«Супер-герої», комікси, собаки, чебуреки та Юра Руки-ножиці. Репортаж «Бабеля» з київського фестивалю Comic Con

Опівдні, метро «Лісова» — тут у найближчі два дні гудітиме фестиваль поп-культури Comic Con. На виході з підземки агресивна жінка з пакетом «Даринок» дряпає мою руку застібкою від сумки, рана починає кривавити.

— Куди летиш, — мимохідь кидає вона й сама відлітає до турнікетів.

Я лечу на Comic Con, ще тиждень тому я знала про косплеерів тільки те, що вони існують, люблять аніме й багато купують на AliExpress.

Черга до входу розтягується метрів на пʼятсот. Судячи з кількості проданих квитків, сьогодні сюди приїде не менше десяти тисяч людей.

Чимало дітей притягли разом з собою когось із батьків, щоб обійти вікове обмеження 12+. Хтось плавиться в костюмах, хтось обмежився перукою або фарбованим у бірюзовий волоссям, хтось у фіолетових або яскраво-червоних лінзах. Стає ясно, що стояння в багатотисячній черзі з пропускною здатністю в чотири рамки може закінчитися погано.

Проштовхуюсь до самого входу. Поруч зі мною плюшева Панда, брудний Пікачу та дівчинка з пластмасовою сокирою з плямами крові

Подивимося, хто кого. Мені двічі по дванадцять, тому моя пронозливість дозволяє дістатися швидше.

Хтось на вході з сумним обличчям викидає пляшки газованої води в підготовану для цього урну. У мене в наплічнику три банки солодкої та дві пляшки мінеральної. Охоронець питає, чи є щось, але лінується перевірити. Відповідаю, що нічого немає, та йду далі.

З динаміків лунає музика, яка була модною років пʼятнадцять тому, на курилці стоїть надувний травʼянистий Халк — напевно, для фотографування. Туди-сюди, як на вузловій залізничній станції, сновигають люди без особливої мети в очах. Найближче до головного входу — крита зона коміксів. Це схоже на книжкову і фотовиставку одночасно. Людей тут мало, не більше пʼяти осіб біля кожної точки. Не можу зрозуміти, чи тут щось лише показують, чи ще й продають. Уся юрба — на вулиці, де групками пересуваються люди в яскравих костюмах з рогами, миготливими очима, шоломами та мечами.

Кожні три метри їх зупиняють, щоб сфотографуватися, дехто знімає потайки, хоча косплеєри явно не проти. У наметі, де зазвичай продають пиво, вальсує нечисленна компанія, схожа на масовку «Короля Ліра». Але все це відволікаючі маневри, а центр сили — десь біля головної сцени. Там саме починається дефіле учасників Comic Con.

Якщо вірити організаторам, то на фестиваль подали більше шести тисяч заявок

Усі ці хлопці та дівчата хотіли брати участь у головному дефіле, але в підсумку відібрали лише дві тисячі осіб, включно з учасниками групових шоу та програми k-pop (це більше про синхронні танці в блискучих костюмах). На сцену виходить блогер Стас Давидов, і натовп, що складається зі старшокласників, верещить в єдиному запалі. Для них Стас Давидов — привід, для мене — анахронізм.

Кожен косплеєр перебуває на сцені близько тридцяти секунд. Протягом цього часу потрібно показати якийсь номер, що, мабуть, готували не один день. Хтось незграбно танцює, хтось ходить по діагоналі, хтось бігає по сцені. Виходить дівчина з предметом, що нагадує посох, — напевно, це надпотужна галактична зброя з пластмаси. На деяких косплеєрів натовп жваво реагує — на тих, хто перевтілився в персонажів «Відьмака 3» або «Персони 5». Ці відеоігри присутні шанують.

Іншим щастить менше, і вони йдуть зі сцени тільки під звуки власної музики, яку добирали для виступу. Помітно, що хтось вкладається в образ і витрачає на це багато грошей, інші — збирають себе з підручних засобів і тканин. Усе це більше нагадує виступ самодіяльності місцевого будинку культури.

На сцені Едвард Руки-ножиці, і я, нарешті побачивши щось знайоме, приходжу до тями. За годину ми сидітимемо поруч, Едвард триматиме руками-ножицями пластиковий стакан з пивом і зізнаватиметься, що в житті він — Юра.

Дефіле закінчується, тамада-ведучий Стас Давидов анонсує вихід на сцену спідкуберів.

«А ви знаєте, хто такі спідкубери?»

Натовп не реагує, тому блогеру доводиться пояснити, що спідкубери — це ті, хто на швидкість збирає кубик Рубіка. Публіка і ведучий сторговуються, що спідкубер збере іграшку за 15 секунд, хоча хтось із глядачів настирливо вимагає зібрати за три. Він збирає за 15,5. Йду до фуд-корту.

У зоні для їжі людей стільки, що доводиться протискуватися між спітнілими тілами. Тут смажать, парять і варять, а потім усім цим голосно плямкають. На фуд-корті я зустрічаю багато людей у плюшевих костюмах з відстібнутими «головами». У таких зазвичай гостям столиці пропонують сфотографуватися на Майдані. На Comic Con це можна зробити безкоштовно, але мʼяких плюшевих косплеєрів усі ігнорують — вони навіть не беруть участі в офіційній програмі, бо надто банальні.

Однак ніхто не ігнорує тих косплеєрів, які зійшли зі сцени після головного дефіле. Через кожні кілька метрів їх зупиняють для селфі. До найбільш вдалих шикуються черги з тридцяти-сорока чоловік. На паралельному майданчику в той же час відбувається конкурс виряджених собак.

Виявляється, що з собак виходять непогані косплеєри, якщо цього хочуть їхні господарі

Сідають на бордюр поруч зі мною два хлопці, схожі на косплеєрів ще менше за мене. Обговорюють костюми, кажуть, що тут хороша тусовка, і вмикають музику на телефоні. Їм обом подобається рядок: «Чорнозем тобі послужить ковдрою, брате». Ще кілька разів переслуховують цей момент і йдуть. На зміну їм приходить банда косплеєрів на чолі з Едвардом Руки-ножиці.

Одразу питаю, хто ж переміг у конкурсі дефіле. Едвард із сумом зауважує, що результати оголосять тільки завтра, а третє місце, на яке він розраховував, схоже, йому не світить.

У житті Едварда звати Юра, йому 23 роки, хоч виглядає на 17. Хлопець працює спеціалістом із захисту даних. Каже, що через «перевтілення» сімʼя вважає його «трохи біснуватим», але відкрито захоплення не засуджує.

У світ косплею та на сьогоднішній Comic Con Юру-ножиці привів друг, за сумісництвом його асистент Ярослав. Хлопці кажуть, що без асистента нормальному косплеєрові не обійтися. По-перше, костюм Едварда Руки-ножиці значно обмежує рухи й можливості. По-друге, до фестивалю ще треба дістатися. До того ж кожен непідготований хоче як мінімум помацати косплеєра, і добре, коли все обмежується лише дотиками. Костюми нетривкі, їх дуже легко пошкодити. Якщо костюм коштує 12 тисяч гривень, то його ремонт обійдеться в половину вартості.

А ще вдвох простіше відбиватися від агресивних хлопців. Ударити кулаком надійніше, ніж пластмасовими руками-ножицями з AliExpress.

Асистент Юри в минулому теж був косплеєром, але більше не перевтілюється.

Хлопці іноді збираються на Майдані, ходять на вечірки до клубу «Теплий ламповий», а до Comic Con брали участь у косплей-фестивалі «Отобе». Його вже закрили, та й масштаби там були не ті. На закордонні фестивалі хлопці не їздять.

«Та ну, перевдягнені діти тут — це не тру, з ними навіть поговорити нема про що. Їм головне, щоб з ними фотографувалися, а для нас — це спосіб життя, ми так шукаємо однодумців».

Удача посміхається Едвардові та його приятелеві: фотографуючись із косплеєрами біля паркану, хтось загубив зімʼяту 500-гривневу купюру, Ярослав піднімає її і каже: «Ну хоч так, недаремно прийшли».

У зоні маркету весь час вирує торгівля, як на турецькому ринку. Тут продають косметику, браслети, шкарпетки, бутафорську зброю та прикраси з черепами — усе це швидко розкуповують. На виході кілька людей в образах галактичних монстрів танцюють щось на кшталт канкану в слоу-мо. Кирпатий хлопчик смикає батька за рукав з вимогою: «Ну купи, купи».

Під вечір активність учасників згасає, усі продовжують снувати територією Арт-заводу «Платформа», але вже не приховують втоми. У лекторії та зоні коміксів зовсім безлюдно. На головній сцені гном з «Володаря перснів», актор Джон Ріс-Девіс, відповідає на питання глядачів. Хтось питає: «А якби ви не були актором, то ким би стали?»

Поблизу концерт Ніки Леніної (у мирському житті — Олена Кокоріна), вона — фандаббер. Займається аматорською озвучкою анімешних творінь. Але Ніка не обмежилась озвучкою й вирішила співати. На Comic Con у неї годинний виступ з підтанцьовкою, яка розмахує ліхтариками за її спиною. Леніна співає про мрію, яка гине, якщо її не оберігати. Вона поводиться, як група Oasis на Гластонбері у свої кращі роки. Має право — перед сценою плаче з десяток дітей.

Протягом фестивалю десятки разів проходжу крізь зону настільних ігор. Це єдине місце, де з самого відкриття до переможного кінця нічого не змінюється. Столи зайняті людьми з зовнішністю членів клубу знавців «Що? Де? Коли?», від 15 до 60 років, замість конвертів з питаннями — якісь паперові розкладки і кольорові фішки.

На виході з фестивалю мене знов огортає естетика ринку. Тут стоїть маленька сцена, на ній двоє хлопців дригаються і співають пісню, від якої рефлекторно хочеться купити ринковий чебурек. Для мене Comic Con закінчився, для них триває.