Оригінальний текст був написаний у 1994 році, зараз його вперше переклали українською, щоб представити як незалежну театральну постановку. За основу взята друга частина трилогії Девіда Едгара про життя у країнах соцтабору після падіння комуністичного режиму.
Для українського глядача Ользі Данилюк довелося інтерпретувати пʼєсу: трохи спростити й адаптувати її за ритмом. Неназвана балканська країна, про яку йдеться в оригінальному тексті, у місцевій постановці здебільшого нагадує сучасну Україну. Вперше режисер прочитала пʼєсу початку 90-х років лише декілька років тому, але матеріал все одно здався їй актуальним. «Текст описує соціальні зміни, які сьогодні відбуваються в нашій країні, і доводить, що ми не такі оригінальні, як хотіли б думати», — каже Ольга.
У покинутому храмі випадково знаходять фреску, за яку одразу починають боротися між собою католицькі та православні священики, націоналісти, мистецтвознавці та чиновники. Якщо фреска виявиться справжньою, то, виходить, Ренесанс почався не з капели Скровеньї в італійській Падуї, розписаної Джотто ді Бондоне, а кількома десятиліттями раніше на околицях Європи. У першій дії герої намагаються зрозуміти, де фресці буде краще: у художньому музеї — де її зможуть вивчати мистецтвознавці та бачити глядачі, чи тут, у храмі. У другій — на церкву нападають терористи, і всі разом із фрескою опиняються в заручниках.
Девід Едгар знав про плани театральної лабораторії поставити його пʼєсу, приїздив на відкриті читання в «Мистецькому арсеналі» та навіть безкоштовно передав права на постановку. Ольга розповідає, що у театральної лабораторії поки що немає ресурсу, який зазвичай є у класичному театрі. Не вистачає техперсоналу, доводиться самій знаходити та навіть тягати реквізит. Хоча здебільшого, каже вона, режисери цим не займаються.
«Мистецький арсенал» — це не зовсім театральний майданчик, а глядачі тут сидять на звичайних офісних стільцях, до того ж подекуди підводить акустика. Трупу довелося збирати зі студентів Університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. Якусь частину акторів запросили з київського ТЮГу, Даху, Дикого театру та Театру російської драми. Склад трупи під час репетицій кілька разів змінювався через розбіжності у графіках акторів.
«Нас фінансував «Мистецький арсенал» і деякі донори. В Україні дуже складно працювати над незалежними театральними проектами, тим паче із трупою у двадцять осіб. Ми почали готуватися з минулого року, репетирували з літа, і добре, що у жовтні нарешті змогли випустити виставу».
Девід Едгар написав більше вісімдесяти пʼєс, вони ставилися на сценах Королівського Шекспірівського театру та Королівського національного театру, зараз Едгар тісно співпрацює з Королівською Шекспірівською театральною компанією — найбільшою у Британії. До України «Заручників» вже ставили у Британії, США, Австралії, країнах Скандинавії, Східній і Західній Європі. Пʼєса завоювала британську театральну премію The Evening Standard Theatre Awards.
Театральний критик Ірина Чужинова каже, що постановку не можна назвати вдалою, хоча їй зрозумілий посил режисера: «Допоки ми не знайдемо себе, то кожен, хто до нас прийде, — зможе заявити право на нас». Вона вважає, що пʼєса не була готова до того, щоб бути показаною в «нетеатральному» просторі — «Мистецькому арсеналі». «Заручники» — приклад реалістичного побутового театру, який чомусь помістили в неадаптований простір.
«Я відчуваю, що Ольга Данилюк бачить і розуміє ту ситуацію, в якій Україна опинилася сьогодні, але жанрово й естетично передати цього не може. Режисер намагається показати нам умовний «Код да Вінчі» на театральній сцені, і їй здається, що нас має зачепити. Проблема Ольги Данилюк полягає в тому, що вона знає, яким повинен бути театр, але, найімовірніше, не має можливості його створити».