцені, і їй здається, що нас має зачепити. Проблема Ольги Данилюк полягає в тому, що вона знає, яким повинен бути театр, але, найімовірніше, не має можливості його створити».